У Санкт-Ґаллені відбувся перший концерт фестивалю «Im Spiegel». Він приурочений до 85-ліття українського композитора Валентина Сильвестрова і 70-ліття швейцарського композитора Альфонса Карла Цвікера. Відтак мета цієї події цілком логічна: познайомити швейцарську публіку з українською музикою і навпаки — українську публіку зі швейцарською.
Українська музика і швейцарська — таке поєднання направду незвичне, але цілком закономірне, якщо зважити, що організатори фестивалю — асоціація «Verein CosmoKultur SG» (Санкт-Ґаллен), де чільні місця займають Юлія Ді Белла (президентка асоціації) та Міхеїл Менабде (художній керівник). Ці панове певною мірою залучені як у швейцарський, так і в український контекст. Юлія — киянка, яка понад тридцять років мешкає за кордоном і відома як організаторка різних мистецьких подій. Міхеїл — випускник НМАУ ім. П. І. Чайковського (клас професора Романа Кофмана). Останніми роками він раз у раз з’являється на київській сцені як запрошений диригент Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії України та Kyiv Symphony Orchestra.
Фестиваль передбачає вісім концертів: по одному щомісяця до кінця року. Більшість подій відбудуться у Санкт-Ґаллені, і тільки один концерт — у Києві. Відкриває ж цей фестиваль концерт сучасної української фортепіанної музики. Грає Антоній Баришевський, у програмі твори Вікторії Польової, Валентина Сильвестрова, Максима Шалигіна та Святослава Луньова. Похмурий вечір суботи сьомого травня, камерна сцена культурного центру «Lokremise». І що ж то буде?
Порозумітися зі швейцарським слухачем
Спроба 1. Невдатні слова
Як і заявлено було організаторами, до початку концерту відбулась невелика, на пів годинки, бесіда з акторами цього концерту: композитор_ками Вікторією Польовою та Валентином Сильвестровим і з піаністом Антонієм Баришевським. Мовний бар’єр, який легко було передбачити, так само легко був подоланий — модераторка добре володіла як німецькою, так і російською мовами. Щоправда, інколи в її перекладах проступала одна прикрість — із переліку згадуваних українцями митців забувалося їй озвучити то ім’я Святослава Луньова, то Тараса Шевченка.
Бо дотепер українська культура не була вичерпно представлена у європейському просторі, вона не осягнена і не відрефлектована європейцем назагал. Певною мірою така її непроявленість в європейському контексті є результатом культурної політики держави Україна. Але хіба й не свідчить це про іншу сторону комунікації — європейця, який аж ніяк не рветься зі штанів, щоби зробити зусилля і спробувати зрозуміти для себе, що таке є Україна. Розпещена, зманіжена Європа!
Показові й збиті на один кшталт питання модераторки. «Чи відобразилася якимось чином війна на вашій творчості?», «Розкажіть, яка ситуація вас привела до нас сьогодні?». Очікувано відповіді на них були короткими: «Так, відобразилася», «Яка ситуація — війна». Даруйте мені, але від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я твердо переконана, що ніякі слова не надаються для того, аби ними можна було адекватно висловлювати пережите під час війни. Але що європеєць — йому цікаво, він і питає. Сподіваєтеся на безперечну силу слів і на доцільність проговорення пережитого. Прикро, але якраз різниця у (не)пережитому досвіді його й підводить: нема діалогу.
Спроба 2. Чи виправить ситуацію музика?
Скидається на те, що виправить. Була дібрана справді цікава програма, родзинкою якої стали, певно, «Мардонги» Святослава Луньова. Цей цикл складається з 13 п’єс, кожна з яких — данина конкретному композиторові (див. рік народження у заголовках до кожної частини: №5. 1.03.1810; №9. 30.09.1937 тощо). Відтак Луньов використовує знаки стилю того чи іншого автора, а то й бере конкретний твір як модель — інтонаційну, драматургічну. Деякі частини присвячені були представникам австро-німецької традиції: Брамс, Шуман, Шуберт, Бетховен. Хіба не приємно було швейцарцеві у вигадливій формі розпізнати такий знайомий Музичний момент ля-бемоль мажор Шуберта або фінал Дванадцятої сонати Бетховена?
А що й казати про якість виконання! Тонкі нюанси в артикуляції, що дозволяють випукло окреслити багаторівневу фактуру «Номерів» Вікторії Польової, постійні агогічні зрушення у «Кітч-музиці» — і вже вона не така і «кітч», а крихка і тендітна, як свічечка букви «ї»… А тутешня публіка вміє таке оцінити.
Вразило швейцарця і те, як легко Валентин Сильвестров погодився сісти за рояль і в кінці першого відділення зіграти «щось зі свого». Він грав цикл з трьох п’єс, що скомпонував дорогою із Києва до Берліна ось у березні. Ще й не встиг твір на ноти записати. Така раптовість стала приємним неочікуваним бонусом для публіки, а унікальности випадку додавала і сама музика: ексклюзивна можливість, послухайте уперше твір живого класика, тільки тут і тільки зараз, ви стали щасливими очевидцями — і купа подібних рекламних лозунгів, які за цією акцією відчитував мій швейцарець і які його, наївного голуба, щиро захоплюють. Захоплюйся, друже, хіба українська музика того не варта?
Порозумітися з братом-співвітчизником
Спроба 0. Це тут українці збираються?
Мені раніше не випадало бувати в екзилі, і звичаїв діаспори не було нагоди пізнати, але. Виходить, є таке серед українців, які опинилися поза межами своєї країни, що хочеться гуртуватися довкола будь-якої події, аби лишень вона була пов’язана з Україною. Футбольний матч, показ українського документального кіно, висадка дерев на знак вшанування загиблих українських бійців, заняття йогою, концерт сучасної академічної музики — цінність таких подій у тому, що вони роблять видимою присутність українців десь там, в чужих краях, і дають змогу відчути себе частиною більшої спільноти. Вона ж бо існує, ця спільнота, вона — фактично єдиний твій тил тут. Тому багато української мови звучало у фоє перед концертом — та ба, до його кінця солов’їної ставало все менше і менше. Гаразд, психологічна розрядка — само собою, але краще почекати завершення першого відділення, аби покинути залу.
Відеозапис концерту:
Спроба 1. Музика — це вам не абищо і теж має терапевтичну дію
Але ж і гріх нарікати на українську публіку зовсім. Були й такі, які досиділи концерт до кінця, отримали купу задоволення, підійшли до музикантів привітатися — бо ж знайомі вже скільки часу! А хто — побіг стрімголов висловлювати подяку за вечір, і байдуже, чи пов’язує їх якась формальність — тю, знайомство, «осьдечки вам замість квітів — шоколадка». Вечір був теплий, вечір затягнувся: я запізнилася на свій останній поїзд до Цюриха, та то вже таке — дрібності буденного життя…
Читайте також:
• Вціліла з Бучі: розповідь скрипальки
• Російська культура vs звірства російської армії в Україні: який між ними зв’язок?