Пʼятого грудня у Національній філармонії України відбувся довгоочікуваний концерт, який зібрав повну залу. У програмі не було ні Баха, ні Пʼяццолли, а публіка формувалася як завсідними любителями музики, так і квітом музичної професійної спільноти. Чому раптом такий інтерес? Бо це була можливість почути нову програму від вокального ансамблю Alter Ratio.
“Lux aeterna. Псалми падіння” — нова програма ансамблю, що складається із видатного “Lux aeterna” Дьордя Ліґеті і низки нових творів, спеціально замовлених колективом у композиторів_ок Алли Загайкевич, Максима Коломійця, Максима Шалигіна і Петера Керкєлова. Перш ніж ця музика прозвучала у Києві, ансамбль презентував її у Штутґарті та Берліні 15 та 17 листопада відповідно. Але чи можна порівняти очікування німецької публіки та української?
Чим же був спричинений ентузіазм киян перед концертом? Здається, на це є кілька відповідей. По-перше, Alter Ratio під керівництвом Ольги Приходько — це ансамбль, що здобув собі славу потужного виконавця та запитувача сучасної вокальної музики в Україні. За 13 років свого існування колектив виконав чимало музики композиторів другої половини ХХ століття, які вже стали класиками: Стів Райх, Мортон Фелдман, Дьордь Ліґеті, Меридит Монк тощо. Окрім виконання кращих сучасних творів, Alter Ratio замовляє та премʼєрує твори українських авторів, таким чином підтримуючи інтерес наших композиторів до створення ансамблевої вокальної музики.
Друга причина запалу київської публіки: відчутна рідкість виконання сучасної музики в останні роки. До початку повномасштабного вторгнення потужними дієвцями, що докладалися до звучання нової музики, були ансамбль «Ухо» та спільнота Kyiv Contemporary Music Days. Тепер їхня діяльність у Києві прибрала менших масштабів: через те, що частина музикантів «Уха» опинилася за кордоном, ця музична агенція переформатувала свою діяльність від концертів до створення власного лейбла. А команда kcmd, перемістившись за кордон, напрямляє деякі свої ініціативи на західноєвропейську авдиторію. Тим часом у Києві все рідше випадає нагода почути сучасну музику, і зголодніла публіка запалилася із першим анонсом концерту 5 грудня. Що ж вона почула у відповідь на своє захоплення?
Звучання
“Lux aeterna” Ліґеті — твір безперечно складний до виконання: із-за мікрополіфонічних сплетень голосів у вузькому просторі та хитрої ритмічної організації. Але ці фактори формують особливий звуковий профіль твору — живу звукову хмару, яка постійно то розріджується, то загущується. У цих переходах забуваєш контролювати окремі лінії, а слухаєш масу звуків, якою вона є: її щільність, динамічність тощо.
У виконанні Alter Ratio ця якість була притлумлена: відчутні на слух вступи голосів розподіляли цю звукову хмару на конкретні лінії, із яких вона складається. Відтак і звукове скупчення проріджувалося — а що є поза ним? Не сприяли задуманому ефекту і виконавські потужності ансамблю — 12-ти голосів, тоді як “Lux aeterna” написаний для 16-ти. Партії відсутніх чотирьох компенсувала електроніка, але вона не замінить відчуття людського дихання та унікальності тембру кожного голосу.
Твір Алли Загайкевич «Псалми падіння» на вірші Ії Киви для вокального ансамблю та електроніки побудований на чергуванні матеріалу двох типів. Перший — протягнутий: довгі ноти у кожному голосі, що нашаровуючись, формують обʼємну хмару звуків — тип викладу, подібний до Ліґеті. Другий — рухливий: невеликі фрази за рахунок того, що кожен звук має різну гучність, створюють неоднорідне звучання: тут випин, там випин. Переходячи з переднього на задній план, звуки формують живу матерію, що пульсує. Влучно підкреслювала цю гетерогенність і партія електроніки, насичена шипінням чи сичанням.
«Голоси, що зникають» Максима Коломійця написані для вокального ансамблю та електроніки, а точніше навпаки: для електроніки та ансамблю, оскільки електронна партія була більш яскрава та запамʼятовувана. Мерехтливі звучання, щемкі гармонії та приглушені невибагливі мелодії — усе це відлунювалося жалем і спокоєм водночас. У цьому музичному матеріалі було щось від знахідок у ранішому альбомі композитора Nothern Lights, і такий матеріал узгоджувався з ідеєю зникомих голосів. Тут би оцінити роботу Коломійця зі словом, та вжиті у цьому творі вірші Віктора Рекала не завжди прослуховувалися при співі, а програмки, щоби зазирнути в тексти, під рукою не було.
Серед премʼєр українських композиторів був і один твір болгарина Петера Керкєлова. Його “phos-phoros” пропонує інший спосіб взаємодії голосів та електроніки: остання підпорядкована музичному розвиткові, що у вокальній партії. Твір будується на перемежуванні двох типів матеріалів. В одному — перегуки між партіями, що складаються з невеликих фраз із еквіритмічним викладом голосів. Кінець однієї збігається з початком наступної, і так виявляється їхня дискретність, осібність.
На противагу цьому є розділи із підкресленою взаємодією усіх голосів — завдяки частим імітаціям, що формують ціле, у якому зливається ансамбль. У такому разі ще й виникає електроніка. Спершу узгоджена із вокальною партією, далі вона розвивається своїм шляхом, доходячи кульмінації з гучним, агресивним звучанням. Яким можна було більше насолодитися, якби не воєнний досвід українців, завдяки чому мозок автоматично надає подібним звукам значення небезпеки для життя. Насамкінець після такого — чистий мажорний акорд. Всього-на-всього? Ось так просто?
Завершував концерт твір “sub rossa” Максима Шалигіна на вірші американського поета Роберта Фроста. Цьому твору не пощастило звучати після довгих канонад у Керкєлова: за інерцією питаєш себе «для чого це звучить? для чого ти це слухаєш?» — навіть цю красиву, кришталево-чисту музику? Відповідь не спадає на думку сама собою.
Ми українці, ми знаємо війну і ми хворі люди.. Мʼяке соло тенора, тембри дзвонів та фортепіано у високому регістрі — це вочевидь покликане формувати світлий і тихий звуковий образ. «Для чого це звучить? для чого ти це слухаєш?» Зі вступом сопрано у високому регістрі із солодкавими наспівними фразами музика набуває більшої вмиротвореності та спокою, а подальший гармонічний розвиток виявляє найтонші грані, найменші порухи цієї матерії. «Для чого це звучить? для чого це звучить після канонад?»
Я довго не могла слухати музики від початку повномасштабного вторгнення. Допоки не наслухалася вереску лукʼянівської сирени, стрільбища на Берковці, вибухів від ракетного удару по Дорогожицькій вежі чи мелодійного звуку київської ППО. Відтоді кілька тижнів проминуло, здається. А тут від канонад до співу я мала лише кілька хвилин паузи поміж творами — але хіба можна перемкнутися так швидко?
Відзвук
У премʼєрованих творах відчувалася певна вимушеність у поводженні із музичним матеріалом, передбачуваність розвитку, безпосереднє роззирання на традицію західноєвропейської вокальної музики. Воно і не дивно — твори для вокального ансамблю не складають основу у творчому доробку нікого із цих композиторів, відтак кожен твір — це спроба, пошук, свідчення того, що ми рухаємося. Бо створити щось унікальне, самобутнє можна лише після ґрунтовного засвоєння традиції — не інакше.
І добре, що взорована традиція — це західна музика другої половини ХХ століття. Та, яка нині формує напрямки розвитку європейської музики. І водночас та, що була викреслена із нашого музичного ландшафту совіцькою політикою залізної завіси і досі ледь оприявнена через інертність у програмуванні концертів державних музичних інституцій.
У цьому глобальному процесі становлення української вокальної музики на європейські рейки існування ансамблю Alter Ratio є ключовим.
Добре, що вони збурюють інтерес до нової вокальної музики — прикро, що, не маючи стабільного фінансування, роблять це від часу до часу. Нестабільність проглядається не лише у концертній діяльності, а й у складі ансамблю. І в цьому — ще одна проблема колективу.
З одного боку, учасники Alter Ratio цього разу — це вокалісти, що не скрізь мають великий досвід у роботі із новою музикою, і це позначається на звучанні колективу. А з іншого, залучаючи до виконання нової вокальної музики ширше коло співаків, ансамбль робить те, що виявляється не під силу українській музичній освіті — унормовувати практику виконання сучасної музики.
Робота у стилістиці, відмінній від романтичної, використання широких можливостей вокального виконавства — це не витребенька, а природний запит, який виникає у звʼязку з існуванням такого колективу як Alter Ratio. Отож плинність співаків можна виправдати неочевидною, на перший погляд, освітньою функцією колективу — як заповнення лакуни у консерваторській освіті українських вокалістів і бодай знайомство з іншою, незвичною сучасною музикою.
Так і сталося: рідкісна нагода почути сучасну музику в Києві наживо спровокувала сумний висновок про те, що нам ще довго не чувати цікаву вокальну музику українських авторів у якісному виконанні українських співаків. Такою є реальність. Втім, не все пропало: ми щасливі тим, що вже маємо такий колектив як Alter Ratio, який котрий рік послідовно лупає сю скалу.
Але от коли нам невимовно поталанить — це коли до виконання сучасної музики долучиться більше організацій, передовсім державних із концертною та освітньою діяльністю — філармонії, оперні театри, консерваторії, коледжі. Бо системні зміни впливають на ситуацію рішучіше, аніж особиста ініціатива музикантів, спраглих нового.