24 серпня наша країна відсвяткувала 30 років Незалежності, з яких 7 вона виборює в кривавій війні право на мовну та культурну самостійність, відвойовує своє історичне минуле та бореться за майбутнє. Як і кожного року, в ці дні з подвійною силою говорили про важливі сенси: національну та культурну ідентичність, унікальність та розмаїття регіональних традицій. До ювілейної дати було приурочено чимало культурних проєктів: художні та фотовиставки, цикли теле- та радіопередач, концерти та фестивалі. Ще не стихли суперечки навколо чи не найбільш обговорюваного проєкту «Ковчег “Україна”».
Проте не лише скандальним «Ковчегом» ознаменувався цей період в музичному житті країни. 28 та 29 серпня в м. Покровську в рамках проєкту «Звуки Донбасу» відбулася прем’єра хорової симфонії-перфомансу «Осяяні чорним сонцем», яку написав донецький композитор Євген Петриченко. Роль керманича проєкту взяв на себе керівник камерного хору «Софія», лауреат міжнародних конкурсів Олексій Шамрицький. До команди постановників увійшли також хормейстер Костянтин Ленчик та режисерка Юлія Алєксєєва. 26 вересня в Будинку звукозапису Українського радіо запланована друга прем’єра симфонії, вже для київської аудиторії.
Кожна з восьми частин хорової симфонії «Осяяні чорним сонцем» презентує знакову пам’ятку регіону або творчість видатного митця, що походить з Донеччини. Перша та остання частини покладені на поезію Василя Стуса «Заходить чорне сонце дня», Третя частина — «Розстріляний сонет» — присвячена відомому поету Миколі Чернявському, розстріляному в 1938 році «за злочини проти радянської влади». Друга, четверта, шоста та сьома частини змальовують художні та археологічні пам’ятки, які є справжніми символами Донбасу. Головною ідеєю проєкту та його творців стало прагнення розказати про ці символи всій Україні, і тим самим довести, що Донбас, попри усі стереотипи та мовні суперечки, є невід’ємною частиною саме української культури.
Керівник проєкту, Олексій Шамрицький, вважає, що сучасному диригенту «недостатньо бути гарним музикантом, необхідно мати комунікаційні навички і менеджерські вміння, адже кожен диригент несе відповідальність не лише за свою роботу, а і роботу колективу, який йому довіряє». З Олексієм ми поговорили не лише про покровську і майбутню київську прем’єри «Осяяних чорним сонцем», але й про сучасні тенденції хорового мистецтва, про доступ до культури в різних куточках України і складнощі реалізації культурних проєктів.
Цей проєкт створювався в тандемі із композитором Євгеном Петриченком та диригентом-постановником Костянтином Ленчиком. Як розпочалася ця співпраця? Чий задум був первинний?
Рік тому у мене сформувалась ідея зробити високоякісний хоровий акапельний твір, який допоміг би мені вирішити просте питання: двічі-тричі на рік ми з хором виїжджаємо на конкурси, на яких необхідно презентувати свою країну хоровим твором. Знаючи сучасні європейські тренди, я хотів зробити щось настільки затребуване і потенційно популярне, чим ми змогли б в подальшому користуватися в наших поїздках і конкурсах.
Ми вклали в цей твір велику частку своєї душі, і я би не сказав, що Осяяні чорним сонцем — це твір виключно Євгена Петриченка. Це твір всієї команди, тому що я не сприймаю музику окремо, я сприймаю її разом із рухом, який поставила режисерка Юлія Алєксєєва, разом з неповторними тембрами наших солістів. Я сприймаю все це як творчу синергію, в результаті якої виник феноменальний музичний продукт. Тому ідея була моя, а вже Євген як композитор втілив її, як то бачив і розумів він. Для мене це вперше була настільки комфортна робота з композитором, який одразу без жодних підказок розумів, як це має або не має звучати.
Чи не важко було двом диригентам уживатися на одній території? Чи були розбіжності в поглядах з тих чи інших питань і яким чином знаходили консенсус?
По-перше, розбіжності не грають в мінус, вони грають лише в плюс, тому що ми в процесі роботи мали два музичних прочитання і могли обрати найкращі моменти з них. А по-друге, Костянтин є хормейстером нашого хору, тому всі давно його знають, знають всі його творчі моменти, легко знімають з руки всі виконавські нюанси. За своїм досвідом можу сказати, що на диригентський кухні досить рідко виникають конфліктні ситуації, адже можливості реалізуватись є для кожного, звісно, якщо фаховий рівень дозволяє.
Що найбільше зрезонувало вам у фінальному продукті: його ідея та меседжі до суспільства, чи нестандартність її втілення і відповідно творчий виклик для колективу і вас як диригента?
У нас дійсно ще не було проєкту із такими складними режисерськими та виконавськими завданнями, втім це не перший наш проєкт зі сценічним втіленням, коли ми рухаємось, коли є якась постановка. Тому все ж ідея була найголовнішою, а саме перспектива представлення Донбасу не в тому заскорублому вигляді, як його всі бачать, а як регіону, де є фантастична поезія, де творили не якісь уявні, а цілком конкретні люди, які своєю творчістю зробили вклад в культуру України.
У нас в планах просувати цей твір саме в західних регіонах країни, бо всі культурні непорозуміння завжди йдуть з двох сторін. Ми прагнемо показати, що на Донбасі є такі ж талановиті митці, як і у Львові, Тернополі, Івано-Франківську. Показати, за що ми власне боремося усі ці 7 років війни.
Донбас — це частина саме української культури, і що це не тільки стадіон, терикон, шахтарі, промисловці, а й край митців.
Будемо відверті, подібна риторика про об’єднання Сходу і Заходу неодноразово лунала в різних проєктах та заходах, але всі ми чудово розуміємо, що належного впливу вона не мала не через непорозуміння із Заходу, а через те, що значна частина населення Донбасу не ототожнювала себе із українською культурою і відхрещувалпсь від неї ще задовго до окупації Росією. Що саме у вашому проєкті має переконати їх переглянути власні орієнтири?
Ми чудово розуміємо, що змінити цю ситуацію ми не можемо, але чи можемо ми створити опозиційну думку? Принаймні ми прагнемо цього. Наш твір базується на поезії Донецьких авторів — Миколи Чернявського та Василя Стуса. Присутність цих глиб української літератури, які є уродженцями Донбасу, має показати, що Донбас — це частина саме української культури, і що це не тільки стадіон, терикон, шахтарі, промисловці, а й край митців.
Наш композитор також є виходцем з Донбасу, і нам багато хочеться сказати про те, що Донбас — це не тільки ті стереотипи, про які ми всі знаємо, але й надзвичайно цікава туристична локація. Чомусь всі знають Стоунхендж британський і ніхто не знає про луганський («Мергелева гряда», археологічна пам’ятка біля с. Степанівка Луганської області — авт.), мало хто знає про Скіфських кам’яних баб. Але ж це все неймовірно цікаві туристичні пам’ятки, які могли б стати драйвером реінкарнації Донбасу. Наш проєкт — це певна мистецька реклама локації, неймовірних поетів, і всього того найкращого і ціннісного, що є на Донбасі.
Втрата двох третин бюджету не могла пройти безслідно: ми втратили можливість зробити особливі декорації, нам довелося за власний кошт колективу пошити костюми
Проєкт мав реалізуватися за підтримки УКФ, але в розпал підготовки вам було відмовлено у фінансуванні. Що трапилось і як вдалося впоратися із цією ситуацією?
Наш проєкт посів восьме прохідне місце в лоті «Дебюти», і до червня ми узгоджували всі деталі. Тривала переговорна процедура, і я пам’ятаю той драматичний день, коли Євген разом із виконавчою директоркою Ольгою Кононенко приїхали до нас на репетицію і сказали, що УКФ закрив її. Нам відписали, що проєкт недостатньо великотиражований, і перспективний, хоча за нашими підрахунками на прем’єрному виконанні «Осяяних чорним сонцем» було більше тисячі людей, і це, на мій погляд, високий показник для культурних проєктів.
Тим паче з огляду на те, що цей продукт був створений на Донбасі для публіки Донбасу, яка не досить охоче відвідує подібні заходи. Ця відмова додала нам ще більшого драйву і прагнення показати, що це дійсно вартісний проєкт. Наступного року ми звісно налаштовані на реванш.
Від чого довелося відмовитися у зв’язку з цим і яким чином це вплинуло на фінальний продукт?
Безумовно ми досить багато були вимушені урізати, адже за грантом ми планували відвідати декілька міст, щоб зробити цей проект більш масштабним. Окрім Покровська ми мали ще відвідати відвідати Бахмут, Сєвєродонецьк, Краматорськ, і таким чином наш проєкт охопив би більшу кількість людей. Втрата двох третин бюджету не могла пройти безслідно: ми втратили можливість зробити особливі декорації, нам довелося за власний кошт колективу пошити костюми, які розробляла наша режисерка Юлія Алєксєєва. Вона ж була і нашим стилістом, і загалом увесь візуал цієї історії – це повністю її робота.
Ми майже безкоштовно розробили відеоряд. По суті ми зробили мільйонний проєкт за обмежений бюджет, і я хочу, користуючись нагодою, висловити глибоку подяку всім учасникам проєкту: композитору Євгенові Петриченку, нашій виконавчій директорці Ользі Кононенко, Юлії Алєксєєвій. Також хочу відзначити, з яким ентузіазмом зустріла нашу ідею керівниця Департаменту культури м. Покровська Олена Олександрівна, яка дуже допомогла нам з організаційними моментами. Наш досвід показав, що сама по собі ідея іноді об’єднує краще ніж гроші.
Чому не можна було в такому випадку відкласти реалізацію проєкту до наступного грантового сезону, і за більш сприятливих обставин втілити проєкт повністю? Що підштовхувало робити усе тут і зараз?
У нас в команді декілька фахових менеджерів, і ми завжди прораховуємо всі можливі варіанти: як зробити проєкт на мільйон, і як зробити його на сто тисяч. Завжди має бути «план Б», і ми ним скористалися. Відкласти все на наступний рік ми не могли, бо коли вже душа горить проєктом, її неможливо на рік загасити.
Ми навіть не розглядали варіант перенесення, адже нічого не заважає нам зробити цей самий проєкт в інших містах наступного року, але вже більш масштабним, наприклад, в колаборації з митцями з інших сфер – художниками, танцівниками. Експериментальність і кроссекторальність — це саме те, чого ми прагнемо, і що має виштовхувати хорове мистецтво на зовсім інший щабель розвитку.
безумовно, ми маємо спиратися на український мелос, але разом з тим обробляти його сучасними техніками — і вокальними, і композиторськими
Повернемося до «Осяяних чорним сонцем». Задум композитора і жанр твору, симфонія-перфоманс, передбачає ще й сценічне втілення, тобто пластику, акторську гру. Наскільки цей досвід був новий для колективу? Що було найскладніше для виконавців?
Особисто я працював із Симфонією-диптихом Євгена Станковича для хору a capella, це була моя випускна програма з консерваторії. Але аналогів такої форми синтетичного жанру як хорова симфонія-перфоманс, як є у нас, я взагалі не можу знайти. Тому, так, досвід роботи з подібним жанром був для нас новий. Але хор «Софія» як один з найбільш гастролюючих колективів України чітко розуміє сучасні тенденції мистецтва: безумовно, ми маємо спиратися на український мелос, але разом з тим обробляти його сучасними техніками — і вокальними, і композиторськими. Ми не бачимо майбутнього в стаціонарному співі з нот, із папками в руках та костюмах з метеликами, це не наш шлях.
Тобто, можна говорити, що сучасні тенденції розвитку хорового мистецтва полягають у відмові від статики, звернення до складних синтетичних жанрів, додавання до виступу технічних досягнень, зокрема візуалу та звукових обробок?
Ми маємо чітко розуміти, що зараз ХХІ століття, і у високого мистецтва є конкуренція в інтернеті і телебаченні. Ми не можемо залишатися в ХІХ столітті і співати з папок, з нот і робити те ж, що робили діди і прадіди. Це вже нікому не цікаво. Ми маємо рухатися вперед із часом, і в майбутньому ми плануємо вдосконалювати технологічні можливості, робити з хору нову модну одиницю, щоб люди не могли сказати, буцімто хор це щось застаріле і нецікаве. Ми не маємо в ХХІ столітті робити масові концерти, де буде тисяча хорів, і кожен хор співатиме програму, яка вже всім набридла. Ми вважаємо, що кожен має тримати своє обличчя і розвиватися в розрізі сучасності, і робити все для того, щоб хорове мистецтво не вважалось нудним явищем.
Наскільки комфортно в процесі роботи над твором почувалися виконавці, які все ж переважно виховувались в дусі традиційної хорової школи, із співом «з папками, нотами та метеликами»?
Я вважаю, що це питання ліні і персональної відповідальності митця, бо кожен хорист — це митець і він відповідає за свою роботу. Треба змусити себе вивчити партитуру на пам’ять, і зробити це настільки добре, щоб жодні рухи не впливали на якість виконання. Звісно, іноді виникають розмови, чому ми постійно співаємо на пам’ять, чому ми маємо рухатись і так далі. Але моя відповідь коротка: тому що це наші стандарти роботи.
28 серпня ви презентували симфонію в Покровську. Чому була обрана саме ця локація? Чому б не презентувати проєкт спочатку в обласних центрах, залучити набагато більше аудиторії, отримати більше розголосу, і вже потім вирушати з ним у малі міста?
У нас початково було чотири локації, ми розділили їх на гранти, і так вийшло, що виграв як раз грант з Покровська. Але у нас є багато знайомих людей в Покровську, які допомагали нам з організацією, і завдяки яким ми змогли втілити масштабний проєкт скромними силами.
Покровськ — це також історичне місце: свого часу там працював Леонтович і саме там зароджувався всесвітньо відомий «Щедрик». Так, Покровськ — це маленьке місто, яке не має фантастичних культурних традицій, як в тому ж Тульчині, наприклад, якщо брати до уваги маленькі міста. Але наша ідея і полягала в тому, щоб доставляти культуру саме в малі міста.
До цього у нас був проєкт «Висока Музика в малі міста», за яким ми мали відвідати близько 5-6 маленьких міст в різних куточках України. Проблема в тому, що малі міста позбавлені постійного доступу до культурного продукту, і ми маємо піднімати це питання на державному рівні. Бо є колективи, скажімо, Капела бандуристів, хор ім. Верьовки, чи Національний оркестр, які дуже багато гастролюють.
А саме академічні хори майже ніколи не запрошують на гастролі в малі міста, хоча хорова академічна музика — це пласт без якого важко впізнати українську музичну культури. Доступ до культури — це також критерій рівня життя. Київ має безліч заходів щотижня, Львів, Одеса, Харків — так само, а що ми маємо в таких містах як Покровськ? Нічого не маємо.
Як сприйняла публіка Покровська такий «неформат» для масових свят?
У нас відбулося дві прем’єри: одна була на святі м. Покровська на стадіоні «Олімпієць», і за співпадінням це був і День Шахтаря, 28 серпня, і друга — наступного дня в Центрі творчості. Аудиторія сприйняла із цікавістю, хоча вочевидь вони очікували на якихось зірок на кшталт Потапа, адже наш твір не зовсім форматний для подібних заходів.
Але ми не маємо як митці вмовляти людей полюбити наше мистецтво, ми маємо запропонувати їм альтернативу тому, що вони люблять. Навіть якщо дві людини після нашого концерту прийшли і ввімкнули класичну музику — це успіх. А такі люди однозначно були, бо на концерті наступного дня в залі було багато людей, які слухали нас напередодні. Це своєрідний індикатор успіху цього проєкту — люди захотіли почути нас знов, отримати цю культурну послугу вже в іншому середовищі — не на стадіоні, а в концертній залі з відповідними умовами. Тому я вважаю, що прем’єра в Покровську була успішною.
Чи відрізнятиметься Київська презентація «Осяяних сонцем» від Покровської? Що, на вашу думку (який підтекст), має почути і усвідомити саме київський слухач?
Я сподіваюсь що не відрізнятиметься, бо, на мій погляд, кожен твій продукт має бути як в МакДональдсі — стабільним, чи то в Києві, чи в Лондоні або Парижі. Ми мали достатньо часу і можливостей знайти оптимальні музичні і сценічні рішення. Звісно, будемо шліфувати якісь творчі нюанси, але разючих корективів не буде 100%.
Стосовно того, що має почути слухач: думаю, кожен має для себе відчути щось своє. Усі вісім номерів симфонії по-своєму закохують в себе: є номери неймовірно чарівні, наприклад як «Легенда скам’янілого лісу» про затверділі доісторичні дерева біля міста Дружківка. Є містичні номери, як то «Легенда про кам’яних бабів», які образили Бога сонця і той перевернув їх на камень. Якщо людина любить лірику — їй сподобається сонет на поезію Миколи Чернявського. Глядачі, яким до вподоби широкоформатні активні постановки, запам’ятають останній номер «Заходить чорне сонце». Я думаю, що кожна людина знайде щось, що їй найбільше зрезонує.
Якою Ви бачите подальшу долю проєкту, окрім його презентації в різних областях та містах?
Звичайно, ми намагатимемось взяти реванш в УКФ, можливо в рік без перетурбацій буде простіше, ніж цього року. Хочемо масштабувати цей проєкт, робити його в інших точках України. Також плануємо активізувати співпрацю з Українським інститутом, щоб цей проєкт став культурною візитівкою країни в Європі, бо цей проєкт на те заслуговує. Плануємо залучити більшу кількість людей, залучити інші хори до виконання «Осяяних чорним сонцем». В листопаді я поїду разом із режисеркою Юлією Алєксєєвою робити постановку до м. Хмельницького вже з іншим хором. Ми не будемо обмежувати права інших хорів на виконання «Осяяних».
За кордоном плануєте презентувати?
Якщо ситуація з карантином дозволить, то плануємо презентувати вже у листопаді в Естонії.
На шляху до реалізації проєкту вам довелося подолати чимало перепон. Не втомили всі ці буденні речі? І взагалі, наскільки усі ці організаційні нюанси заважали чи не заважали вам саме як диригенту працювати над музичним втіленням?
Безумовно, в ідеальному світі я мав би концентруватися виключно на мистецтві. Але в нашому неідеальному світі нас постійно щось відволікає: якщо не менеджерські задачі, то якісь побутові проблеми, яких вистачає в житті. Треба до всього ставитись по-філософськи. Зрештою, ніхто краще за тебе не зробить все, що потрібно для твого ж проєкту.
Матеріал створено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
Читайте також:
• Олександр Козаренко: «Ми живемо в епоху реплік, ретрансляцій, коментувань, але не творення»
• Скрипалька Мирослава Хомік: «Хто, як не ми мусимо бути амбасадорами української музики у світі»
• Диригент Андрій Дейчаківський: «Безмежний дух на семи звуках»