На музику сучасної України можна дивитися під різним кутом. Її єдиний контекст творять надзвичайно різні композитори, що раз-у-раз мають протилежні погляди на мистецтво. Тим цікавіше, що один із них — Олексій Шмурак — володар власного багатошарового всесвіту. Лише протягом останнього десятиріччя його композиторська естетика зазнавала величезних змін — годі знайти приклади аналогічних за інтенсивністю трансформацій. Зате незмінним в музиці Шмурака є те, що вона завжди була розрахована на неупереджене слухацьке вухо. Розширювати кордони задоволення від музики — завдання чи не найважче для слухача, що відкриває для себе нове. Шмурак розуміє це, тому провадить просвітницьку діяльність: його лекції — успішне щеплення від снобізму.
Напередодні свого дня народження Олексій Шмурак розповів про теперішні проєкти та виклав власні візії українського музичного життя.
Чим займаєшся останнім часом?
В основному борюся з наслідками екстрених відключень електрики. Але, якщо серйозно, то приблизно тим самим, що і в попередні роки. До 2015 року я був, за нинішніми моїми стандартами, дуже академічним музикантом. Писав та грав ноти, керував ансамблем сучасної академічної музики, придумував для цього ідеї проєктів. Однак приблизно 2015-2016 року моя кар’єра дуже сильно змінилася — я почав співпрацювати з художниками інших дисциплін — поетами, режисерами, візуальними артистами, дизайнерами, тощо. А також приблизно в той час я усвідомив себе як просвітника і педагога. Увійшло у практику читати лекції, трохи пізніше — давати уроки, писати статті. Нещодавно на лекції мене запитали, як я дійшов до такого життя, до такого підходу. До якого саме підходу? Уточню.
По-перше, я не зациклююсь виключно на академічній музиці і академічній музичній тусовці. Звичайне моє нинішнє коло спілкування — досить полідисциплінарне. А це означає, що потрібно говорити про музику мовою, яка буде зрозуміла не тільки випускникам консерваторій. Мене багато чому навчили інші дискурси — філософський, психологічний, хореографічний, театральний, візуального мистецтва тощо. А також дуже допоміг досвід співпраці над музикою з неакадемічними музикантами. Навіть учні, що беруть в мене уроки з розуміння музики та композиції — вони майже усі не мають відношення до академічної музичної сфери.
Я вивчаю лексику і мисленнєвий підхід реп-артистів, авторів танцювальної електронної музики, артистів, що пишуть ембієнт. Навіть був доволі кумедний епізод. Учень запропонував мені прийняти DMT — диметилтриптамін — сильний психоделік, що викликає дивні галюцинації, змінює нейронні зв’язки у мозку, якщо по-простому. Отже, під цим наркотиком, за задумом учня, я мав послухати музику, описати свій аналітичний досвід текстом і передати цю інформацію людству, зокрема, цьому учню. Це був би онлайн-урок з композиції та аналізу музики з Олексієм Шмураком під DMT. Я відмовився. Але випадок показовий. Це зовсім не схоже на те, чим ми займалися в консі.
По-друге, створюючи музику, я поєдную нотно орієнтоване мислення — таке, де є функційна гармонія, лінеарний рух, поліфонічні техніки, класична музична структура, мотивна робота, сучасні прийоми звуковидобування і подібні речі — з тілесно орієнтованим мисленням про музику, де найголовніші категорії — це потік, стан, відчуття — речі, які неможливо чітко визначити нотно. Тобто, звісно, ви можете написати в нотах «грати потоково», але якщо сама музика побудована дискретно, з детальним планом подій, протиріч, з багатошаровістю, — то щось втратиться: чи деталізованість, чи цілісність («холістичність»). Це суміщення «нотності» і «потоковості» мені нагадує фільм Кемерона «Аватар», де людина з одним тілом дистанційно керувала зовсім іншим тілом, з іншими пропорціями, біохімією. Це складно, але це надихає.
Якщо казати про конкретні проєкти, то цього року я прочитав кілька благодійних лекцій просвітницького напряму. Їхня місія — сформувати цілісні наративи про питання сучасної пошукової музики, про українську композиторську музику і про питання ідентичності в музиці. Це своєрідні міждисциплінарні мости, що поєднують академічний, історико-філософський, науково-технологічний і науково-популярний дискурси. Загалом це продовжує і розвиває лінію подкасту та влогу АШОШ.
Останні місяці я також розпочав новий цикл лекцій — «Наукову фантастику і музику», де пояснюю фундаментальні музичні явища через не менш фундаментальні явища в математиці, фізиці, еволюції й інших науках. Я читаю лекції вже 7 років, але тільки зараз дозволив собі сформувати тематику курсу не компромісно, а, навпаки, максимально специфічно, з акцентом на те, що мене особисто глибоко хвилює, що складає основу моєї внутрішньої міфології.
Нотну музику я в 2016-2020 роках я майже не писав, в мене була серйозна ідентичнісна криза. Але з 2020 року повернувся в рідну стихію. У 2021 написав фортепіанний цикл «Гренландія», який у студійному виконанні Антонія Баришевського має вийти як альбом наступного року. А 2022 на замовлення європейських інституцій створив два ансамблеві твори — «Відповідь риб святому Антонію» і «Крокодил у ванній».
Разом з художницями Дашею Подольцевою і Єленою Орап створюю інсталятивний проєкт Dreamscape на тему ролі музики і звуків для людей під час цієї війни. Буду робити сонливий сюрреалістичний звуковий ландшафт. Відкриття виставки 2 грудня в Малій Галереї Мистецького Арсеналу. Ще до теми виставок — 6 грудня в PinchukArtCentre відкриється велика виставка, серед об’єктів якої буде фільм Дани Кавеліної «Не може бути такого, щоб нічого не можна було повернути», до якого я пишу музику у співпраці з саундпродюсером Олександром Чорним і вокальним ансамблем Alter Ratio. Це, здається, вперше в моїй практиці, коли музика до фільму, яку я створюю, буде, скажу так, достатньо конвенційно красивою, аби її можна було б послухати окремо як саундтрек. Я ще подумаю над цією ідеєю.
4 грудня в Штутгарті буде концерт-презентація альбому Liebestod — в рамках великого проєкту музичної агенції Ухо. Альбом ми створюємо з Олегом Шпудейком. Це пісні у супроводі фортепіано і електроніки. Слова Івана Мазепи, Джона Кітса, Володимира Свідзінського й Інґер Крістенсен. Це буде мій перший музичний виступ з листопада 2019 року.
На твою думку, чи вкладається сучасна українська музика в розвинений цілісний дискурс?
Відповідь на це питання залежить від того, хто саме уявляє собі цю саму сучасну українську музику у себе в голові. І який результат хоче отримати. Є наука описова, а є нормативна. Описова просто описує, що є, а нормативна постулює те, що потрібно, щоб було, що має бути. Описово я особисто маю цілісність уявлень про те, чим є сучасна українська музика. Однак мені, як, думаю, і будь-кому іншому, хочеться, щоб було «краще», точніше, зручніше для мене.
Що було б зручніше для мене? Щоб в мене замовляли музику не тільки Захід і українські олігархи через свої інституції і фонди, а й українська держава через свої інституції і фонди. Розумію, що я занадто часто кажу «інституції і фонди», але не можу про це не говорити в роки, коли дружні до голови ОП корупційні чиновники знищили Український культурний фонд, кілька вишів і міністерств, Держкіно, а зараз намагаються знищити ще й Довженко-центр.
Зрозуміло, що зараз в держави мають бути інші пріоритети — воювати з росіянами за нашу незалежність, територію, громадян і взагалі за можливість існувати українській державі і нації. Але мене засмучує те, що тенденція до знищення молодих інституцій, які намагалися грати за прозорими правилами, не те, що не зникла з російським вторгненням — вона ніби і не помітила його.
«Музика, якою я займаюся — академічна, експериментальна, пошукова — може виживати і без уваги держави, майже без уваги медіа і бізнесу. Однак, думаю, можна не тільки виживати, але й жити. Можливо, я занадто звик до «жирних» інституційно і фінансово років — 2010-2019 — коли щороку можна було побачити круті проєкти, фестивалі, поступово міцніло і зростало новітнє українське кіно, були цікаві ансамблі. Зараз, звісно, війна, — не до того. Але під майбутнім потрібно будувати фундамент — на рівні законодавства, уваги суспільства, сталих спільнот і процесів».
Я не є організатором, фундатором — цей бік моєї діяльності залишився в минулому. Наразі я художник, найманий спеціаліст. Якби я відчував сили, наснагу і задоволення, я б, напевно, кинувся знову в бік ініціаторства; але щось мене зупиняє — можливо, набута безпорадність, можливо, просто ціную зону комфорту, — не знаю. Але й ставати в позу «я митець, обслуговуйте мої потреби, мене ніхто не розуміє» я також не збираюсь. Я користуюся грантовими нагодами, я комунікую з агентами різних професійних спільнот, — і при цьому в мене враження, можливо, хибне, — що я все одно не впливаю на ситуацію, не вирішую майбутнє, не вирішую хід історії, а просто спостерігаю за ним.
Думаю, що для розвитку сучасної української музики не завадили б глибокі чесні зустрічі-дискусії представників різних рухів, навіть тих представників, які один одного не люблять, не поважають, не беруть до уваги. Я вже третій рік ходжу на психоаналіз і на побутово-розважальному рівні цікавлюся психологією. І це безпосередньо вплинуло на мою мову і мою комунікацію. Коли зараз я по-дружньому чи по-діловому спілкуюся з людьми іншої дисципліни, іншої точки зору, для мене принципово зрозуміти мотивації і фантазії співрозмовника. Можливо, обмінявшись світоглядами і фантазіями, ми — агенти різних сучасних українських музичних рухів — могли б щось зрозуміти один про одного і розбудувати зв’язки. Але це, напевно, просто мої рожеві мрії про Прекрасну Україну Майбутнього. Скоріше за все, нічого такого не буде.
Наскільки актуальне національне питання в теперішньому музичному контексті? Чи відбилося воно на твоїй ідентичності?
Для мене це дуже гостре питання. Я народився в Ленінграді, в мене в 2007-2019 були дуже тісні зв’язки з російськими музикантами, поетами, взагалі, з російським культурним контекстом. Поступово ці зв’язки слабшали, і, напевно, якщо б не вторгнення, поступово вплив російського світу на мене зменшувався б і врешті-решт досяг би незначного рівня.
Вторгнення — це як шокова терапія. Пам’ятаю, як мені казав мануальний терапевт: не можна починати худнути чи робити фізичні вправи «з понеділка», треба починати здійснювати зміни вже сьогодні, — помалу, але, найголовніше, — регулярно. Що ж, в такому разі, в певних аспектах такі «вправи» я вже роблю — регулярне практикування української в лекціях, подкастах. А також пишу на українські тексти музику в новому альбомі Liebestod — я про нього згадував вище, у відповіді на перше запитання.
Але така «терапія», як зараз — не дуже здорова, м’яко кажучи. Я навіть не про те, що війна — це впорскування ненависті, образи, злості. Я про інше: аби побудувати щось нове, потрібна основа. Недостатньо, точніше, невірно здійснювати якісь зразково-показові істеричні рішення, якщо за цим не слідує системна глибока робота на багатьох рівнях.
Хоч можна швидко змінити фасад, та не можна швидко замінити фундамент. Фундамент в мене — це прочитані книги, вірші, улюблена музика. Це щось не тільки свідоме, не тільки поверхневе. Не існує ані лагідної українізації, ані лагідної деколонізації — це може відбутися або природним чином через поступове зростання впізнаваності і впливовості української музики в суспільстві, в медіа — або через серйозні націєтворчі кроки — тобто такий собі рішучий прорив нового міфу — тут я уявляю собі якісні просвітницькі програми, концерти, записи, видання нот і популяризаторських книг. В це я, знову ж таки, за своїм набутим песимізмом, не дуже поки що вірю — однак буду радий помилитися.
«тенденція до знищення молодих інституцій, які намагалися грати за прозорими правилами, не те, що не зникла з російським вторгненням — вона ніби і не помітила його»
Якщо говорити про політичні позиції, про етичні й ідеологічні питання, які виникають у виконавців, композиторів, організаторів, музичних журналістів тощо — мені здається, для того, щоб з’ясувати, — що ж там, на фундаментальному рівні, в колективному несвідомому нашої музичної сфери — рано чи пізно доведеться сісти і серйозно поговорити. Про те, за якими принципами будувати національний музичний канон, як розрізняти імперське, народницьке, глобалістське, пострадянське й інші ідентичнісні шари.
Я вже прочитав лекцію — поки що оглядову, про українську композиторську музику, однак, думаю, це тільки квіточки — ягідки ще попереду. Буду ще робити дослідження, формувати гіпотези, метафори, пропонувати зв’язки. Подивимось, чи це комусь допоможе, чи на щось вплине.
Музика яких авторів визначила твої смаки?
В дитинстві на мене вплинули Прокоф’єв, Стравінський, Равель. Пізніше доєдналися Лігеті, Ксенакіс, Лахенманн, Шельсі, Грізе. Вже в консівські часи (страшно сказати, це було так давно — 2005-2010) я відчув сильний вплив Скрябіна, Сильвестрова, Андріссена, Фуррера, Шарріно, Фелдмана.
Після конси (2011-2015) я відчув золотий віденський період, — Бетховен, Шуберт, — основну вісь романтики, — Шуман і Брамс — модерністи на межі пізнього романтизму, — Сібеліус, Малер, Яначек, Енеску, Шимановський, — а також надихнувся сучасними композиторами, що працюють з примарами музики минулого — це Шиманьський, Мартинов, Кнайфель, Сергій Загній. Одночасно я мав очевидний сильний зв’язок і з іншими сучасними композиторами — тими, що працюють з тихим крихким звучанням і часом, що розпливається, — серед них можна назвати Тіма Паркінсона, Клауса Ланга, Марка Андре, Антуана Бойгера. Виходить, що саме з цього періоду я можу назвати найбільшу і кількість, і різноманітність на мене саме музичних впливів. Напевно, це був найбільш музичний період мого життя.
У другій половині минулого десятиріччя (2016-2019) я отримав сильну дозу джазу (мої улюбленці — Ахмад Джамал, Метью Шипп, група The Necks), сучасної електронної і хіп-хоп музики, а також Девіда Ленга.
Загалом, мені подобається в музиці дивність, парадоксальність, крихкість, багатошаровість. І очевидно, що всередині мене є певний розрив між тілесною і нотною орієнтаціями. Скажімо, мені кайфово розбирати партитури Веберна, але їх майже неможливо відчути тілом. Я схиляюся перед найкрутішими речима Енеску — «Враження дитинства», «Октет», струнні квартети, Третя скрипкова соната, Перша і Третя фортепіанні сонати — але при цьому я б не зміг рухатися чи займатися сексом під цю музику — для цього краще підходять більш потокові і грувові (качові) музичні речі інших композиторів.
Це я тільки про усвідомлені мною впливи. Зрозуміло, що несвідомо весь цей час на мене впливали українська і глобальна попмузика, радянська кіномузика і радянська естрада. Єдиний раз, коли я відслідкував, усвідомив і усвідомлено ж почав слухати конкретне явище в «звичайній» музиці — це коли я створив доволі смішний трек — «Заздалегідну дію». В цьому треку, вочевидь, справа не стільки в матеріалі, скільки в підході. Підхід — лінива імпровізація з поступовою деконструкцією, втратою цілісності. Це щось, що я ціную в «Вальсі» Равеля, у пізнього Бетховена, у раннього Шумана, у Сібеліуса, у пізнього Малера, у Каравайчука. Так ось, це про підхід. Але в цьому треку є й матеріал. І прикол в тому, що, коли я його створював, я навіть не підозрював, що у цього матеріалу є претекст, так би мовити, «оригінал» — це відомий «стандарт» з bossa nova, «Triste» Антоніо Карлоса Жобіма. Смішно сказати, але я навіть не знав прізвище цього автора. Мені на цю неймовірну схожість, а фактично — несвідоме копіювання — вказав друг-композитор. Я був вражений, майже шокований. І після цього я вирішив вже усвідомлено дуже системно послухати й самого Жобіма, і подібну музику, аби розібратися, що саме мене в ній приваблює, закохує.
Як ти б визначив свій стиль?
Шиманьський визначає свій підхід як сюрконвенціоналізм, і це доволі точно і дотепно. Звичайно, я не Шиманьський — в мене більше східнослов’янського, пострадянського, сентиментального. Я не так сильно все вираховую. Отже, напевно, це сюрреалістичний сентименталізм. Сюрсентименталізм.
Читайте також:
• Євген Станкович. Вірний своєму призначенню
• Павло Гінтов: про вплив російської пропаганди на США та головну мету українських музикантів
• Орест Коваль — музикант, якому просто цікаво