Дощовий вечір, поважні розмови та фотосесії з логотипами усіх партнерів дійства збадьорили слухачів настільки, що вони захоплено вітали уже настроювання оркестру. Цей процес ускладнювали вологість та прохолода, особливо у Lem Station — колишньому трамвайному депо, 5 років тому креативно переформатованому для Міжнародного фестивалю класичної музики. Але саме так LvivMozArt, що з 26 до 29 серпня позначав кінець літа-2021, другого фестивального дня презентував непересічну програму «За межі людського: Паганіні. Сидоренко. Туркевич. Холст». Прагнення космосу у прихистку духу Лема — виглядало доречно.
Кермувати кораблем Молодіжного симфонічного оркестру України/YsOU серед калейдоскопа стилів та національностей доручили білоруському диригенту Віталію Алексейонку, з чим він впорався блискуче.
Відеоряд до концерту був створений за яскравими полотнами Софі Делоне, французької художниці з українським корінням. Цікаво, що мисткиню з музикою пов’язувала також робота над декораціями та костюмами до дягілевських балетів. На цій же події дібраний візуал часом був і необов’язковим, оскільки віртуозний Концерт для скрипки з оркестром Ніколо Паганіні своєю безмірною жагою до наповнення музичної форми рядом повторюваних значень ледь збігався з плямистими й рябими кольорами Делоне та й, зрештою, самодостатньо існував у своєму часі. Надалі з різних причин відеоряд став майже рівноправним та необхідним.
Підбір програми викликав асоціації різнобарвні. Аби не пістряві, як подумалось наприкінці вечора, коли під час нехитрого таночка пензля Ґустава Гольста, десь там за Великою Червоною Плямою «Юпітера», дві сусідки-слухачки почали пританцьовувати.
Водночас цей концерт можна назвати черговим іспитом на творчу зрілість для Молодіжного оркестру. Не те щоб в Україні рідко виконували інструментальний концерт, симфонію та частину сюїти, але у цьому випадку впоратись з твором, де переважає вміння тонко акомпанувати розкутому солісту, цілісно відіграти прем’єру симфонії, і, не втративши баланс, завершити номером популярної класики — такий собі стартер-пак, вручений урочисто.
Один з найскладніших технічно скрипкових концертів, твір Паганіні бездоганно озвучив Яков Павленко, 17-річний скрипаль, що зараз навчається у Німеччині. Можливість виступити на вечорі він отримав завдяки перемозі на цьогорічному Одеському міжнародному скрипковому конкурсі (2 місце). На початку виконання, щоправда, пригадався парадокс із «Таїса»: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?». Тим паче коли тіло, твоя підтримка, дещо опирається вільному польоту. Але впевнений настроєвий підйом скрипаля оркестр врешті підхопив. Художнє осердя постало у виконавцеві: ті сотні подібних між собою романтичних інтонацій, вимощених у музичну доріжку композитором з глибокої пригорщі романтичної традиції, Яков Павленко без вагань вклав у потрібні різьблені шухляди.
І якщо на перший план тут вийшов виконавець із визнаним твором, то далі настала черга софітів для власне твору. Завдання відкрити невідому музику, досі не вписану в історичне тло, львівська музична спільнота останнім часом зробила справедливою idée fix.
Тож що потрібно для цілеспрямованого і фахового відродження творчості Стефанії Туркевич? Виконання, згадки, розвідки, — цебто, за класиком, контекст і текст. Тоді головне не обманюватися. Куди «записати» спадщину людини XX століття, що навчалась в Шонберга та Гіндеміта? Обраний для виконання твір завершено в 1972 році. Чи були точки перетину з досягненнями наших тогочасних митців? Діаспорні композитори не були досить відомими в Україні й навпаки. Хіба личить сучасною назвати «Космічну симфонію», складену з еклектичних клаптиків імпресіонізму, експресіонізму та романтизму?
Власне завдяки концепту, озвученому авторкою — оспівування досягнень космічної індустрії та перших польотів на Місяць. Як симфонії стати сучасною і близькою для нас? Через ідею пізнання нового. Всі три її частини — Альфа (Земля), Галілей, Місяць (Армстронг) — охоплені твердим наміром Туркевич втілити своє особливе бачення, як ведеться у композиторів. Тільки як досі нечітко проглядає у космос телескопна лінза нашого суспільства, так і в судилищах невідомих раніше музичних зразків історія ще виноситиме вирок.
А поки в анонсі концерту творчість Стефанії Туркевич (1898–1977) назвали особливим мітом для української культури. Ним може виявитися і переконане сподівання на визначення її як першої української композиторки — згадуючи Людмилу Александрову (точні роки невідомі, ХІХ століття), Єлизавету Кочубей (1821–1897), Єлизавету Щедрович (1885–1909), Таїсію Шутенко (1905–1975) та інших невідомих нам авторок, часто з професійною освітою.
Складно заперечити, що до сучасного (і живого) автора творче коло висуває інші вимоги. І оцінює їх за ними — часто крізь сито пересіюючи знайому постать творця або просто ставлячи «галочку» через факт виконання такої музики. Серед фестивальної програми це один зі щасливих винятків. З твором львівської композиторки Любави Сидоренко «Білий ангел» для сопрано (Софія Соловій) та електроніки на вірш Ігоря Калинця у концертному повітрі врешті завмерло те почуття благоговійного освячення почутого.
Поставимо собі за мету досягти безбарвної позначки кордону людського, і наштовхнувшись на неї, дати відповідь: чи був концерт «за межею» мистецьких мріянь та творінь? Чи віднайдено перетин: виконавця з надможливостями — і першокласного виконавця; шедевру — і музики потрібної, без якої нема процесу? Якщо наша цивілізація взагалі вбачає в музиці (як і в космосі) необхідність, то концерт лише став покликом до безмежності. Ймовірно, на Землі ще треба плекати здатність її відчути.
Читайте також:
• Класична музика незалежної України. Знакові твори
• Музичне late-night talk show від арт-кубу «Kora» — новий формат спілкування з артистами
• Де і як живе сучасна класична музика в Україні? Гід для тих, хто слідкує за трендами