— О, ні! Тільки не кажи, що зараз буде текст про Фелліні. Скільки можна повертатися до того, про що вже говорили сотні разів?
— Так, буде. І немає ніякої проблеми в поверненні. Адже все одно знайдеться хтось, для кого ці фільми стануть відкриттям.
Приблизно такий діалог із самим собою мав відбутися, і таки відбувся, перед написанням тексту про фільми Федеріко Фелліні — одного з найвизначніших режисерів усіх часів. І це не пафосно-суб’єктивна оцінка, а факт, підкріплений найпрестижнішими нагородами: п’ятьма «Оскарами», «Золотою пальмовою гілкою», «Золотим глобусом» та іншими не менш відомими статуетками.
Фільми Фелліні давно стали класикою, їх розбирають на цитати сучасні режисери кіно та театру. Це й не дивно, адже кадри зі стрічок надовго врізаються в пам’ять. Музика Ніно Роти, що звучить у більшості фільмів режисера — окрема тема для обговорення та детальних досліджень. Однак, у творчому доробку режисера є щонайменше два фільми, які вже з перших кадрів близькі музикантам не лише з точки зору звукового наповнення, а й через їхні сюжети, — «Репетиція оркестру» та «І корабель пливе…». У цих стрічках досить багато спільного. Їхній послідовний перегляд навіть може скласти враження ідейної дилогії-антиутопії.
«Лише музика врятує нас!»
В одному із фінальних монологів стрічки «Репетиція оркестру» (1978 р.) арфістка розповідає історію, як маленький хлопчик її запитував: «Куди йде музика, коли ти перестаєш грати?»
Стрічка Фелліні, знята для телебачення, — це метафорична притча у жанрі псевдодокументального фільму. У колишній каплиці-храмі збираються оркестранти для репетиції. Журналісти беруть у них інтерв’ю. Власне, сімдесятихвилинний фільм став добіркою розповідей музикантів про свої інструменти та ставлення до музики в цілому.
Важливим для стрічки є просторовий поділ: вся дія відбувається виключно в приміщенні каплиці, тож, оркестранти дають коментарі у присутності колег, які раз за разом включаються до дискусії. Винятком з правила стає диригент — він дає інтерв’ю у власній гримерній та, звісно, висловлює невдоволення сучасним станом справ в оркестрі. Поява профспілок та намагання пристосувати закони про працю до умов творчого процесу музикування порушує віковічні традиції, а отже й авторитет самого диригента.
Здається, зовнішній конфлікт стрічки очевидний — протистояння оркестру/народу та диригента/диктатора. Принаймні такого висновку може дійти глядач в кульмінації стрічки — бунті музикантів, котрі скидають диригентську кафедру та ставлять на її місце метроном. Утім, внутрішні мотиви повстання зароджуються значно раніше — вже у перших інтерв’ю музикантів.
Кожен оркестрант розповідає про свій інструмент не лише як про «вірного товариша» або ж наголошуючи на його звукових особливостях, а ледь не обов’язково підкреслює свою значущість та незамінність для цілого оркестру. Індивідуалістське начало кожної часточки єдиної системи стає поштовхом до її руйнації зсередини. І саме внутрішній розпад цілого з легкістю дозволяє нищівне зовнішнє вторгнення.
«Репетиція оркестру» ставить глядача перед моральним чи навіть соціально-політичним вибором. Ліві чи праві? Анархія чи диктатура? Однозначної відповіді, на жаль, не існує, і терези суспільства щоразу гойдаються на користь тих чи інших поглядів. Тож, фільм Фелліні знову й знову ставатиме актуальним. У 2020 і поготів.
Арфістці пощастило найменше — вона стала безвинною жертвою повстання. Але музика не зникла разом із нею: на руїнах каплиці оркестр продовжує грати галопоподібний мотив під керівництвом диригента чи того, ким він став.
«Чи знаєте ви, що у носорогів першокласне молоко?»
Абсурд, загравання із сприйняттям глядача, деталізація образів усіх, навіть епізодичних персонажів фільму — ось невеликий перелік характерних ознак, спільних для стрічок «І корабель пливе…» (1983 р.) та «Репетиція оркестру». Але якщо моделлю суспільства в останньому був власне оркестр — структура досить строгої та однорідної організації, то на борту корабля опиняються люди, які між собою майже нічим не пов’язані. Їхня спільна мета — віддати останню шану зірковій оперній співачці Едмеї Тотуа, розвіявши її прах біля берегів її рідного острова.
Початковий епізод фільму, його своєрідна передмова, може вважатися хрестоматійною з точки зору звукового наповнення. Глядач спостерігає німий фільм-хроніку з усіма його особливостями: монохромність, прямі погляди перехожих в об’єктив камери, інтертитри замість коментарів журналіста (хоч і дуже дивно, що він взагалі щось коментує на камеру, котра не здатна фіксувати звук). Ми чуємо лише звук «прокручування» плівки. Але несподівано серед цієї тиші з’являється побрязкування металевого ланцюга, за допомогою якого підіймають багаж на борт корабля. Згодом, слідуючи вказівці диригента, починає грати інструментальний ансамбль, щоправда, глядач фільму чує лише фортепіанний супровід — данина таперству. Зрештою, герої фільму починають співати хор із «Сили долі» Верді, під який струнким кроком підіймаються на палубу корабля, а разом із їхніми кроками зростає кольорова гама стрічки.
Така увертюра-знайомство максимально підкреслює умовність зображуваного простору. Тож, у глядача не залишається жодних сумнівів щодо метафоричності корабля — зрізу суспільства початку ХХ ст. (події фільму відбуваються у 1914 році — напередодні Першої світової війни). Важливо, що ми маємо змогу слідкувати не лише за елітарними колами, а й за робітничим класом: кухарями, кочегарами.
Музичний супровід фільму вражає своєю калейдоскопічністю: від танців із «Лускунчика» Чайковського до «Голубого Дунаю» Штрауса, від «Лебедя» з «Карнавалу тварин» Сен-Санса до «Музичного моменту» Шуберта.
Особливим проявом оперності у фільмі стають нарочиті хори усіх персонажів. Крім того, епізод порятунку сербів та шалені танці під етнічну музику ледь не всіх присутніх на кораблі — данина колоритним народним епізодам, які часто з’являються в романтичній оперній традиції. Характерне ставлення до такої диковинки висловлює один із героїв: «Вони, як акробати або мавпочки».
Фелліні і тут відводить рятівну роль музиці — корабель гине у супроводі фрагментів із опер Верді, але майже всім (очевидно, тим хто доєднався до музичного флешмобу) вдалося врятуватися. Навіть важкому бутафорному носорогу.