«Судити нікому, коли йдеш попереду»: Сергій Пілютиков про історію ансамблю сучасної музики «Рикошет»

 

27 вересня в рамках ХХХІ Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2020» відбудеться концерт ансамблю «Рикошет». Чому колектив є одним з найперших в Україні серед спеціалізованих ансамблів сучасної музики, яким був шлях «Рикошету» впродовж 21-річного існування, кумедні історії та про складнощі виконання нової музики розповів засновник та мистецький керівник ансамблю — український композитор Сергій Пілютиков.

Створення ансамблю «Рикошет» було виключно вашою ідеєю? 

Було так. Як говорив Будда, «як колись я чув». Я приїхав у 1999 році з Харкова до Києва, і оскільки я був молодим, амбітним композитором, то мені треба було завойовувати свою територію. Тоді мій  композиторський авторитет був  невеликим, тому я не міг розраховувати на швидке просування  композиторською творчістю. Отже, треба було створювати справу, якою б я міг займатися і сам також розвиватися, рухатися вперед. Тому і прийшла думка про створення ансамблю, ми обговорювали це з Олександром Жарковим (український музикознавець — Л. С.). Але тоді у нас була інша ідея (як мені зараз здається, навіть цікавіша) —  дитячий ансамбль сучасної музики. І такі діти були. Вони, між іншим, і зараз є. Сучасну музику, авангардну, діти сприймають зльоту і грають її дуже добре. Зрештою зупинилися на дорослому ансамблі — чому? Одна велика проблема: не було дитячого репертуару авангардної музики. Репертуарні «зачинені двері» зупинили, хоча ідея була абсолютно блискучою.

Невже репертуару було досить для дорослих? З огляду на кількість доступних нот і взагалі доступності сучасної музики в той час?

 Що стосується репертуару для дорослих, то було дуже багато камерної української та російської музики. 1990-ті роки — це і Шнітке, і Денисов, тобто усі корифеї російської музики були на слуху. Й у нас були «в силі» Годзяцький,  Сильвестров, Бібік, всі наші класики.  Інша справа — світовий репертуар, але мені досить сильно пощастило в цьому сенсі. Я в той час часто виїжджав за кордон, а ансамблевий рух за кордоном надзвичайно активний. В одному Берліні  існує 10 ансамблів сучасної музики, в Нідерландах — 14 ансамблів, і всі — найвищого класу. Я бачив цей ансамблевий рух, гнучкий рух, який може миттєво реагувати на всі події, які відбуваються «тут і зараз». Оскільки в мене була дуже близька знайома, яка працювала в Gaudeamus’і, в Нідерландах (Gaudeamus, престижна композиторська премія — Л. С.), вона на моє прохання забезпечувала нас літературою.

Іноді нам йшли на зустріч навіть закордонні видавництва. Так, ми вирішили в Україні виконати «Місячного П’єро», при чому виконували його в Філармонії, це було небачено на ті часи («вибух вибухів» — допустити Шенберга в нашу Філармонію). Ми пішли абсолютно європейським шляхом: я написав листа до видавництва, в Австрію, і розповів, що у нас є молодий ансамбль, і для нас за честь буде зіграти «Місячного П’єро», тож ми просимо ноти. Вони пішли на зустріч: надіслали мені безкоштовно ноти для одноразового виконання, і ми з гучним успіхом виконали «Місячного П’єро». Що стосується поповнення українського репертуару, то я завжди дотримувався такої політики — замовляв музику нашим композиторам. Я звертався до людей, і вони писали з задоволенням, це так звані «дружні» замовлення. І впевнено скажу, що немає жодного українського композитора, якого б не виконував «Рикошет» — практично всіх, починаючи від класиків і закінчуючи молодими.

Тобто грошово не оплачували?

Ні, грошово ми ніколи не оплачували. Ми, як я кажу, в найкращому розумінні «самодіяльний» ансамбль.

Але всюди пишеться, що ансамбль створений за підтримки та «від» Спілки композиторів?

Так і є. Справді, коли ансамбль утворювався, я прийшов до Київської організації, ми поговорили з головою, і спільним рішенням правління такий ансамбль був створений. У чому полягала «підтримка»? Ми мали право репетирувати у Спілці та виступати під «маркою» Спілки. Ми їздили скрізь і писали, що ми — колектив Спілки композиторів. Так і залишається дотепер.

А чи не здається вам, що Спілка повинна була б фінансово підтримувати ансамбль?

Розумієте, якби наші спілки були якось грошово спроможними, то вони, я думаю, дали б гроші. І вони були зацікавлені в тому, щоб був такий ансамбль. Але, на жаль, ми ж знаємо, що зараз будь-які спілки, не тільки музичні, ледь животіють. І абсолютно безглуздо, коли кажуть, що спілки — це радянська організація. Це неправда, тому що «Варшавську осінь» робить Польська спілка композиторів, у Прибалтиці теж саме. 

Питання ж яка спілка?

Абсолютно вірно. Різниця є. Але вважати, що це виродження, лейбл ЦК КПРС — неправильно. У такому випадку, навіть якщо говорити про українську спілку, то в будь-якому випадку, це єдина організація, яка може провести великий захід типу «Київ Музик Фесту». Потужний, масштабний, спрямований, і це не одноразовий проєкт. По факту. Хто в Україні може це зробити? Ніхто.

Є Kyiv Contemporary Music Days, які власними зусиллями …

Ну це 2-3 дні, та й то — без оркестрових концертів.

Львівські «Контрасти»?

 Це Спілка. Львівська філармонія та Спілка.

Сергій Пілютиков і ансамбль «Рикошет»

Повертаючись до «Рикошету». Чи були до вас в Україні ансамблеві історії? Чи було вам на чиєму досвіді ґрунтуватися?

Я не скажу, що ми були першими. До нас ще Володя Рунчак проводив багато концертів сучасної музики. Плюс «Київська камерата», вона існувала задовго до нас, Валерій Матюхін вже грав багато сучасної музики в той час. Але колективу, який спеціалізується тільки на сучасній музиці, при чому як класиці авангарду, так і свіжоспеченій, новітній музиці, що ще не охолола — такого колективу не було. Проблем було маса, насправді. Перша і найголовніша страшна проблема, що виникла — у нас практично не було музикантів, які вміють грати сучасну музику,  бо їх цьому не вчать. Тож правильно кажуть, якщо грати сучасну музику не так, як потрібно, то краще її не грати зовсім.

Будь-яку музику, якщо грати не так, як треба, то краще не грати зовсім…

Так. Але вийшло, що у нас музиканти  взагалі не розуміли, що таке сучасна музика. Навіть простий текст, який ми відкривали та бачили там новітні умовні позначення артикуляції («слепи», суцільні глісандо та інші), на музикантів  наводив просто жах. А якщо зустрічали квінтоль на половинку… Так і дивились на цю партитуру, як на чудовисько. Інша справа, що були поодинокі музиканти, яким подобалася сучасна музика на рівні слухання, і вони іноді її грали. Цих музикантів я і зібрав, у них хоча б були любов і прагнення вчитися, пізнавати.

Хто це був?

З «ветеранів» ансамблю залишилися лише  Діма Медолиз, Міша Білич та Олексій Бойко. Це ті, хто пройшли від першого дня, і вже 21 рік грають в «Рикошеті». Решта колективу «підтягнулася» трохи пізніше: Арсеній Полтавець. Олександр Павлов, Віталій Лиман, Влад Приймаков, Дмитро Любченко та диригентка Вікторія Рацюк. Ми давали по 10-15 концертів на рік. Колектив  буквально дорослішав на моїх очах.  Вони прийшли  студентами, а зараз вже — імениті, заслужені артисти, мають сім’ї, дітей. І росли вони разом з «Рикошетом». У нас просто, як сім’я виходить.

І 21-однололіття — таке вже «повноліття» за закордонними стандартами.

Так. Але вже  перший концерт ми зіграли на дуже високому рівні.  Як зараз пам’ятаю, ми грали твір Булеза Derive. В Україні на той час про цей твір ніхто не знав, навіть теоретики. Та й про Булеза мало хто чув. Дивом вдалося дістати ноти. При чому я дістав  партитуру, а партій же ж не було. Тож я скопіював шість разів партитуру, вирізав ножицями кожну партію окремо, потім на картонні листи ці партії клеїли — це була комедія. Наш перший концерт став подією не випадково (у Спілку композиторів навіть приїхало телебачення), адже ми готувались пів року і так його «вилизали», що Булеза грали напам’ять, що фактично неможливо. Настільки ми хотіли «шиканути», і в нас це вийшло. 

Ну і потім крок за кроком музиканти росли, ми вже почали знайомитися із західними колегами, поповнювали репертуар. Ми ніколи  не думали про те, наскільки складний твір, тому репертуарна політика охоплювала всіх, починаючи з Ферніхоу, закінчуючи Ксенакісом і всіма  найсучаснішими творами. Ми дуже старалися. У Ксенакіса є надскладний твір, який називається «Херма», для фортепіано-соло. Його грають приблизно 4-5 людей у світі, адже твір спеціально написаний Ксенакісом для японського піаніста-віртуоза, і там надзвичайно складна ритміка. Так для того, щоб зробити все за «гамбурзьким рахунком», наш піаніст Іван Шкредов взяв міліметровий папір, розкреслив все з рейсшиною, щоб все було так, як вимагав Ксенакіс — ідеально і дуже математично. Ми були фанатами, і заради музики були готові на все. Я пам’ятаю ці концерти у Львівській філармонії, коли +2° в залі, а ми сидимо, граємо. У кларнетиста пара йде з рота, а він грає в рукавичках з відкритими пальцями. Оце такі подвиги робили.

У чому ще були подвиги?

По-перше, репетиційний процес. Ми ніколи, на відміну від інших музикантів, які звикли до 3-4 репетицій на твір, не обмежували себе, репетирували скільки потрібно.  Ось нам треба 20 репетицій на Шенберга, ми будемо 20 репетицій займатися, допоки не досягнемо того рівня, який нам потрібен. Моментів «сховаюсь, пройде» — такого у нас ніколи не було.

Ми завжди ставилися до нот, як до Біблії. Якщо там написано mf, то там буде mf, а не mp (mezzo forte у перекладі означає помірно голосно, а mezzo piano означає помірно тихо — Л. С.). Розумієте, сучасні композитори зазвичай пишуть за допомогою комп’ютера, він зіграє все. А живий музикант — не комп’ютер, і коли не враховуються людські можливості — відбуваються різні непорозуміння. От був такий треш: грали ну дуже відомого українського композитора (не буду називати прізвище), у якого при темпі 130 віолончельна партія була записана акордами у другій або третій октаві (дуже високо і не зручно для виконавця). Наш віолончеліст до крові собі позривав всю шкіру ставкою на віолончелі («ставкою» є затиснення струни великим пальцем — Л. С.). Проте він це зробив! Якщо автор написав, ну значить треба виконувати.

Ансамбль «Рикошет»

А хто все-таки був експертом у виконанні сучасної музики?

Тут така ситуація. У нас у Консерваторії, на жаль, досі немає кафедри сучасного виконавства. А оскільки ніхто нічого взагалі не знав, і серед публіки, і музикознавців, то кому судити? Судити  нікому, коли йдеш попереду… Ми були на дуже передовому рубежі в Україні. Ми відвідували майстер-класи західних музикантів, які приїжджали сюди. Приїжджав ансамбль Rechersh (всесвітньовідомий фрайбурзький ансамбль сучасної музики — Л. С.), ми сиділи з ними, розмовляли й вчилися.

До того ж постійно прослуховували всю нову музику.  Ось так крок за кроком навчалися. Деяких речей ми не знали і тільки з досвідом навчилися робити. Деякі були зрозумілі, оскільки вони мали зв’язок с традиційною музикою: схожі прийоми, коріння. Знаєте, іноді кажуть, що людина, яка не вміє грати Моцарта — починає грати Штокгаузена. Ось це — абсолютна неправда. Без гарної академічної школи ти не зможеш грати сучасну музику.

Ось, до речі, назва «Рикошет», як вона з’явилася?

Я вже зараз, чесно, сам не пам’ятаю. Щось було з кулькою: кинули тенісну кульку, вона так поскакала цікаво… Тут же і прийом ricochet (прийом гри на скрипці — Л. С.), кулька «зрикошетила» — це сума ідей.

Як ви зараз оцінюєте, чи ансамбль вплинув виконанням сучасної музики на її просування, на її вивчання за 21 рік?

Тут така важлива річ, яку ми собі ставимо в заслугу без сумніву. Ми ніколи не мали упередження щодо різних композиторів і їх поглядів. Ніколи. Це була моя принципова позиція. Я обрубував під корінь такі наміри, що якщо Годзяцький працював в радянську епоху — значить він поганий композитор, і ми його не будемо грати. А ось молодь, яка побувала на курсах Штокгаузена або Лахенманна, і навчилася «возюкати» по струнах піаніно — це хороша музика. Клановості в музиці немає. Якщо музика гідна, гарна, то мені все одно: буде це німецький, український композитор або радянський.

Далі інша позиція: ми завжди підтримували молодь. Завжди. Чому? Я сам композитор і розумію, що таке справжній шанс для молодого автора, коли він тільки закінчив Консерваторію і знаходиться на роздоріжжі. Коли студент вчиться, йому здається, що він потрібен всім — іспити, концерти, а потім тобі вручають диплом, професор тисне руку і каже «дякую». І от молода людина — беззбройна, нікому не потрібна — вийшла з Консерваторії і все, йти їй нікуди. Поткнеться на телебачення, а йому кажуть: «Нам академічні композитори не потрібні, у нас є Вася, нот він не знає, але може працювати з комп’ютером». Приходить в театр, в кіно — а там все зайнято. Людина залишається сам на сам і через 2-3 роки закінчує свою композиторську кар’єру. 

Що робити? Я завжди був прибічником того, щоб давати молодим композиторам шанс. Ось він вийшов, сьорбнув, так би мовити, «повітря свободи», і тут я, який дає йому можливість, щоб він сказав своє перше творче слово. Пишіть так авангардно і так сміливо, як тільки ви можете. Не обмежуйте себе взагалі ні в чому, ми зробимо все, що ви хочете. Така політика була завжди, відкритість для молоді.

Та навіть коли ми виконували твори студентів — ніколи не дозволяли собі знижувати рівень. Це завжди був дуже точний, західний підхід до музики. Ми робили так: складали контрастну програму. Припустимо, ставили Мессіана, одного з корифеїв сучасної музики, і тут же нашого молодого студента. До чого? Зрозуміло що Мессіан не потребує моєї допомоги і тисячного виконання, але студент, який стоїть в програмі з Мессіаном — для нього, як мені здавалося, це дуже важливо. І потім ми завжди працювали з різноманітною програмою. Першими почали робити  багато тематичних концертів, пов’язаних з тим чи іншим напрямком. Почали з країн. Ми отримали від Gaudeamus’а контракт і зробили 10 концертів в Україні нідерландської музики. Потім  отримали від Посольства Японії грант і зробили концерт японської музики. А коли я отримав грант Президента, ми зробили спільний проєкт з відомим художником. Він створив рухомі картини музикантів, а «Рикошет» виконував музику, яку начебто грають ці музиканти. Ми завжди намагалися, щоб кожна програма була іншою, для нас це важливо, бо кожна нова програма — як нове життя.

Ансамбль сучасної музики «Рикошет»

Я зрозуміла, що ви працювали активно на «імпорт», вчилися у західних, грали західних, контракти, а що робили для «експорту»? Якою була музична географія?

Свого часу ми їздили по Європі, проте перспективи грати на Заході є дуже невеликими з об’єктивних причин. Не тому, що ми — погані, або гірше граємо, а тому, що ринок західний дуже перенасичений. Але, коли нам вперше запропонували виступити на фестивалі в Македонії, це було…

Свіжим подихом?

Ну так, як свіжий подих. Але, повторююсь, західний ринок надзвичайно перенасичений ансамблями, тож прориватися туди — мало шансів.

Навіть зараз?

Навіть зараз.

«Рикошет» зараз має не так багато концертів, останній був пів року тому. З чим це пов’язано?

Ми зараз граємо лише 2-3 концерти на рік. З чим це пов’язано? Думаю, всьому свій час. Раніше музиканти «Рикошету» були молоді, необтяжені сім’ями й турботами про «хліб насущний». Зараз кожен з них грає у кількох колективах, щоб якось протриматись у цьому житті. На жаль, сьогодні це — даність.

Тоді може є сенс, або навіть потреба оновити склад?

Намагаємося за можливостями запрошувати молодих музикантів, навчати їх. Але є й інша причина, чому ми виступаємо нечасто. Зараз прийшла якась вибірковість. Ми беремо участь тільки у тих проєктах, які нам дійсно цікаві. Як сказав Золтан Алмаші, котрий довгий час грав у «Рикошеті»: «Настав час, коли я буду грати не всіх». І це вірно.

Чи не здається вам, що «факел» грати ансамблем сучасну музику в Україні перейшов до Sed Contra Ensemble?

Я дуже радий цьому, так і повинно бути. Ми відпрацювали свій час, варто поступитися місцем молодим.

І ось зараз ваші програми на «Київ Музик Фесті»: якщо подивитися сучасну музику, яка у вас заявлена ​​в програмі, зрілих композиторів (Бібік, Грабовський тощо) і програма Sed Contra Ensemble (Фуррер, Хаас і так далі) — виходить, що різне розуміння «сучасної» музики…

Ні, тут абсолютно інша ідея.  Композитори, яких ми виконуємо у концерті, всі у цьому році ювіляри (Цепколенко, Бібік, Грабовський й інші). Ми і ювіляра Карабиця хотіли грати, що нам не властиво, бо інша спрямованість музики, але у нього не знайшлось творів для складу «Рикошету». 

Ви питайте мене про все, якщо хочеться щось критичне…

Тоді так і запитаю: а що є критичне?

Ні, ну різне в житті ансамблю бувало, і моменти, які ми не хочемо згадувати. Зараз я подумаю… Була у нас така історія, грали ми концерт у Львові, якраз там повинні були грати «Херму» Ксенакіса, і знову у Львові +3°. А знаєте чому? Там опалення починається десь в листопаді. Отож дійшла до мене інформація, що на концерт приїхала людина з нотного видавництва Парижу, і він збирається подивитися концерт і поговорити з нами з приводу співпраці. Я — задоволений такий, пихатий. Думаю, ось, зараз контракт… І тут історія.

Наш піаніст (дуже молодий, такий нервовий був, весь перезбуджений, вибуховий) сидить у кімнаті, займається-займається і каже: «А я не буду грати концерт, в мене руки не працюють». Я йому: «Ну, сидить такий гість», а він: «А мені все одно, я не зможу гарно грати». Він бере сумку, кладе ноти, йде, сідає на потяг і їде. Все, концерту не було.

І як ви вийшли зі становища?

Ось так. Вийшли і сказали, що холодно, музикант відмовився грати, і все.

А за які гроші музиканти грали в той час?

Стандартний концерт в той час був десь $100-150 для музиканта. Приблизно і зараз так.

З якого бюджету? Ось я про що.

Тут по-різному. Якщо це були фестивалі, то сплачували фестивалі, якщо контракт був з Gaudeamus, то Нідерланди, якщо з японцями, то японці.

Нічого з українського бюджету?

Нічого абсолютно. При чому я декілька разів намагався податися в управління культури для того, щоб ансамбль зробити професійним державним, і весь час отримував відмову: «У нас там 178 колективів, балалаєчник, хор бабусь, нащо нам потрібен ваш ансамбль сучасної музики?». Музиканти дуже хотіли стати професіоналами, закинути всі роботи і займатися тільки сучасною музикою, але…

Чи залишається досі потреба пропагувати сучасну музику і відстоювати її?

Дуже гарне і правильне питання. Я можу сказати, колись у мене була розмова з трьома нашими класиками на цю тему.

З трьома «С»?

Ні, з Сильвестровим, Годзяцьким, Грабовським ми сиділи, обговорювали. Ви знаєте що я зрозумів? Одну дивну дику річ, що в ті 1970-ті роки, коли вони були заборонені, ось це було для них справжнісінькою золотою добою. Чому? Сильвестрівська фраза, яка мене вразила: «Ми тоді відчували себе, як цінні хутрові звірі, за якими всі полювали». І вони збирали зали. А зараз, коли все дозволено, прийдіть на концерт Сильвестрова — сидить 15 осіб, коли таке було? 

Зараз немає поняття «пропагувати» сучасну музику. Мені здається, сучасна музика повинна стати звичайним стандартним явищем всіх концертних майданчиків. На Заході завжди 30% в будь-якому концерті — це сучасний репертуар.

Але і 30% — це теж мало.

Так, мало. Дивіться парадоксальний момент. Колись ми з Сашею Щетинським це обговорювали. За часів Бетховена на концертах грали Бетховена, тому що він був сучасним. А Телемана грали, коли Телеман був живий. Так і зараз, має стати нормальною повсякденною подією нова академічна музика. Так і питання знімається.

Де бути будиночку сучасної музики в Україні? Філармонія?

Далеко не Філармонія. Ви знаєте, як такого будинку сучасної музики поки що не було. Стабільного. Осередки, «спалахи» сучасної музики бувають, в основному, у фестивальних рухах, а так, щоб це було регулярно — такого немає.

І чому це так?

Тут дуже багато аспектів, в яких частково винні самі композитори. З іншого боку, комерціалізація усієї світової спільноти, є величезний розрив між композиторами і звичайними людьми, який стягнути дуже важко. Абсолютна нестача освіти з сучасної музики, саме виконавської освіти, яка вже давно має бути. Маса аспектів. І плюс, один з найголовніших аспектів, як не сумно це буде сказати, але зараз мало особистостей композиторів. Колись розмовляв з директором IRCAM’у (IRCAM, провідний світовий Інститут досліджень та комунікації в області акустики, музики — Л. С.), коли той приїжджав в Україну, він мені скаржився на ту ж саму проблему. Каже: «Людей, які є особистостями, які осмислюють світ якось так, що він стає іншим, ось їх немає».

Що з цим можна зробити? Композиторам, музикознавцям, виконавцям?

Це, напевно — нормальний процес. Мені здається, це ні від кого не залежить взагалі. Бувають вибухи, коли епоха викидає дуже багато особистостей. Згадайте 1960-ті: Штокгаузен, Ноно, Булез, Мессіан, Ксенакіс, а потім — «бах», якийсь провал. Пізніше знову наплив.

Чи не здається, що у 1960-ті роки було так, тому що це був опір? Обмеженість у можливостях була.

Якась забороненість, заборонений плід, народжує багато революціонерів, які починають пробивати пролом. Почасти це працює. Але все ж є величезна втрата саме в освіті, музичній як такій. Люди писали по 100 фуг, лише на п’ятому курсі була дозволена вільна форма. Я нещодавно відкрив підручник поліфонії Гаука та просто був шокований — він, як людина з іншої планети. Це все втрачено, зараз все поверхнєво. Система освіти стала не фундаментальною.

А композитори-автодидакти, ви проти такого?

У принципі, так. Чи епоха так робить, чи то злам, чи заміна одного чимось іншим — поки не зрозуміло. Чи то відбувається зміна мови і зміна культури. А з іншого боку, ця непотрібність, вона і не народжує нічого.

Може тоді щось забороняти?

Ні, я думаю, що ні. Мені здається, що відбувається тектонічна зміна світів, мови, епох, як на початку століття, у 1920-х роках, відбувалася зміна гармонійної системи на серіальну — одне ламалося, з’являлося щось нове. Правильно кажуть, що 100 років — той період, коли починає змінюватись все. Тому розгубленість сучасних композиторів може бути природним процесом. От буде стояти молода людина, а поряд живий красивий кінь з возом із соломою (символ живої музики), можна лягти в солому і, насолоджуючись, їхати містом. Але тут поряд стоїть 600-й Mercedes. Що вибере молода людина? Питання…

Є сподівання, що молоді думками люди оберуть прийти на виступ ансамблю «Рикошет» під орудою Вікторії Рацюк у рамках ХХХІ Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2020». У виконанні музикантів прозвучить «Ювілейний акорд» з творів Кармели Цепколенко, Бориса Якоповича, Валентина Бібіка, Сергія Пілютикова та світові прем’єри Леоніда Грабовського і Олександра Щетинського. Концерт відбудеться у Chamber Ensembles Day 27 вересня (неділя) о 17:00 у Будинку звукозапису Українського радіо та онлайн. У зв’язку з карантинними обмеженнями просимо зареєструватися на подію заздалегідь та дотримуватися заходів безпеки, за оновленням яких можна слідкувати на сторінці Київ Музик Фест / Kyiv Music Fest у Facebook та на сторінці події «Ювілейний акорд» // Ансамбль нової музики «Рикошет».

 

Програма фестивалю «Київ Музик Фест-2020»

(клікайте на зображення для збільшення)

Підписуйтеся на сторінку Київ Музик Фесту у Фейсбуці.

Фестиваль відбувається за підтримки Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *