Навесні на стримінгових платформах вийшов альбом «Музика Харкова», записаний українським піаністом, харків’янином, солістом Національної філармонії України Максимом Шадьком. Реліз записали у межах проєкту лейблу Ukrainian Classical Music Foundation (кураторка — Оля Лозинська). Альбом об’єднав фортепіанні твори чотирьох харківських композиторів другої половини ХХ й початку ХХІ століть: Валентина Бібіка (1940–2003), Володимира Птушкіна (1949–2022), Олександра Щетинського (1960) та Сергія Юшкевича (1953).
Пізнати місто так само непросто, як і по-справжньому пізнати людину. Можна годинами блукати вулицями, вслухатися в розмови перехожих, ковзати поглядом по дахах, але так і не натрапити на портал до того задзеркалля, в якому закодовані локальні ритуали соціальних взаємодій, а деталі топосу ведуть між собою примхливу гру. Детектив від філософії Вальтер Беньямін вважав, що місто дає змогу зчитати точний образ всього, що в ньому живе. Але як не загубитися у його шифрах і кодах, особливо якщо воно таке ж багатолике, як Харків?
Дійсно, дуже легко заблукати в урбаністичному лабіринті сюжетів, персонажів, історій та символічних споруд, який затягує нас під час спроби наблизитися до «харківського тексту». Олімп і Голгофа розстріляного мистецького пантеону 1920-х. Український Гайдельберґ, незламний залізобетон, місто цехів, парків, фонтанів та лавочок. Трагічний музей, де «мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія». Місто химерних метафор, де ходять «табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ». Фронтир, фортеця, межиріччя, провінція. Тож який він, той Харків, насправді?
Воно таке різне, це місто-палімпсест, таке багатошарове, але водночас за останні сто років так загартоване полум’ям терору, окупацій та війн, що за панциром його «залізобетонного» іміджу важко запідозрити крихкість, делікатність та ніжність. Але якщо знайти час і вслухатися у голоси, якими говорять його genii loci, то за ними постане Харків, яким ви, можливо, й не сподівалися його побачити — і почути.
Саме таким, чуттєвим і поліфонічним, є альбом «Музика Харкова». Спершу Максим Шадько ризикнув представити монографічну харківську програму львів’янам — і вона з успіхом прозвучала у січні 2023 року у Дзеркальній залі Львівської національної опери; тоді ж відбувся й запис до альбому (звукорежисер — Дмитро Мучичка).
«У цей час Харків був містом блекаутів та сирен (найдовша — двадцять шість годин поспіль), нещадно обстріляний, зранений, зруйнований, місто-фортеця і фронтир, — наголошує харківська музикознавиця Юлія Ніколаєвська, авторка музикознавчих анотацій до релізу. — Здавалось, що більш за все він прагнув тиші й хоча б однієї ночі без тривог. <…> Ця програма народилась як мрія».
Після львівської прем’єри програма прозвучала ще двічі в Києві — у Vere Music Hub (квітень 2023 року) та на фестивалі Bouquet Kyiv Stage (серпень 2024 року), а також один раз у самому Харкові — на Kharkiv Music Fest (травень 2023 року), пройшовши у такий спосіб усю сакральну шевельовську «вісь із заходу до сходу» й цілком заслужено принісши виконавцеві Премію імені Левка Ревуцького у 2025 році. Навесні цього року цифровий альбом з’явився у доступі для всіх охочих на стримінгових платформах Spotify, Apple Music та YouTube Music, тож тепер зануритися у харківську ауру можна в будь-якому куточку світу.
Валентин Бібік
Щастя не оминеш.
Сергій Жадан
Перші кроки звуковим ландшафтом альбому — й слухача огортає м’яка хвиля спокою та світла. Це музика Валентина Бібіка, найяскравішого харківського обличчя музичного шістдесятництва, композитора, опуси якого звучать сьогодні набагато рідше, ніж того заслуговують. Можливо, справа в тому, що поки що не так багато музикантів готові взяти на себе відповідальність стати співавторами творів Бібіка — а саме так композитор визначав роль виконавців своєї музики, вважаючи творчу співпрацю з ними невід’ємною частиною втілення музичного задуму.
Валентин Бібік називав фортепіано найбільш теплим, виразним і людяним інструментом та використав його у майже сотні своїх опусів. Для Максима Шадька, за його зізнанням, музика Бібіка стала «коханням з першого прослуховування». У це нескладно повірити: твори композитора мають властивість захоплювати з перших звуків і не відпускати аж до післясмаку фінальної тиші.
Хоча фортепіанному доробкові Валентина Бібіка поряд з лірикою притаманні й напруга, і драматизм, і експресія, для альбому піаніст все ж обрав чи не найпозитивніші його опуси. Одночастинна П’ята соната ор. 46 (1982) — це унікальний твір, який, за легендою, композитор у приватних розмовах з колегами охарактеризував як музику про щастя. Така «прихована» програма — неабиякий виклик для виконавця. Сьогодні всі ми дуже добре — на жаль! — вміємо говорити про біль, а от як не помилитися із tone of voice, коли йдеться про щасливі миті?
Текст П’ятої сонати — лаконічний, прозорий, майже мінімалістичний; це в’язанка сплетених у короткі мотиви звуків та відзвуків, мелодичних ліній та їхніх обертонових розшарувань, секундових вібрацій, що розростаються у сонорні акордові плями — обережні, але згодом й рішучі. Така музика вимагає від піаніста особливого, делікатного туше, здатного передати відчуття крихкості, беззахисності та безцінності тієї дещиці тепла десь всередині нас, яку ми — часто постфактум — називаємо щастям.
Це віртуозність особливого типу: бути у постійній слуховій концентрації, розмежовувати найтонші й надзвичайно близькі один до одного звукові пласти, послуговуватися майже невловимою педалізацією, чутливою до найменших нюансів, керувати часом, у якому музика народжується на межі згасання й очікування звуку.
Шість інтермецо ор. 57 (1985), які органічно продовжують настрій П’ятої сонати, легко уявити собі як короткі медитації на рівновагу та внутрішню гармонію. Як і у Сонаті, тут гранично мало нот, а значну частину часу займає простір між ними, що невпинно пульсує відзвуками та обертонами. Шлях виконавця пролягає тут між Скіллою банальності та Харібдою надмірної інтелектуалізації. Втім, Максим Шадько майстерно уникає обох небезпек, та залишає у слухача відчуття водночас щирості та глибини цієї музики.
Якщо вдатися до образотворчих метафор, фортепіанний лаконізм Валентина Бібіка, представлений у альбомі, асоціюється не з графічністю олівця (хоча лінеарність тут, звісно, переважає), а скоріше з тушшю, якою працюють вологим пензликом по картону: вона розходиться ледь вловимими переходами півтонів єдиного кольору.
Такі ж відтінки і півтони можна побачити й на роботі харківського художника Костянтина Зоркіна, що послугувала ілюстрацією до альбому. На ній пульсує сірий колір — колір спокою, міцних стін Держпрому, модерних будинків архітекторів Бекетова та Ржепішевського та тихих вулиць харківського середмістя, на одній з яких більшу частину свого життя провів Валентин Бібік.
Володимир Птушкін
Бігорух рухобіги рухливобіги
Михайль Семенко. «Місто»
Останнє інтермецо Бібіка завмирає десь у контроктаві, і звідти ж народжується новий рух. Це «Інтродукція і токата» (1991) Володимира Птушкіна, твір, що своєю дієвістю якщо не контрастує, то принаймні відтіняє інші треки альбому. Постать Володимира Птушкіна також є знаковою для Харкова: по тридцять років він присвятив роботі керівника музичної частини драматичного театру (1972–2002) та викладанню в університеті мистецтв (1992–2022), де працював до останніх днів життя.
Роки, проведені у театральному середовищі, мали неабиякий вплив на композитора: навіть його непрограмні інструментальні твори насичені театральністю, сценічною виразністю, майже кінематографічністю. Щось подібне можемо спостерігати й у «сюжеті» представленої в альбомі композиції, коли до неспішного, імпровізаційного розгортання інтродукції вривається енергійний, цілеспрямований токатний тематизм.
«Інтродукція і токата» — зразок яскравої концертної музики, яка поєднує барокову жанрову дуальність із низкою сучасних композиторських прийомів. У цьому творі Максим Шадько мав можливість продемонструвати не лише інтелектуальну, а й суто технічну сторону своєї віртуозності. Трактування роялю як ударного інструменту, притаманне токаті як жанру, поєднується тут із об’ємним, майже оркестровим звучанням.
Швидкий темп, бадьорість, чіткість, трохи гумору і багато енергії — очевидно, що це музика про молодість. Підтверджує це й історія написання «Інтродукції і токати»: композиція була створена як обов’язковий твір для одного з молодіжних виконавських музичних конкурсів. Але в контексті альбому ця музика постає не лише символом активності та волі до перемоги юних віртуозів, але й славнем Харкову як місту «молодої молоді» та «юнок з голубими прозорими віями», місту неповторному, невідтворному та сповненому життя.
Олександр Щетинський
Світло таке, наче це гояться рани.
Сергій Жадан
«Він парадоксально поєднав простоту з вишуканістю і нетривіальністю», — так композитор Олександр Щетинський охарактеризував музику свого наставника Валентина Бібіка. Проте це влучне твердження певною мірою можна віднести й до його власної творчості. Олександр Щетинський — харків’янин за походженням, а сьогодні переважно столичний митець. Його музика завжди дуже образна (навіть якщо ця образність не вербалізована у назвах творів), часто апелює до духовної тематики, рефлексивна, мінімалістична та навіть романтична — проте без романтичних стереотипів.
Сюїта «Музика Харкова» (1981/1989) Олександра Щетинського, створена композитором ще за часів студентства, стала основою для концепції та загального настрою альбому, своєрідним магнітом для медитативного, світлого та оптимістичного наповнення програми. Чотири частини сюїти із простими назвами («Рух», «Відлуння», «Елегія», «Пісня») розгортають перед слухачем картину, далеку від типового урбаністичного образу. Харків знову постає тут не маніфестом конструктивізму, а містом мрій, напівтонів та спокою.
У «Русі» немає метушні — лише діатонічні погойдування та плин ріки міського життя, у «Відлунні» — вдосталь простору, що обертонами вечірніх чи вранішніх передзвонів звучить над дахами. Меланхолійністю та світлим сумом оповиті «Елегія» й «Пісня»: здається, що це передчуття ностальгії за непростим, неоднозначним, але рідним містом.
Максимові Шадьку вкотре за цю харківську мандрівку вдається зберегти баланс між медитативністю, простотою та щирістю інтонації. Є у звучанні сюїти щось терапевтичне: і в заспокійливих ритмічних та інтонаційних повторах музичної тканини, і у підсвідомому відчутті тихої впевненості у місті, що завжди носитиме при собі любов своїх містян.
Сергій Юшкевич
Візьми лише найважливіше.
Сергій Жадан
Своєрідним постскриптумом альбому стали дві фортепіанні транскрипції Сергія Юшкевича, харківського піаніста, який вписав своє ім’я в історію знаменитого Конкурсу імені королеви Єлизавети у Бельгії (1975). У композиторській царині музикант віддає перевагу мистецтву транскрибування: йому належить збірка «Badinerie» (1999) — витончена мозаїка із шістнадцяти аранжувань «хітів» класичної музики. Серед транскрипцій творів Баха, Шопена та Бізе в ній знайшлося місце й «Маленькій українській сюїті» з чотирьох обробок українських народних пісень, дві з яких стали частиною «Музики Харкова».
Терпко, та, за словами Максима Шадька, «дещо алегорично-сюрреалістично» звучить політональна обробка колискової «Котику сіренький». Але слухач не залишиться у тумані непевності: альбом завершується суцільним світлом знаменитого «Щедрика», який в аранжуванні Сергія Юшкевича набуває особливої тембрової магії. Протягом сорока п’яти хвилин альбому виконавець разом із авторами музики дає найрізноманітніші відповіді на питання: «Який він, Харків?». І серед десятків відповідей — кожна з яких правильна! — останнім словом все ж є — український.
Тиша, ніжність і надія
Сьогодні Харків — це дійсно фронтир, фортеця і залізобетон. Але не лише це. «Я вирішив показати Харків містом надії», — говорить Максим Шадько про альбом, і слід констатувати, що його задум вдався. На боці піаніста були і його виконавська майстерність, і бездоганно підібрана та скомпонована програма, твори якої — кожен сам собою перлина — перекидають один до одного ледь вловимі місточки інтонацій та сенсів. На його боці були любов та ніжність до рідного міста, які неможливо не відчути крізь вібрації рояльних струн. Бо любов харків’ян направду належить цьому місту, і це місто направду тримається цією любов’ю. Втім, альбом «Музика Харкова» доводить це без зайвих слів.
Читайте також: