Хоча світ з початком навали небезпек і обмежень увійшов у нове буття, де люди все більш віддаляються один від одного в глибину виміру віртуальності, українська культурна дипломатія рухається назустріч пандемійним перешкодам з послідовним та позитивним запалом.
Тільки з найостанніших подій 2021 року, що відбулись в межах України, назвемо реліз фортепіанних творів сучасних українських композиторів Святослава Луньова та Олексія Ретинського у виконанні українського піаніста Антонія Баришевського на лейблі Golka Records; презентацію оркестром «Inso-Львів» компакт-диску «Bridges» з творами маловідомих Антіна Рудницького, Андрія Гнатишина та Василя Барвінського; фестивальне повернення «Космічної симфонії» Стефанії Туркевич: врешті, багато знакових і відомих творів української музики часів Незалежності (читайте підбірку з двох частин) ще зобов’язані пролунати не раз, щоб їхні автори не носили на собі вічне клеймо постійних прем’єр. Ми вже писали про першість українки Оксани Линів як жінки-диригентки за час існування Байройтського фестивалю та її діяльність, розповідали про заокеанські здобутки української скрипальки Мирослави Хомік. Цього ж вересня найзнаменнішою подією на міжнародній музичній сцені стали сьомі Дні української музики в Варшаві.
У передконцертному коментарі газеті «Україна молода» натхненник та організатор «Днів…» Роман Ревакович сказав: «на рівні високих матерій — культурної активності філармоній та театрів — України у Польщі, на жаль, не знайти. Пробуємо нашим фестивалем пробити цю кригу відсутності».
Тож він, польський диригент і музикознавець з українським походженням (нащадок насильно переселених українців в рамках акції «Вісла»), створив цю унікальну можливість знайомства з українською музикою. Коли таку роль для польської у всьому світі виконує «Варшавська осінь», а українські фестивалі (новітньої музики, так) на Батьківщині збирають далеко не повні зали, і «Дні», й інші проєкти Реваковича — зокрема, «Польсько-українські музичні діалоги», що минулого року прозвучали у Львові, Києві, Хмельницькому й Одесі, виконують особливо почесну мистецьку місію.
Зазначимо, що обізнаність сусідньої Польщі з музикою нашої країни досягається саме такими акціями. В різні роки свого складного, але, як бачимо, непохитного існування (1999, 2001, 2004, 2012, 2019, 2020) фестиваль представляв від 2 до 5 днів музики українських авторів: щоразу даючи епохальну панораму від Дилецького до Бібіка, Кошиця та Ільницької, Домарацького і Шумейка, висвітлюючи творчість постійних резидентів Лятошинського, Сильвестрова, Станковича, Скорика, Алмаші, Сегіна та Фроляк. Єдиним іноземним винятком був 5-й фестиваль, де відбулось виконання музики Вітольда Лютославського. З 2019 року імпреза стала щорічною завдяки фінансовій підтримці міста Варшави та інших польських установ: товариства захисту авторських прав ZAiKS, спілки Magovox та товариства захисту авторських прав виконавців Stoart. Крім того, співорганізатор, Фонд Pro Musica Viva у 2021 розпочав співпрацю з Українським інститутом (державною установою, яка представляє нашу культуру у світі).
Цього року шанувальників мистецтва очікували 3 дні струнко вибудуваної драматургії Сьомих Днів. Доступні також за онлайн-трансляцією, лунали концерти музики хорової (4.09), камерної (8.09) та оркестрової (11.09). Детально зосередившись на розгляді першого й останнього, вкажемо, що другий концерт — це виступ визнаного варшавського струнного квартету Royal String Quartet, що взяв до свого репертуару українську музику: твори Євгена Станковича, Золтана Алмаші, Олексія Ретинського та Валентина Сильвестрова.
Львівський ансамбль A capella Leopolis під батутою Людмили Капустіної виконав твори українських композиторів бароко. Символічним був початок концерту з монодичного співу з Львівського ірмологіону (1709) «Покаяння отвержи ми двері» (соло диякон Тарас Грудовий). Звучали фрагменти восьмиголосної Вечірні Миколи Дилецького, і шедевр невідомого автора «Сіде Адам прямо рая», яскравий приклад розквіту партесного жанру. Таким чином, від Дилецького, що знаменував другу половину XVII століття, концерт відкрив тематичну групу «плачів». Надалі програма вмістила зразки творчості Максима Березовського, Артема Веделя, а також Степана Дегтяревського і Дмитра Котка в опрацюванні Порфирія Демуцького та Миколи Леонтовича.
Оркестровий концерт 11 вересня відбувся за участі українського Національного ансамблю солістів «Київська камерата» під орудою Романа Реваковича. Було зібрано «зіркову» програму з неординарних творів (перед тим виконану в Києві 9 вересня). Чотири з п’яти композицій програми — це польські прем’єри.
Камерний твір Володимира Загорцева, що відкрив концерт, прозвучав у редакції Олексія Войтенка (Марія Кіях – флейта, Кирило Бондар — скрипка, Ярослава Некляєва – арфа, Дмитро Таванець – фортепіано). Безумовно складна партитура, що увібрала і переосмислила здобутки музики другої половини XX століття, входить до макроциклу дев’яти камерних концертів композитора. Концерт №3 (1984) представника школи Бориса Лятошинського, наймолодшого з групи «Київського авангарду», яку в 60-ті роки крім нього складали, зокрема, Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров та Віталій Годзяцький, поєднав разючу ритмічну цілісність письма з мелодійністю — рисою, що викристалізувалась після авторських найрадикальніших пошуків. Важливу роль у творі відіграє і темброва сторона: впізнаваний матеріал постійно з’являється в обраних солістів, ще більше вводячи у стан нескінченної напруги, що пізніше, з соло валторни, поступово розчиняється…
Ігор Щербаков — митець пізнішого покоління, перші зразки творчості якого з’явились на світ у 1980-х роках. А Камерна симфонія №2 під назвою Aria Passione I, належить періоду вже незалежної України (1992). Ймовірно, з часом змін, відновлення, внутрішнього піднесення пов’язана ця духовна музика. Її визначив високий рівень експресії — і максимально проникливе виконання «Київської камерати».
Другий відділ містив твори Володимира Рунчака, Олега Киви та Олександра Козаренка. Рунчак — один з найуспішніших українських композиторів та диригентів нашого часу. Камерна симфонія №1 (Пам’яті Лятошинського, 1986) — твір, яким автор завершував навчання в Київській консерваторії та отримав двійку. Але нічого спільного з тим фактом оцінки музика не має: згідно зі словником найкращих надбань тогочасної лексики, зрілий почерк митця у ній відбиває глибокі філософські помисли.
Камерна кантата №3 на вірші Павла Тичини (1982) — один з найголовніших жанрових зразків в доробку Олега Киви, автора, якому найбільше притаманна сфера ліричного, емоційного вираження. Кантата написана для народного голосу (солістка Оксана Нікітюк), і близька до романтичного типу: в інтонаціях, близьких до фольклору, їхньому безупинному варіюванні впродовж трьох частин, Кива розкриває ідею вічної прослави природи, щемливого доторку та віднайдення місця людини у ній.
- Дмитро Таванець та Роман Ревакович
- Оксана Нікітюк
Наостанок лунав фортепіанний Concerto Rutheno (1991) Олександра Козаренка, вміщуючи дивовижний спектр прадавнього та постмодерного (соліст Дмитро Таванець). Цікаво, що цими ж днями в Одесі свій «Русинський концерт» автор блискуче виконав сам, але в Польщі таким фіналом було створено неперевершене враження переродження людського в надземне. Увесь фестиваль став успішною презентацією знакових творів української класичної музики різних жанрів для польського (в інформаційну добу й будь-якого іншого, всесвітнього) слухача. Найвища якість виконання, часто дуже бажана і в Україні, сприяла розкриттю скарбів нашої культури: від найстаріших зразків хорового співу до найсучасніших надбань камерно-інструментальної музики.
Читайте також:
• Не стадіоном єдиним. Як музиканти переосмислюють символи Донбасу
• «Ковчег “Україна”» — кораблетроща національного культурного коду
• Музичне late-night talk show від арт-кубу «Kora» — новий формат спілкування з артистами