Останній тиждень вересня відзначився гучними філармонійними подіями та парадоксами. Утім, ця стаття не присвячена питанню, чому у 2024 році премʼєра Сьомої симфонії Антона Брукнера у Києві вважається абсолютно непересічною подією (так, саме премʼєри і так, саме того Брукнера, який помер ще у ХІХ столітті). Підсилив комізм ситуації наступний день (26 вересня), коли на сцені філармонії відбувся концерт експериментальної музики у виконанні новоствореного колективу «Ensemble 24». Але про все по порядку.
Про сучасну музику в Україні
Що робить сучасну музику сучасною? Її створення композитором/кою, який/яка помер/ла не раніше 1954 року? Арсенал новітніх засобів музичної виразности? Чи, може, слово «премʼєра» на афіші? Про це ви можете почитати у статті Лізи Сіренко, яка складає таку собі «дорожню карту» сучасної музики в Україні — розповідає про заходи, де її можна деінде почути та висвітлює дилему «“сучасна музика” чи “музика, написана сучасними композиторами”».
Головну проблему Ліза формулює одразу:
«сьогодні старання композиторів, виконавців та кураторів у поширенні сучасного музичного мистецтва є активними й послідовними, але відбувається це передусім на грантових, спонсорських чи волонтерських засадах».
Цьогоріч на пленумах фестивалях Kyiv Music Fest та Київські музичні премʼєри здебільшого пропонували панораму постромантичної музики. А виконання творів, які виходить за ці межі, радше сприймається як благодійний акт на користь молодих композиторів/ок, аніж бажання мінімально розширювати музичний кругозір. До того ж, створюється враження, ніби з кожним роком ці фестивалі все більше вводять себе у стан законсервованости у власному традиціоналізмі. Цього року ковтком «СучМуз»ʼа став хіба що концерт «RANDOM СЕЛФІ» з музики Максима Поплінського, Андрія Мерхеля, Сергія Зажитька, Ренати Сокачик та інших українських композиторів/ок у виконанні ансамблю «Рикошет».
Раніше ситуація була іншою — наприклад, у 2020 році у межах Kyiv Music Fest’у можна було відвідати цілу низку концертів сучасної музики (не тієї, що написана сучасними композиторами/ками, а справді сучасної): ансамбль Sed Contra, який виконував програму «Лінії/Пунктири», «Рикошет» з концертом «Ювілейний акорд», та, звісно, кілька годин електроакустичної музики на ЕМ-visia.
Було б не зовсім чесно стверджувати, що сучасної музики в України зовсім (або майже зовсім) немає. Згадаймо, що паралельно з «Фестом» у Львові проходили «Контрасти». Один з концертів 5 жовтня — «Куртаґ. Ігри» був присвячений композитору Дьордю Куртаґу: піаністка Емілія Кароліна Сітаж спочатку виконувала його мініатюри для препарованого фортепіано, а потім — власну імпровізацію на основі виконаних пʼєс.
У цей же день відбулася презентація мультимедійного проєкту «Манускрипт Войнича» з експериментальними композиціями Остапа Мануляка та Норберта Роденкірхена. На сцені Національної філармонії також можна натрапити на те, що називається «contemporary music». За останній рік згадаємо концерт вокального ансамблю «Alter Ratio» минулого грудня, і квітневий «Український електроакустичний вимір».
Про виконавців сучасної музики в Україні
У тріаді «композитор/виконавець/cлухач» все ж варто виділити саме виконавця — того, хто виступає посередником між авторським задумом та його безпосереднім споживачем. Тож, хто виконує сьогодні сучасну експериментальну музику?
Солісти/ки очевидно перебувають у вигіднішому становищі, адже мають ширші можливості для балансування між різними епохами та стильовими течіями. Цього не можна сказати про ансамблі, які обирають за мету виконання та популяризацію сучасної музики.
Насправді їх є чимало, але от наскільки часто ми можемо їх почути?
Одним із перших таких колективів був ансамбль «Нова музика в Україні», заснований Володимиром Рунчаком у 1998 році. Він мав численні концерти, гастролі та навіть десять випущених компакт-дисків з творами Вітольда Лютославського, Мауріціо Каґеля, Гайнца Голіґера, Вікторії Польової, Золтана Алмаші, Сергія Пілютикова та інших композиторів/ок. Незважаючи на свій вже культовий статус, ансамбль існує лише номінально — силами самого Володимира Рунчака та студентів/ок Київської консерваторії, які обирають відповідний предмет як спецкурс.
Майже в один час із «Новою музикою в Україні» (на рік пізніше) виник ще один колектив — «Рикошет», який свого часу давав безліч концертів. Зараз, хоч він і не перейшов до формату студентського ансамблю, почути його можна вкрай рідко — раз чи два на рік. Сергій Пілютиков, засновник та незмінний керівник колективу, вказує на тривіальну, але абсолютно зрозумілу причину такої творчої ситуації:
«Раніше музиканти “Рикошету” були молоді, необтяжені сім’ями й турботами про “хліб насущний”. Зараз кожен з них грає у кількох колективах, щоб якось протриматись у цьому житті».
Починаючи з 2000–х років виникали формації «нової генерації»: «Ensemble Nostri Temporis» (2007, засновники — Максим Коломієць та Олексій Шмурак) та «Sed Contra» (2013, засновники — Андрій Мерхель і Cергій Вілка). Історія схожа — концерти, фестивалі, майстер-класи і… затишшя. Фейсбук-сторінки обох ансамблів уже рік як «мовчать».
Чи варто тут говорити про чинники, які слугують перепонами для перманентного функціонування подібних проєктів: війна, відсутність постійної інституційної підтримки, вічні пошуки грантів для продовження функціонування та думки про «хліб насущний»…?
Про кураторів у сфері сучасної музики
Просуванням експериментальної музики в Україні довгий час займалась агенція «Ухо», яка за останній десяток років встигла поставити низку опер, серед яких «Лімб» Стефано Джервазоні (2016), «Хліб. Сіль. Пісок» Карміне Челла (2017; написана на замовлення «Уха») та «Моє зрадливе світло» Сальваторе Шарріно (2018), та навіть отримати Шевченківську премію за цикл концертів «Архітектура голосу» у 2021 році. Але у лютому наступного року життя кожного з нас розділилося на «до» та «після» — так сталося і з «Ухом», яке з огляду на перебування великої кількости музикантів за кордоном, змістило фокус з концертної діяльности на створення лейблу.
Схожа доля спіткала ще одну організацію-амбасадора нової музики в Україні. Йдеться про «Kyiv Contemporary Music Days» — потужну мистецько-освітню платформу, яка до 2022 року відігравала значну роль у мистецькому житті Києва завдяки концертам, майстер-класам і лекціям.
Нині ж діяльність «KCMD» зосереджена переважно за кордоном. Утім, одна з їхніх ініціатив стала чудовою можливістю для охочих просувати сучасну музику. Це — грантова програма Per Forma, за умовами якої митцям та мисткиням (слід зауважити — не лише у сфері музичного мистецтва) надавалася фінансова підтримка та повна свобода у виборі бажаного формату та форми реалізації свого творчого задуму. Загальна кількість проєктів, обраних для підтримки — 66. Це — немало-небагато — майже 300 000 євро, вкладених у мистецькі починання.
«Ensemble 24» — новий (або не дуже) гравець на полі сучасної музики
Одним із переможців програми «Per Forma» став композитор і піаніст Олександр Чорний. На початку минулого року він, спільно з Марією Арестович, заснував важливий осередок сучасного мистецтва — «Центр музики молодих». «ЦММ» активно займається просуванням нової музики з одного боку та навчання молодих музикантів/ок її виконувати і писати –– з іншого. Про слухачів куратори проєктів теж не забули, адже майстер-класи для композиторів/ок, та виконавців/иць отримують своє втілення у чималій кількості концертів.
Ще одна ініціатива, очолювана Чорним — студентське науково-творче товариство «Octopus», яке, з-поміж іншого, звернуло увагу на часом ігнорованого загалом, але не менш важливого учасника процесу створення музики — диригента. Вже другий рік поспіль команда організовує для них воркшопи, а проєкт «Точки перетину», де куратором виступив французький диригент Етьєн Гаан, був присвячений роботі над сучасною музикою. Фіналом майстер-класів і дискусій став концерт із творів Фаусто Ромітеллі, Джулії Вулф, Унсук Чин та Максима Коломійця у Національній філармонії України.
Логічним продовженням більшою мірою освітніх ініціатив стало створення постійного колективу «Ensemble 24», який виник за грантової підтримки «KCMD». Ансамбль складається переважно з тих, хто так чи інакше був залучений до проєктів «ЦММ» або «Octopus» — від допомоги в організації заходів до активної участи у майстеркласах. Тож, 26 вересня виникла нагода вперше їх почути –– ще й одразу на сцені філармонії.
Програма «Комахи, птахи та інші тварини» вмістила в себе шість композицій сучасних іноземних (за винятком Олексія Шмурака) авторів. Назва концерту говорить сама за себе. У центрі кожного твору знаходиться якась тварина — від екзотичного гіпопотама до мігруючих птахів. Різноманітна фауна була присутня навіть між творами, коли в залі звучали польові записи Андрія Барсова з різноманітним кваканням жаб, клекотом птахів, дзижчанням і стрекотанням комах.
Особливістю концерту — окрім програми — стала модерація від музикознавиці Анни Гадецької та композитора Віталія Вишинського. Вони стали чудовими провідниками в атмосферу заходу. Легка та невимушена манера спілкування з публікою та одне з одним поєднувалась із ґрунтовними коментарями щодо представлених творів. Жарти про квадроберів змінювалися на глибокі роздуми про контексти виконуваних композицій. Окремим перформансом видалась реакція Олексія Шмурака на те, як Анна Гадецька — визнана знавчиня та популяризаторка барокової музики — наводила дуже переконливі паралелі між його «Крокодилом у ванній» та оперою Генрі Перселла «Дідона та Еней».
Коли вже говорити про саму музику, то слід окреслити її калейдоскопічність, яка зачепила чимало факторів. Різна за ступенем емоційна наповненість творів зіграла велику роль у сприйнятті цього виру музики, виконавців/иць та інструментальних комбінацій. Ось, наприклад, — «Гіпопотам» (2015) грецького композитора Панайотіса Кокороса та «Перелітні птахи» (2011–2012) німецької композиторки Кароли Баукохольт.
Твори, головною ідеєю яких було звуконаслідування різноманітного вереску гіпопотамів і покличок всіх можливих птахів, поєднувалися з композиціями, які, незважаючи на дещо смішні назви, вводили у практично лімінальний стан. Виявляється, що «Крокодил у ванній» Олексія Шмурака зовсім не про величезних плазунів, а про біль та сором, від якого ми не можемо позбутися. Схоже відбувається з твором «Мертві оси у банці з-під варення (III)» для струнного квартету (2017–18) італійки Клари Яннотти, під час прослуховуванням якого ти сам ніби застигаєш у часі та просторі. Єдине, що є навколо — це тривожність і крихкість.
Повертаючись до тріади «композитор/виконавець/cлухач», слід сказати про самих музикантів/ок, які є досвідченими виконавцями та виконавицями нової музики. Наприклад, Кристина Гордієнко (скрипка), Христина Мерчук (віолончель), Ярослав Гресь (кларнет), Сергій Тарнавський (гітара) були активними учасниками/цями майстер-класів «ЦММ», а їхніми колегами по ансамблю стали ментори цих самих практикумів — Артем Шестовський (кларнет) та Євген Ульянов (перкусія).
Тож, Олександр Чорний здійснив логічний хід —
через освітні заходи забезпечив свій наступний проєкт молодими та ініціативними людьми, які вже встигли повчитись у профі та продовжують переймати їхній досвід через спільне музикування.
Диригентка ансамблю Катерина Ніколенко (також учасниця освітніх ініціатив «ЦММ» і «Octopus») розповідає про свій досвід роботи із сучасною музикою наступне:
«особисто для мене складний сам процес роботи над творами, майже до кожного слух має звикати заново. Сучасні композитори полюбляють використовувати незвичні тембри інструментів, застосовуючи різні техніки, і коли це один-два інструменти — класно, а коли ансамбль або, ще краще, оркестр і грає водночас багато таких “незвичнозвучних” інструментів (до цього ще додати складні ритмічні побудови) і все — тоді мозок закипає, доводиться розбиратись по ходу репетиції».
Це, звісно, не могло не відбитися на якості виконуваних творів. Хай словосполука «розширені виконавські техніки» і сприймається дещо тривіально, але не слід применшувати заслуг виконавців/иць, які демонструють володіння ними. Рости на концертах Моцарта, Мендельсона і Чайковского, а потім відкрити для себе те, що в партитуру академічного музичного твору можна включити іграшку-пищалку у формі свині — це трансформація, крізь яку (рано чи пізно) мусили пройти всі ми.
Музика не завжди повинна приносити естетичне задоволення, тож ансамбль звучав змістовно та переконливо там, де це вимагалось, і навпаки — виконавці/иці змогли абстрагуватися від ефемерного «почуття прекрасного» там, де воно було очевидно зайвим.
Що далі?
Почути «Ensemble 24» на сцені Національної філармонії можна буде ще принаймні двічі. 21 жовтня вони представлять програму «Артефакти голосу» (не плутати з «Ухі»ʼвською «Архітектурою голосу»), головною виконавицею якої стане співачка Вікторія Вітренко — знана виконавиця сучасної вокальної музики. Спільно з учасниками/цями «Ансамблю» вона співатиме твори Анни Аркушиної, Даніеля ДʼАдамо, Стефано Джервазоні, Маттіаса Шпалінґера та Сари Ґлойнарич. Як зазначає сам «Ensemble 24»,
«концерт досліджує людський голос, його сприйняття та здатність слугувати носієм культурної пам’яті. В шести творах голос опиняється в різних аудіальних просторах, естетиках, оптиках, які розширюють уявлення про минуле та майбутнє класичної музики».
Майже за місяць, 27 листопада, «Ансамбль» виступить з ще однією програмою під назвою «Тіло музики» з творами Александра Шуберта, Хюкче Кіма, Франка Бедроссяна, Бріджітти Мунтендорф, Гельмута Лахенмана та Марти Галаджун. Як значиться в описі події, «концерт досліджує тілесну природу музики, її антропоморфність і водночас слухацький досвід, його здатність зчитувати матерію музики».
Але що далі у ширшому сенсі? На «Ensemble 24» чекає доля попередників, чи йому вдасться стати перманентно активним колективом? Насправді, в умовах, коли поняття «завтрашній день» є доволі відносним, стверджувати щось важко. Утім, змога заявити про себе одразу зі сцени Національної філармонії (ще й тричі) дає велику надію. Йдеться не про ефемерний престиж тієї чи іншої локації, а про можливість три місяці поспіль грати сучасну музику в одній з провідних державних мистецьких інституцій.
Тож, є чимало вагомих причин вважати, що нова експериментальна музика поступово перестане бути атрибутом андеграунду і посяде хоча б якесь місце в репертуарній політиці державних музичних установ, які вирішують «куди дме вітер» — у бік консерватизму, який, рано чи пізно, дістанеться «мертвої точки», або ж у бік різноманіття і нових ідей, час яких давно вже настав.
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також: