Прем’єра «Летючого голландця» у Байройті. Українські рефлексії «Летючий голландець» у Байройті — це не лише безсумнівний успіх Оксани Линів як self-made woman, а й корисний кейс для української мистецької спільноти

 

Дорослі полюбляють цифри. <…> Якщо скажеш дорослим:
«Я бачив гарний будиночок цегляного кольору, на вікнах герань, а на даху голубів», вони не можуть уявити його собі. Їм треба сказати так: «Я бачив будинок на сто тисяч франків».
Тоді вони вигукують:
“Яка розкіш!”

Антуан де Сент-Екзюпері
«Маленький принц»

 

«Вперше (1) за 145 років (2) існування Байройтського фестивалю диригенткою виступила жінка — українка Оксана Линів. Вона зірвала 12-хвилинні (3) овації залу», — подібний текст у різних його варіаціях майорів у заголовках українських медіа протягом останнього тижня. Керуючись логікою винесеної в епіграф цього тексту цитати, можна припустити, що такі заголовки розраховані на справді дорослих людей, здатних відчути захоплення від такої кількості цифр, поєднаних із патріотичними та феміністичними настроями. Суцільний екстаз!

Але такий спосіб подачі інформації позбавляє аудиторію мистецьких дискурсів, вони стають зовсім неважливими, адже новина зводиться до «швидше, сильніше, вище» — звичного способу сприйняття, поруч із досягненнями українських олімпійців. Ну або ж, якщо бажаєте, до гасел із серії «даєш п’ятирічку за три роки». Лише уявіть заголовок: «Українська диригентка встановила рекорд, виконавши “Летючого Голландця” Вагнера за 1 год. 54 хв. Раніше опера звучала щонайменше 2 години». Привід для захоплення і гордості, реєстрації національного та світового рекордів та сподівань, що найближчим часом ніхто швидше так і не зуміє…

У той самий час німецькі, американські, британські, іспанські та російські видання, не оминаючи важливості феміністичного прориву на фестивалі та національності диригентки (це справді значний прорив для світової мистецької спільноти та України, зокрема!), все ж ідуть далі, розповідаючи про прем’єру в цілому та даючи оцінку різним її аспектам: роботі режисера, солістів, хору, художників костюмів та світла, а також менеджменту фестивалю під керівництвом інтендантки Катаріни Вагнер — праонуки композитора. В українському медійному просторі виключенням стала рецензія голови Київського вагнерівського товариства Марини Романівни Черкашиної-Губаренко в газеті «День», щоправда, і тут оптика була спрямована більшою мірою на історичний контекст фестивалю.

Закономірно, що попередня теза може викликати метання каміння у «город» нашого видання, мовляв, «хто ж, як не ви, мав би надавати оцінку». Однак, масштаб події став приводом для планомірного «вичікування» задля можливості аналітичного погляду на способи її висвітлення. Висновок — ми достатньо дорослі, щоб читати «новини для дорослих». Адже цифри не брешуть, правда ж?

 

Час успіху

12 хвилин. Саме стільки тривали оплески по завершенню прем’єри «Летючого голландця». Про це на своїй Facebook-сторінці написала Оксана Линів: «12-хвилинні овації стоячи у Байройті!!! Вітання усій команді!!!».
Така тривалість оплесків — багато це чи мало? Варто зазначити, що в опері є усталені традиції та черговість поклонів: спершу аплодисментами нагороджують хор, згодом солістів — від найменшої партії до головних, далі — диригента з оркестром, згодом (якщо це прем’єрний показ) на поклін виходять постановники. Далі, уже з-за закритої завіси, кілька разів (здебільшого, тричі) повторюють цикл поклонів кожного із виконавців та спільно усіх солістів із диригентом та режисером.


…акустичні умови — головний виклик, що постає перед диригентами у Байройті


Тож, 12 хвилин для виконання повноцінного ритуалу — досить звичний таймінг. Звідси можна припустити, що акцент допису диригентки припав не на тривалість овацій, а власне, на саму визначну історичну подію: публіка Байройтського фестивалю вітає команду прем’єрної вистави на чолі із першою жінкою-диригенткою, і вона українка. Цей факт зафіксовано на відео, котре триває 12 хвилин. Між іншим, серед овацій чується незадоволене «Бу!» аудиторії, адресоване режисеру постановки — Дмитру Чернякову. Але про це далі.

Утім, цифри все одно перемогли. Українські медіа підхоплюють інформацію саме про тривалість оплесків і видають тексти, в яких «українка Оксана Линів <…> зірвала 12 хвилин овацій». Хоча сама диригентка не втомлюється уточнювати про заслугу усієї команди, котра складається більш ніж із трьохсот людей.

 

Пряма трансляція як привід для єднання

Постановка «Летючого голландця» демонструвалася онлайн Баварським телебаченням «BR Klassik», а аудіоверсію можна було почути на українському радіо «Культура». Попри офіційну недоступність відеоверсії для території України, все ж вітчизняна музична спільнота переглядала прем’єру разом з усім світом, звісно, не користуючись при цьому магією. Власне, жевріє надія, що успіхи в культурній дипломатії провокуватимуть стрімінгові сервіси класичної музики до включення і нашої країни в ряд тих, яким не потрібно шукати «обхідних шляхів» задля перегляду найактуальніших прем’єр.

Власне, перегляд онлайн-трансляцій опер може бути нічим не гіршим за футбольні, боксерські чи олімпійські змагання. Прикладом такого спільного вболівання став захід, організований командою фестивалю LvivMozArt у Львові. Усі охочі могли безкоштовно долучитися до перегляду «Летючого голландця» на великому екрані. Такі події можуть бути хорошою нагодою для формування сталого ком’юніті опероманів. Чому б і ні?

 

«Браві» — Линів та Григорян, «Бу!» — Чернякову

По завершенні вистави Байройтська публіка розділила свої вподобання: тупцювання ногами, вітальні вигуки і овації дісталися диригентці Оксані Линів та виконавиці партії Сенти Асмік Григорян, і навпаки — обурення глядачів викликало режисерське рішення Дмитра Чернякова, а також дещиця несхвалення дісталася хору: через карантинні обмеження частина хору знаходилася в репетиційній залі, а звук линув із динаміків, що, очевидно, вплинуло на якість звучання у вибагливій акустиці Байройтського театру.

Власне, акустичні умови — головний виклик, що постає перед диригентами у Байройті. Для Оксани Линів завдання навіть ускладнювалося, адже на відміну від пізніших творів, Вагнер ще не писав «Летючого голландця» з урахуванням акустики власного театру. Пристосування цієї музичної драми до умов закритої ями Байройтського театру, до того ж необхідне врахування половинної заповненості залу, що збільшує реверберацію, та віддаленого розташування хору — ось лише частина із викликів, що лягли на плечі диригентки. Крім того, «Летючий голландець» у Байройті — це перша вагнерівська опера, за яку взялася Линів. Чи вдалися першій жінці-диригентці на фестивалі підкорити ці акустичні тонкощі можуть судити ті, хто був присутній у залі театру. Звучання у трансляції, щонайменше, видалося точним та вивіреним, місцями навіть стриманим, хоча труднощі у роботі із дистанційованим хором все ж проявилися у невеликих розсинхронах на початку третьої дії.


…про текст Вагнера, здається, зовсім забули


Асмік Григорян — ще одна тріумфаторка вечора. Її голос буквально з перших звуків змушував завмерти час — таке відчуття виникло завдяки чуттєвому rubato при першій появі голосу Сенти в партитурі. Щоправда, вокальна характеристика героїні перебувала в дисонансі із образом норовливого підлітка, запропонованого режисером. Попри це Григорян вдавалося поєднати непоєднуване — її сценічний образ залишався цілісним та переконливим навіть тоді, коли вокальна партія говорила про протилежні речі.

Власне, режисерське рішення Чернякова — те, що викликало найбільше запитань. Як і у більшості своїх робіт, режисер спробував віднайти психологічні передумови героїв, «корені проблем», котрі можуть бути актуальними для сучасного глядача. Утім, до прикладу, у «Казці про царя Салтана», «Князеві Ігорю», «Садко» чи «Кармен» Черняков віднаходив ядро проблеми у самій партитурі та, зрештою, за допомогою подвоєних художіх світів, зміщення акцентів із головних героїв на другорядних створював універсальні історії, що часто стосувалися невідрефлексованих колективних травм сучасного суспільства. Робота Чернякова із текстами Вагнера теж була успішною — його «Трістан та Ізольда», приміром, також говорила про сучасні стосунки зрілої пари, але тонкі деталі, які додав режисер у мізансцени, все ж єднали сьогодення із міфом, котрий є ключовим для музичних драм Вагнера.

На жаль, постановка «Летючого голландця» Чернякова стала поряд із «Трістаном та Ізольдою» Саймона Стоуна, прем’єра якої відбулася кількома тижням раніше в Екс-ан-Провансі. В обох випадках режисери так захопилися своєю паралельною концепцією, покликаною «осучаснити» мотивації героїв, що про текст Вагнера, здається, зовсім забули. Тож, протест вагнеріанців — зовсім не дивний.

«Летючий голландець» у Байройті — це не лише безсумнівний успіх Оксани Линів як self-made woman, а й корисний кейс для української мистецької спільноти, реакцію на який все ж можна сприймати як перший розпис пера на чернетці. Але ця спроба, хочеться вірити, стане поштовхом для стрімкішої інтеграції українського оперного виміру до світового контексту.


Читайте також:

Концерт в Одесі і дебют Оксани Линів. Берлінська філармонія оголосила програму на сезон 2021-2022

«Моцартизація» від Київської опери

• Аматор означає любов. Чи можливо співати оперу без диплома музиканта?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *