Олександр Козаренко — харизматична особистість. Неймовірно обдарований як музикант, мислитель. Наділений глибиною переживань, швидкістю реакцій, почуттям гумору, здатністю до передбачень. У творчих колах користувався захопленням і благоговійним ставленням. Любив спілкуватися переважно з представниками старшого покоління, від яких перейняв церемоніальну аристократичну поведінку і яка нерідко виглядала дивно, як для сучасної людини.
Був страшенно нетехнологічним, байдужим до благ цивілізації, не володів комп’ютером, інтернетом, до останнього користувався кнопковим телефоном. Казав про себе, що «як той Пітер Пен, довго не хотів ставати дорослою людиною». Попри те, що навчався в Києві, а працював у Львові, ідентифікував себе коломиянином.
«Concerto Rutheno» (1990)
Твір для камерного ансамблю у складі флейти, гобоя, кларнета, дзвіночків, челести, вібрафона, чотирьох бонгів, препарованого фортепіано та струнних. Поєднує в собі риси concerto grosso. сольного концерту та малого поліфонічного циклу.
Сoncertino включає два інструменти — фортепіано, препароване звучання якого нагадує звучання цимбалів, та бонги. Генеральною жанровою ознакою твору є коломийка — трактована і як повільна пісня, і як швидкий танець.
«Я іду по шляху незнакомому, Перегортаю вічності сторінки»
Творчий шлях Олександра Козаренка складається з чотирьох періодів. Перший — фортепіанний (1982–1989). У ньому відбулася кристалізація виконавської та композиторської манери Олександра Козаренка, що було пов’язано зі створенням перших «Писанок».
Другий період — симфонічний (1989–1994). У той час характерним композиційним прийомом Олександра Козаренка стала жанрово-стильова модуляція (вперше — у Варіаціях для фортепіано). Зросла роль етнічних інструментів в оркестрі (цимбали в Скрипковому концерті), відбулася апробація характерних авторських інтонацій (побічна партія першої частини концерту).
Третій період — камерно-театральний (1988–2001). Композитор вперше, за принципом пародії, поєднав раніше написані композиції у нові синтетичні музично-театральні концепції. Зокрема, три окремі цілком самостійні твори — «Оро» для ансамблю ударних, «Інвенції» для чотирьох мелодійних інструментів та «Сoncerto Rutheno» для камерного ансамблю — злилися в єдине органічне ціле в балеті «Дон Жуан з Коломиї».
Четвертий період — кантатно-ораторіальний (1994–2008) — відзначений інтересом Олександра Козаренка до сакральних наспівів, партесного письма, манери співу Києво-Печерської лаври, паралітургійних (кант, псальм, духовна пісня) та позалітургійних джерел (останні представлено у дуже широкому діапазоні, з домінуванням пісні-романсу).
«П’єро мертвопетлює» (1994)
Камерна кантата для контратенора та камерного ансамблю у складі струнних, фортепіано, флейти piccolo, труби, тромбона та перкусії на поетичні тексти основоположника українського футуризму Михайля Семенка.
Діапазон декламації контратенора — максимально широкий: «від кантилени у сопрановому регістрі — до шепотіння в баритоновому» (Юрій Чекан). Діалог вокалу й труби, що послідовно проходить через увесь твір, підкреслює трагічну роздвоєність героя.
«Я остроїв поезію в стрій, ні разу не надіваний»
Художню оригінальність та естетичну цінність творчості Олександра Козаренка визначають п’ять її основних ознак. Перша — знакова інтерпретація музичного тексту, що проявляється послідовною увагою до різноманітних жанрово-стильових моделей, у тому числі — знаків Станіслава Людкевича, Бориса Лятошинського, Арнольда Шенберга, Йоганна Себастьяна Баха.
Друга — національна тематика творчості, виявлена звертанням до етнохарактерних джерел — коломийки, острозького наспіву, української поезії та українських топонімів в назвах (Ruthenia, Коломия, Галичина, Покуття).
Третя — вокальність художнього мислення, зумовлена вокальною ґенезою жанрово-інтонаційних джерел та мелодизацією поліпластової фактури, утвореної суголосністю довших й коротших фраз.
Четверта — децентралізація текстових структур, виражена композиційною мозаїчністю, звертанням до алеаторики, квазі-імпровізації, контрастами мелосу й темпоритму, низьких та високих жанрів.
П’ята — театралізація художніх концепцій, сутність якої — пріоритет театральних жанрів, театралізація «чистої музики», театральна характерність тематизму.
«Я — синтеза поетів і мрій»
Коло творчого спілкування Олександра Козаренка — широке. В роки навчання — з Тетяною Ніколаєвою, Дмитром Башкіровим, Софією Майданською, у Львові — зі Стефанією Павлишин, Андрієм Содоморою, Марією Крушельницькою, Лідією Шутко, Василем Сліпаком та багатьма іншими.
Найбільш природне творче середовище композитора — театр. Театральне походження мають чи не всі музичні ідеї композитора. Сам Олександр Козаренко називав себе «театральним композитором», додаючи, що «театральні критики теж вважають, що навіть його нетеатральна музика є дуже театральною».
Сучасники сприймали Олександра Козаренка як «екстраверта, з великим артистичним темпераментом» (Стефанія Павлишин), «глибоко й неординарно мислячого» (Наталія Швець), композитора з «трагічним світовідчуттям, роздвоєністю, інтересом до внутрішнього світу, але також… іронічним відстороненням» (Юрій Чекан).
«Я — вічний, сміливий і молодий!»
Розглядаючи українську музичну культуру як цілісний текст, неможливо не зауважити, що феномен Олександра Козаренка, який все життя у всіх видах своєї багатогранної творчої діяльності, дуже наполегливо і послідовно виступав чи не найочевиднішим навіть в українському середовищі апологетом творчих здобутків Миколи Лисенка, є постмодерним відбиттям світла Лисенкового генія.
Перемогою на конкурсі піаністів імені Миколи Лисенка в 1984 році розпочався для 20-річного Олександра Козаренка його шлях як концертуючого піаніста, захистом дисертації «Микола Віталійович Лисенко як основоположник української національної музичної мови» в 1993 році було означено завершення навчання і повернення до Львова.
Подарунком собі до 50-річчя став запис диска «Фортепіанна музика Миколи Лисенка у виконанні Олександра Козаренка» (2012). Між тим — виступи на конференціях, статті, виконання творів, організація концертів, фестивалів… Останні дні композитора, проведені в лікарні, були скрашені турботами з підготовки до друку книги про Миколу Лисенка, яку він замислив завершити до свого 60-річчя, але не встиг…
«Український реквієм» (2008)
Твір для симфонічного оркестру, мішаного хору та солістів на тексти сучасного українського поета Назара Федорака. Композитор присвятив його жертвам репресій, депортацій та голодоморів ХХ століття в Україні. Адресуючи до «Воєнного реквієму» Бенджаміна Бріттена та «Польського реквієму» Кшиштофа Пендерецького, твір Олександра Козаренка водночас сповнений глибоко українського характеру, що виражено як тембрально, так і ладомелодично.
«Я відчинив двері замкнуті…»
Геніальний майстер підтекстів Олександр Козаренко досягнув неймовірних висот у конструюванні асоціативних зв’язків, винайденні блискучих художніх метафор. Так, німецька мова в назві його твору «Konzertstück» — це алюзія до німецького бароко й творчості Йоганна Себастьяна Баха, давнє латинське звучання назви Русі Ruthenia в «Concerto Rutheno» — символ Галичини (Руське Королівство) і ширше України.
Такого плану гра сенсів — дуже характерна для усієї творчості Олександра Козаренка, незалежно від жанру. Створювана знаками — словесними, числовими, інтонаційними — вона услід за П’єро Михайля Семенка запрошує:
Я покажу вам безліч світів —
Оригінальних і капризних…
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.
