«Електроакустична музика у найбільшій мірі дозволяє рухатися за ідеєю.
Можна дозволити собі літаючий оркестр, та що завгодно»
Андрій Барсов
Найкрасивіше бомбосховище Києва. Два концерти. Твори шести українських композиторів. 8-канальна аудіо-система. І безкінечність у рефлексії над почутим. Таким видався для мене проєкт «Український електроакустичний вимір», що відбувся 6 і 7 квітня у Музичному салоні Національної філармонії України.
Інтеграція електроакустичної музики у філармонійний простір
Важливо, що реалізація проєкту «Український електроакустичний вимір» відбулася саме у стінах Національної філармонії. Це чудовий показник інтеграції електроакустичної музики у ще один простір державної інституції. Кураторкою проєкту є Алла Загайкевич, яка постійно доносить цінність і актуальність електроакустики в Україні. Зараз для існування цього напрямку є всі необхідні ланки: твори, концерти, критика й наука, хоча електроакустична музика досі залишається недостатньо відрефлексованою і проаналізованою.
Окрім творчості у суспільне життя інтегрується і освітня складова — до прикладу публічні лекції-концерти електроакустичної музики, які Алла Загайкевич проводить у межах проєкту «Майстерня звуку».
У проєкті «Український електроакустичний вимір» знайшлося місце і партитурам, і використанню досвіду рейв-музики, і складним алгоритмічним схемам. На концертах прозвучали твори Алли Загайкевич, Антона Стука, Євгена Дубовика, Святослава Луньова, Ujif_notfound (Георгія Потопальського) та Edward Sol (Едуарда Соломикіна).
У композиціях використовувалася 8-канальна аудіо-система. Суть її полягає у здатності обробляти та розділяти аудіосигнали на вісім окремих каналів для створення обʼємного звукового простору. Динаміки розташовувалися в залі по колу і створювали більше граней для сприйняття звуку.
У творах Антона Стука, Євгена Дубовика і Георгія Потопальського (Ujif_notfound) рух звуку відбувався по колу. У музиці Алли Загайкевич простір зали був поділений на дві частини: одна для електронної партії, інша — для обробки звуку акустичного інструмента у режимі реального часу. Твір Святослава Луньова, у якому прописана панорама для стереозвуку, розвели порівну на 8 каналів для обʼємності звучання.
Електроакустична музика дає гарну можливість зонувати простір і досягати ефекту переміщення звуку. На концерті часто виникало відчуття перебування в кінозалі, у кінофільмі власної уяви. Це ситуація, коли дивишся вухами, як влучно підмітила кураторка проєкту.
У перший день звучали твори з фіксованим матеріалом, другого дня звук генерували у режимі реального часу. Складно описати і оцінити ці твори з технічного боку, зі сторони композиції, однак очевидним стало одне — для відчуттів ця музика зрозуміла без перекладу. Достатньо було просто впустити її у власну свідомість. У ній не було фальші і пафосу, натомість — віддача власного емоційного досвіду, за яким безумовно стоїть великий і складний пласт роботи.
На першому концерті були представлені твори більш тонкого, інтимного плану та експресивні, з жорсткими звучаннями. Наприклад, слухаючи одинокий голос та нашарування текстур у творі Voice/Way (2014) Алли Загайкевич, слухач ніби потрапляв у лімінальний простір, мимоволі згадувалося звучання ембієнту у стилі Браяна Ено.
Меланхолійним і просто красивим, як би тривіально це не звучало, був твір Євгена Дубовика «ми виснажені, але не маємо жодного права на це» (2024). Розділи з сентиментальними фортепіанними імпровізаціями, приправлені електронною обробкою, чергувалися тут із частинами, де у кілька шарів звучать окремі лінії: протяжні, з точковими вкрапленнями звуків синтезатора, спів птахів, звук сирен.
Контраст внесла музика Антона Стука — твір із тонкою іронією «The Last and the Greatest Day Of Oboe» (2020). В його основу покладені випадково записані фрагменти розігрування гобоїста. Якщо людина, яка опановує дуже складний інструмент, не задумується над подальшою професійною реалізацією, то буквально проживає свій The Last day у карʼєрі і розвитку. Тому закономірно, що у цій композиції тривожно нагромаджуються різні пласти — фрагменти «Польоту джмеля», настирні, пульсуючі мінімалістичні патерни і провали звуку як екзистенційні провали митця.
Своєю потужністю, експресією, великим емоційним впливом вразив «POST» (2022) Святослава Луньова. У анотації виражена квінтесенція болю автора – фраза «Я звинувачую» 28-ма мовами світу. Музика сама піднімає візуальний ряд з підсвідомості — завивання сирен, крики, перезаряджання зброї, скрип дверей, птахи у лісі. У сучасних реаліях ця композиція не може перенести слухача просто у абстрактний світ. Так чи інакше виникають прямі асоціації з війною. Жорсткі звукові текстури тут поступово згущуються. Здавалось би, твір розвивається наскрізно, та наприкінці настає стишення, а далі — так, шум. Нестерпний шум, який обривається: війна триває.
В осінні ліси до діалогів стародавніх китайських поетів переніс твір Алли Загайкевич «Друже Лі Бо..» для бандури та електроніки (присвята Олегу Лишезі) (2015). Назва однойменна до містерії Лишеги. Діалог у музиці ведеться між бандурою з розширеними виконавськими техніками (Єлизавета Соловйова), обробкою у реальному часі та між фіксованою партією електроніки. Особливо увагу привертають звуки, що утворюються від електронної обробки звучання бандури – ніби відлуння голосів, що ведуть розмову.
Андеграунд на сцені філармонії
Елегантні крісла зали, вишукані люстри, позолота на стінах (колони залишилися, на жаль, в іншій залі) і чоловіки в кепці і світшотах, які лаштують обладнання для свого перформансу. Так почався другий день проєкту: класика, кежуал стайл і експерименти зі звуком. Когось може збивати з пантелику така суміш, але у цій картинці уже відбивався увесь смак музики, яка звучала далі.
Свої електроакустичні перформанси виконували саунд-артисти Ujif_notfound (Георгій Потопальський) та Edward Sol (Едуард Соломикін). Вони то занурювали слухача в теплу ванну звучань, то навпаки – освіжали різкими звуками. Оскільки музика генерувалася у реальному часі, ніхто не міг до деталей знати якою вона буде в кінцевому результаті – у такій гнучкості творення і виконання є своя магія.
У вступному слові до концерту Алла Загайкевич підмітила, що Георгій Потопальський займає позицію «оберігача музики як структурної алгоритмічної діяльності». За складністю усіх процесів, які були задіяні для створення композиції «new work», що виконувалася на концерті, відкривався цікавий, не «сухий технологічний», а живий художній світ звучань.
Для слухача, який власноруч не пробував створювати щось подібне, така музика може видаватися хаотичною і це нормально. Варто лише дозволити собі насолодитись красою того, що здається хаосом. І нехай в уяві буде завод з майже перегорілими лампами, спів птахів, через секунду чутимуться звуки вітру, а далі – схожі на ті, що видає старий телевізор, або ж звуки збою системи. Слухач може блукати своєю уявою будь-де і проживати красу моменту. Свідомість у цей час наче розширюється. Без наркотиків – музикою, яка, втім, теж може викликати залежність.
Твори цих саунд-артистів досить довгі. Вони створювали стан перебування, могли навіть вводити в якусь абстрактну реальність чи сон. А сон, до слова, узаконив у своїй промові Edward Sol, перед виконанням свого твору “Escapades” (2024). Звучання, які генерував саунд-артист, були значно жорсткіші для слуху, порівняно з попереднім перформансом – ніби колаж різких, ріжучих звуків, кількох видів скреготу і клаптиків зоряного неба з пульсарами.
Однак не обійшлося і без «теплої ванни» — раптом композитор «поміщає» сприйняття слухачів на кілька хвилин в атмосферу звуку дощу, співу пташок або ж більш статичного звуку з мінімумом різких вкраплень. Зміст же тут, як зазначив артист, нехай твориться питаннями, які має задавати собі слухач. Мовою, яку не знає. Як і (скоріше за все) не знає мов програмування, за допомогою яких написана музика. Але чуйне вухо завжди знайде свій сенс і зміст.
Музиканти, які виступають у різних просторах: і філармонійному, і нойз-, рейв-сцені; вишуканість зали філармонії і поєднання з кежуал стайлом саунд-артистів та їх експериментами зі звуком та простором; фіксований запис і обробка звуку у реальному часі; контроль і неконтрольованість; академізм і андеграунд — усе це дарує електроакустична музика і саме у такому різноманітті формується її багатовимірний простір.