Майстерклас для симфонічних диригент_ок в Україні — це подія сама по собі непересічна, а коли вона відбувається на базі Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії, а в ролі ментора — видатний американський маестро українського походження Теодор Кухар, то кращих можливостей для розвитку зацікавлених диригент_ок годі уявити.
Цього серпня Студентське науково-творче товариство Octopus та Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика вже вдруге об’єднали зусилля для організації Майстеркласу Теодора Кухара для молодих симфонічних диригент_ок. Проєкт підтримав Благодійний фонд Козицького. Для активної участі у проєкті з понад 50 заявок ментором було відібрано чотири диригент_ки. Ними стали Оксана Кротик, Катерина Ніколенко, Артем Подзюбанчук та Софія Думіч.
Цьогоріч програма події була більш насичена, порівнюючи з попереднім роком: три репетиції з концертмейстер_ками, три дні роботи з оркестром, дискусійний формат — розмови з метою допомогти музикант_кам створити можливості для самореалізації.
Про актуальність такої події годі сперечатись — не дивно, що крім чотирьох відібраних активних учасни_ць, пасивну участь у майстеркласі взяли більше 40 музикант_ок різних спеціальностей із різних міст. Хоча навряд чи таку участь можна назвати цілком пасивною — порівняння стилів й інтерпретацій різних диригент_ок, спілкування з Теодором Кухарем, створення багатьох цінних контактів — лише частина того, що дає цей проєкт.
Репетиції: додати трохи табаско
Щойно заходячи до камерної зали на першу репетицію, відчуваєш атмосферу, яку ні з чим не можна порівняти: чого варта лише виняткова зосередженість в одній локації молодих диригент_ок з усієї України. А з початком репетиції одразу повністю занурюєшся у процес роботи над творами, який приносить щораз нові відкриття завдяки коментарям Теодора Кухара. Їм притаманне особливе поєднання дотепності й гумору з концентрацією важливої інформації, яку тільки й встигай запам’ятовувати.
Ось маестро просить додати «трохи табаско», порівнює невдалий вступ перкусії з «каструлею, що впала в китайській ресторації». Та поряд із жартами цікавими стають пояснення важливості продуманої темпової концепції твору чи розмірковування над різноманітністю диригентських шкіл.
Інколи такі коментарі ставлять учасни_ць перед викликами, та разом із простором до вдосконалення техніки, пан Теодор завжди дає диригент_кам свободу у всьому, що стосується стилю диригентського жесту чи інтерпретації. Наголошує, що для диригент_ки найважливіше — мати своє бачення твору, вірити в нього і вміти донести його оркестру. «Еverything is possible, але покажіть, чого ви хочете», — ця фраза, сказана наприкінці кількагодинної репетиції, що пролетіла дуже швидко, запам’ятовується чи не найбільше.
Як саме показувати музикант_кам, якого звучання хочеш досягти? Попрактикуватися у цьому була змога на оркестрових репетиціях. Цьогоріч їхній градус був посилений складністю програми: в репертуарі «Варіації на тему Йозефа Гайдна» Йоганнеса Брамса, «Симфонічні метаморфози» Пауля Гіндеміта, «Totenfeier» Густава Малера та Другий скрипковий концерт Євгена Станковича. Така програма зазвичай не характерна для репертуару студент_ок-диригент_ок українських музичних академій. Крім того, для оркестру усі твори були новими або такими, що виконувались дуже давно.
При тому, що кількість часу для роботи з оркестром невелика, правильно розпланувати репетицію було дуже важливо, хоч і нелегко. Інколи це вдавалось — учасни_ці виокремлювали складні фрагменти і починали працювати з них, залишаючи час і на цілісне сприйняття композиції. А деколи так захоплювались роботою над нюансами вже на початку твору, що час був розподілений не дуже раціонально. Деякі твори навіть не виконувались від початку до кінця до самого концерту, тож весь час у повітрі висіла інтрига щодо того, що ж прозвучить в результаті.
Варто відзначити професійність оркестру Львівської національної філармонії, музикант_ки якого хоч і не робили молодим диригент_кам зайвих поблажок, але щиро прагнули досягти найкращого результату з кожної співпраці. Також вирізнялася сміливість диригент_ок, в яких досить успішно виходило зібрати оркестр й інтерпретувати твори. Хоча звісно, не все вдавалось одразу.
Пояснити жест чи пояснити жестом?
Як виявилось, не все, зрозуміле диригент_ці, працює з оркестром і спонукає музикант_ок грати відповідно до задуму учасни_ці майстеркласу. Крім того, диригент_кам треба було чітко і лаконічно донести свої думки до музикант_ок, а це, як відомо, вміння не з простих. І якщо показати руками вдавалось не все, то вираження словами забирало більше цінного часу.
Тож запланована на передостанній день майстеркласу репетиція з концертмейстер_ками була дуже доречною — вона стала можливістю попрацювати над «диригентською архітектурою». Теодор Кухар пояснював особливості сприйняття периферійним зором музикант_ок різної висоти положення рук, говорив про важливість ясності схеми, виразності жесту та відповідності його амплітуди до динамічного відтінку.
На перший погляд — очевидні речі. Але, як виявилось, такі, що часто залишаються поза увагою. Мимоволі задумуєшся, чому цим питанням систематично не надається належного значення? Чи впливає на це досі актуальне ставлення до диригування як до занадто абстрактного мистецтва, якому неможливо навчити і, як наслідок, відсутність стійкої методологічної бази? Чи недостатня кількість практики і наближеності освітнього процесу до реальних умов роботи диригент_ки, які дозволили б вже хоча би методом спроб і помилок прийти до певних висновків?
А може, відсутність підходу, який би не виключав індивідуалізованості техніки, але містив певні критерії «гарантованого результату», які б спонукали учасни_ць не вживати на репетиції фраз на кшталт «я можу пояснити кожен свій жест», а радше диригувати так, щоби кожен жест не потребував пояснення? Це такі собі «питання диригентської майстерності», що, на жаль, досі залишаються без відповідей, тим самим не дозволяючи українській диригентській школі сформуватися на вищому рівні.
Галаконцерт — утілення ідей на сцені
Підсумком майстеркласу став фінальний концерт. У момент, коли перша учасниця вийшла за пульт, збираючи на собі погляди музикант_ок, відчувалося, наскільки багато залежить від взаємної довіри оркестру і диригент_ки. У кожному з чотирьох творів, що прозвучали протягом вечора, виявлялась індивідуальність кожного_ї диригент_ки — і в техніці, і в інтерпретації.
Не все було ідеальним: десь не вистачило балансу, десь до кінця продуманої концепції. Декілька моментів відчувались відверто хвилюючими через сильне враження, ніби оркестр грає «на межі», ходячи по вістрю ножа. І все ж виконання кожного твору було вартісним, як і весь проєкт. Він справді стає унікальною нагодою для молодих диригент_ок отримати цінний досвід, інтегруватися в мистецьку спільноту і розширити світогляд; надихає своїми ідеями на роздуми і вдосконалення і доводить — можливо все, варто лише знати, чого ти хочеш.
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також: