У третьому епізоді подкасту «Де шукати сучасну оперу?» до аудіодослідження сучасного оперного жанру приєднався український композитор Андрій Мерхель — співзасновник і мистецький керівник Sed Contra Ensemble, лауреат премії ім. Л. Ревуцького та стипендіат програми Міністра культури Польщі Gaude Polonia.
Навчання у польського композитора Єжи Корновича в рамках стипендіальної програми Gaude Polonia дозволило автору написати та врешті поставити перформативну монооперу «Ентропія» за мотивами книги «Дім денний, дім нічний» нобелівської лауреатки Ольги Токарчук – у авторській літературній версії Ришарда Купідури та режисерському рішенні Олександра Крижанівського. У цьому епізоді подкасту ми поговорили з Андрієм Мерхелем не тільки про «Ентропію», але й також про міні-монооперу Forest Dog, ідентичність композитора у новітніх культурних умовах та оперне сьогодення в Україні й світі.
Андрій Мерхель:
«Ентропія» – це лабіринт для вільних подорожей серед снів у пошуках сенсів, що вони існують «над» та «поза» текстами. Це поле для прийняття свого минулого, пам’яті, а відповідно, й руйнації минулого. Твір вибудовує нову парадигму взаємовідносин між учасниками та є живою й гнучкою структурою. Напевно це все ж таки квазі-опера, всередині цього твору багато суперечностей, відсутній наратив, відсутня традиційна оперна партитура.
Ми звикли до традиції, щоб в нас все було канонічно: церква має бути канонічною, родина має бути канонічною, соната і симфонія мають бути написані згідно з канонами, і, відповідно, опера теж має бути канонічною. Такий підхід мене завжди не задовольняв. Потреба вийти за межі цих канонів домінувала.
Напевно, я мушу зробити такий собі камінг-аут і відхреститися від того, що я — композитор. Завдяки піврічному навчанню у Єжи Корновича я зрозумів що став скоріше адміністратором своєї музики і можливо медіа-артистом більшою мірою, ніж композитором в традиційному сенсі.
Сьогоднішній час дуже стрімкий, і він надто швидко розмиває межі ідентичності кожного з нас. Ми входимо в цю нову, унікальну епоху, де вже критеріїв як таких не може бути. І якраз музично-сценічна практика провокує розширювати кордони, знаходити і виходити в нові засоби виразності й не зупинятися на певних константах.
Вже майже 30 років незалежності України і ми бачимо, в якому стані режисерська опера в Україні — її просто немає. А те, що виникає — це «випадковості». Загалом все, що відбувається в музичних театрах — декоративна, бутафорна історія. Насправді, є про що говорити в сенсі якихось проривів, досягнень, але це не системні історії. І коли виникає спроба встигнути «сісти в останній вагон потягу», який вже пішов у світі десь чверть століття тому і досі не дійшов до України — це виглядає дещо, м’яко кажучи, дивно. Якщо дивитися наші сценічні версії класичних опер — то ліпше не писати нових опер взагалі.
Вітчизняний оперний театр яким він є на сьогодні – це наслідок «ярмарковості» української культури, яка десятиліттями сприймалася як синонім народних гулянь. Наші державні оперні театри — це провінційні «театри ляльок». Одномірність та побутовість постановок — це симптоматика, що є причиною діагнозу. В деяких випадках режисери підлаштовують епатаж під поняття «сучасне», заграють з публікою через чергові «експерименти», що давно вже не актуальні у світі. Подібні «вітчизняні» методи не мають жодного відношення до сучасного музичного театру у світі, яким він є наразі.
Українські державні музичні театри — це релігійні установи (у ліпшому випадку) або сектантські організації (у гіршому випадку). Передусім, театри йдуть від слідування обрядам, не виходячи за межі канонів.
Запит свідомого глядача спрямований на переосмислення, а не сприйняття класичної опери в декоративному контексті.
Сучасного оперного театру в Україні немає зокрема й тому, що загалом наше суспільство інфантильне, яке лякається ризику та, відповідно, себе. Працювати з певними проблемними питаннями, приймати нове для суспільства є бар’єром. Відповідно запит суспільства є скромним (на відміну від свідомого глядача). Причина цього – у відсутності середовища за наявності окремих спільнот та потужних особистостей.
Чому оперний театр в Україні — це «брязкальце, забавка для втіхи»? Чи перейменують кафедру оперної режисури Національної музичної академії у кафедру вульгарної режисури? Чому процес написання і виконання опери «Ентропія» потребує руйнації та як розповсюджується новий штам музичного «операвірусу» — слухайте у подкасті «Де шукати сучасну оперу?» #3 Андрій Мерхель та опера «Ентропія»:
Spotify (якщо у вашій країні доступна категорія Podcasts)