«Ковчег “Україна”» входить до когорти проєктів, які зазвичай залишаються поза увагою музикознавців, мистецтвознавців та культурологів: на цьому фольклорному святі немає чогось нового, інноваційного чи унікального, що заслуговувало б на аналіз чи хоча б рефлексію. Фольклористам та етнографам тут так само нічого робити: глибокі та змістовні відкриття в цих дисциплінах не робляться у форматі звітних концертів-колажів, або подарункових альбомів.
Однак, у нашому випадку ми говоримо про мегаломанське явище із багатомільйонними бюджетами та претензіями організаторів на «перезавантаження української музичної спадщини», яке потрібно вивчати й досліджувати. Але не як мистецький витвір, а скоріше як історію хвороби, в основі якої — інтерпретована структура концерту «Ковчег “Україна”: 10 століть української музики», що відбувся 22 серпня на Михайлівській площі в Києві та був презентований 28 серпня на 1+1:
Частина І: «Зоряне» небо, або З історії «Ковчегів “Україна”» (авторка: Ліза Сіренко)
Частина ІІ: «Грішна» земля, або «Ковчег “УРСР”» (автор: Ілля Разумейко)
Частина ІІІ: «Бідні» люди, або Цінність й ціна ідеї (авторка: Ліза Сіренко)
Частина IV: Епос, на який ми заслуговуємо, або Міфотворчість «Ковчегу “Україна”» (авторка: Ліза Сіренко)
З історії «Ковчегів “Україна”», або Частина I: «Зоряне» небо
Задля усвідомлення творчого результату і культурної цінності концерту «Ковчег “Україна”: Музика», які в подробицях аналізує композитор Ілля Разумейко в другій частині тексту, потрібно пояснити: що це за проєкт, та які «зірки на небі» обіцяє. Згідно з відкритими даними, «Ковчег “Україна”» — це розгалужена система проєктів, затверджена Українським культурним фондом та реалізовані за бюджетні кошти.
- основним та стартовим проєктом став «Ковчег Україна: Музика» 2020 року (близько 5,1 млн грн). Внаслідок карантинних обмежень фінальний концерт був презентований лише у відеоверсії
- у рамках гранту вже 2021 року «Ковчег Україна: Музика — Тур» (близько 2,5 млн грн) концерт був виконаний у скороченій версії на Михайлівській площі 22 серпня в Києві, вперше в живому виконанні та повному варіанті 28 серпня — у Львові на «LvivMozArt» та буде повторений 15 вересня в Одесі
- серед затверджених грантів 2021 року можна також знайти Документальний серіал «Ковчег “Україна”» (близько 2 млн грн), Подарункове мистецьке видання «Ковчег “Україна”» у двох томах (близько 1,5 млн грн)
Пробираючись крізь нетрі «сучасного», «унікального», «національного» у текстах про «Ковчег “Україна”» в медіа, соціальних мережах та грантовій заявці (нижче — витримки звідти) можна сформувати такий стислий паспорт проєкту для ознайомлення (курсив редакторський):
- «проєкт є спільною ініціативою LvivMozArt, що відбувається у Львові під керівництвом диригентки Оксани Линів, та арт-платформи Ковчег — команди під керівництвом перекладачки і видавчині Ярини Винницької»
- складовими проєкту є: концерт, кіноверсія концерту, документальне кіно про проєкт, створення артбуку та настільної гри про музичну спадщину України, створення інтерактивної гри «Вгадай мелодію», сайт, круглий стіл, рекламна сувенірна продукція
- «“Ковчег Україна: Музика” — це десять століть української музики в одному концерті»
- «до проєкту увійдуть питомо українські музичні шедеври світового рівня, які можна вважати золотою інвестицією України в культурну скарбницю людства — космогонічні колядки, архаїчні пісні ритуального циклу, знаменний розспів Києво-Печерської лаври, ірмоси Почаївського Богогласника і шедеври Бортнянського, Лисенка, Скорика і Сильвестрова»
- «музика і головні меседжі проєкту подані через сучасні мистецькі форми з використанням новітніх технологій»
- проєкт «створить резонансні культурні події, які формуватимуть нові сенси і нові культурні стереотипи про Україну», «проєкт націлений на зміну культурних стереотипів про Україну»
- проєкт «стане черговим етапом самопізнання і осмислення нашого культурного спадку, віднайдення власних координат у контексті світової культури»
- «“Ковчег Україна: Музика” — це культурна подія року»
З огляду на ці багатонадійні моменти — детальний розбір «Ковчегу “Україна”: Музика» від Іллі Разумейка.
«Ковчег “УРСР”», або Частина II: «Грішна» земля
«Ковчег»: ідеологія
У часи СРСР тільки одна національна ідентичність мала право бути модерною — російська. Російською перекладали світову класику та видавали університетські підручники, писали базову наукову та мистецтвознавчу літературу тощо. «Старший брат» приходив до кожного із менших братів, щоб надати йому блага цивілізації, чудеса науки й техніки, побудувати оперні театри, заводи та гідроелектростанції (перед цим провівши геноцид пасіонарної частини інтелігенції та інших небажаних елементів суспільства).
Усі інші республіки досить жорстко тримались в рамках «домодерних» та архаїчних народних культур, що раз в рік могли приїхати на Всесоюзний з’їзд братніх республік до Москви у своїх вишиванках, або тюбетейках та продемонструвати досягнення народного господарства і культури: льон та пшеницю, килими, комбайни, танці та народні пісні. Проєкт «Ковчег “Україна”» успішно підхоплює цю традицію, гіперболізуючи її до якихось абсолютно пантаґрюелівських розмірів. Тільки тепер замість потягу Київ–Москва — Львівська область сідає в Інтерсіті та привозить свій гала-концерт до відносно космополітичного Києва.
Ідеологія «Ковчегу» залишається тоталітарною за своєю природою, просто модус перемикається із комуністичного на релігійно-націоналістичний: замість Леніна за нами пильно приглядає Мати-Берегиня та маленький Ісусик з ангелами, а замість герба СРСР та соціалістичної символіки ми опиняємося в середині нескінченних орнаментів «національного коду». Спостерігаючи за «мультимедійним» супроводом фольклорного дійства «Ковчегу», здалося, що всі ці намиста, козаки, глечики, вишиванки, ікони, плахти, коники та писанки, що з’являлися на екрані у форматі слайд-шоу, фотограф відзняв у кіосках неподалік від Андріївського узвозу. (Інша версія — це просто використання гранту УКФ на таргетовану open-air рекламу однойменного магазину сувенірів авторки проєкту Ярини Винницької, що існує поряд з онлайн-ресурсом культурної платформи «Ковчег».)
Організатори явно помилилися двома важливими складовими: часом та місцем проведенням цього заходу. Москва зразка 1985 року залюбки відкрила б найкращий із павільйонів ВДНГ для проведення такого багатогранного та мультидисциплінарного музично-ужиткового звітного концерту УРСР.
«Ковчег»: курс на народництво
Дехто з моїх колег, покидаючи площу через 15 хвилин після початку концерту (в результаті, концерт затримали на годину. — ред.), реагували шаблонним: «Це ж хор Верьовки!». Але навіть це порівняння не зовсім коректне: і хор Верьовки, і ансамбль Вірського у порівнянні з «Ковчегом» — цілісні монументальні пам’ятники соцреалістичного мистецтва та явища тоталітарної історії, які вже можна якщо не підтримувати, то аналізувати та музеєфікувати. «Ковчег» нічого історичного не створює, нічого ґрунтовно не досліджує, нічого принципово нового не презентує. А навіть те справжнє і цікаве (чи то поліський спів, чи то музика сучасних композиторів, чи то «Хорея Козацька», або «ДахаБраха»), що потрапляє в плейліст цього звітного концерту народних колективів, втрачає свою цінність та губиться поміж фракталів нескінченної вишиванки.
«Ковчег» пропонує глядачу вузьконаціоналістичну, рустикальну фольклорну культурну парадигму, в якій все спрощено і однозначно (і яка звичайно має право на існування: наприклад в рамках фестивалю «Країна Мрій» або на території «Музею просто неба Пирогово»):
- музика — це народні пісні, або чергова композиторська обробка «Щедрика»)
- образотворче мистецтво — це традиційні ремесла
- література — це вірші від «нового Шевченка» Сергія Жадана про Україну
А що ж робити із сучасними медіа та жанрами, такими як, наприклад, відео? Тут складніше, оскільки в кіно та у відео в принципі немає Народного Сакрального Коріння, і Творцям «Ковчегу» генетично немає на що спертися. Саме тому відеоверсія першого львівського «Ковчегу–2020» нагадує весільний фільм, знятий в Коломиї на початку 2000–х (а саме розділ сон-спогад нареченої), хоча і тоді у відеооператорів здається був більший арсенал ефектів для монтажу.
«Ковчег»: безкомпромісна монокультурність
Насправді рецепт створення цікавого і нового мистецтва із залученням фольклору може бути дуже різним, але якщо схематизувати, то вже багато століть він виглядає досить просто:
- фольклорні традиції поєднуються з нефольклорними (міськими, професійними, церковними) — збагачуються, розвиваються та трансформуються
- українські традиції поєднуються з неукраїнськими (єврейськими, білоруськими, польськими, німецькими) — збагачуються, розвиваються та трансформуються
Видатні українці, які створюють успішні та цікаві проєкти із фольклорним корінням знаходяться від «Ковчегу» на відстані витягнутої руки: наприклад Наталка Половинка, яка сформувала свій театр, надихнувшись школою Єжи Гротовського та європейськими театральними практиками, або Влад Троїцький, який заклав у «ДахаБраху» візію української world music, зрозумілої у всьому світі. Але творці «Ковчегу» принципово не хочуть у них вчитися.
«Ковчег» відразу відкидає будь-які кроскультурні або мультинаціональні шляхи творення нового: все що ми бачимо під цим брендом — це українська народна пісня, помножена на українську писанку та загорнута в українську вишивку. Тут ви не знайдете угорських чи ромських мелодій, які побутували на Закарпатті, не почуєте білоруської мови, якою співали села Чорнобильського Полісся, не віднайдете пісень на їдиші, носії якого були знищені в Бабиному Яру та після Львівського погрому. Включення у програму телевізійної версії «Ковчегу» кримськотатарської пісні Джамали виглядає тут як формальна та кон’юнктурна данина політичній агенді. (На наступний день після концерту на Михайлівській площі в Києві гучно відкрився перший форум міжнародної «Кримської платформи».)
«Ковчег»: безперспективне осучаснення
Існують серед «пасажирів Ковчегу» й українські сучасні композитори. Правда, для того, щоб потрапити до цього сакрального транспортного засобу, їм доведеться пройти своєрідну «кастрацію панфолькоризмом» та скласти «тест на народництво» (і тут творці «Ковчегу» виступають в ролі вірних послідовників російського композитора Михайла Глінки, який стверджував, що «Музику створює народ, а ми її тільки аранжуємо»). Якщо Євген Станкович, то звичайно колискова із «Цвіту папороті», а не камерні симфонії, якщо Олександр Козаренко — то обробки весільних пісень, а не «П’єро мертвопетлює», якщо Іван Небесний — то «неочікувана» обробка Щедрика.
Я маю приховану надію, що в останньому випадку композитор все ж таки писав цю обробку із гумором, намагаючись саркастично прокоментувати відсутність здорового глузду та почуття смаку в авторів «концепції» проєкту. Інакшим чином важко пояснити композицію Івана Небесного (композитора з багатим авангардним досвідом), яка починається, як трек Валерія Меладзе, а закінчується накладанням на сакраментальний різдвяний «Щедрик» пафосного хору із текстом: «Серце… б’ється… голос країни… вітер свободи…» тощо. Дозволимо собі уявити, що цю текстуальну коду написала алгоритмічна програма-генератор випадкових віршів на основі національного культурного коду.
На жаль організатори не змогли включити до цього пісенного пантеону навіть «Мелодію» Мирослава Скорика, адже у неї є один суттєвий недолік: це авторський матеріал, а не обробка народної пісні, що позбавляє цей твір Цілющої Сакральності Вишитого На Рушнику Українського Пісенного Дерева Життя.
Як щось «сучасно-трендове», що може дати світу український фольклор, до проєкту запросили «ДахаБраху». Але і її індивідуальність не змогла розкритись в рамках звітного концерту. Як і в будь-якому пафосному проєкті а-ля «Металіка з Лондонським симфонічним оркестром», оркестр у треках «ДахаБрахи» звучить як зайвий третій голос синтезатора, а неповоротка симфонічна машина тільки гальмує groove та vibe класиків ukrainian world music. Кияни та гості столиці, що зібрались на Михайлівській, щиро не могли зрозуміти, чого їм не хочеться та не можеться танцювати під такі знайомі мелодії та ритми.
Фінальною крапкою «Ковчегу» стала жанрова наруга над іншим полістилістичним та білінгвальним в оригіналі треком: пісню «Please don’t cry» «ДахаБрахи» (на основі мелодії «Ой убрали куста») вбили безпорадний флоу та пафосний текст Сергія Жадана, якому через його письменницький авторитет живого класика ніхто не наважується сказати про те, що він не рокер та не репер.
«Ковчег»: пункт призначення
Організатори проєкту неодноразово наголошували про те, що їхня мета — «зібрати все найкраще, що у нас є» для презентації бренду «Україна» за кордоном, заманюючи виконавців та композиторів майбутньою «поїздкою до Америки». (Окрім того, можливість міжнародного масштабування є однією із ключових вимог УКФ, коли мова йде про великі бюджети.) І в цьому випадку в структурі презентованого культурного продукту є серйозна прогалина. До подарункового альбому «Ковчег» варто додати герметично запаковані зерна кукурудзи та соняшнику, разом зі зразками картоплі «Щедрик» (такий сорт дійсно існує), адже у візії авторів — сучасна Україна постає архаїчною фольклороцентричною країною, таким собі сировинним культурним придатком, яким вона і була у складі СРСР.
Концерт-колаж в тому вигляді, в якому він звучав і у Львові у 2020 році, і в Києві на Михайлівській площі, може бути цікавий хіба в одному місці за межами суверенної України — на якому-небудь всесвітньому конгресі українців у славному місті Торонто, що проводиться за кошти місцевих мільйонерів українського походження для діаспорянської публіки. (Якщо не вдасться знову розвести УКФ, на цей раз в програмі «Знакова подія України за кордоном».)
Говорити мовою «Ковчегу» на якихось серйозних сучасних музичних чи театральних фестивалях поза межами діаспорної, або місцевої консервативної націоналістичної публіки — це абсолютний нонсенс. Навіть якщо перейти у світ навколо-фольклорних фестів і здійснити подорож в минуле, то будь-який із вітчизняних «Шешорів / Арт-поля» зразку 2004–2010 років пропонував глядачеві значно цікавіший та прогресивніший музичний, візуальний і перформативний контент, натхненний фольклорним матеріалом, аніж обидві версії «Ковчегу “Україна”».
«Ковчег»: серед інших ковчегів
Іноді висловлюється думка про те, що фольклорний шлях української музики є чимось унікальним, властивим тільки нашій землі, а то й просто подарунком прямо від бога, як скрижалі заповіту. Це також не відповідає дійсності, і є свідченням банального незнання базової етномузикології та музичної літератури інших країн. Щоб в цьому пересвідчитись, досить звернутись хоча б до наших балканських сусідів: Сербія, Боснія, Македонія та Хорватія демонструють на 95% тотожну нашій структуру музичної культури та музичної історії, заснованої на сакральному камінні народних мелодій.
В кожній з цих країн є композитори-класики XX сторіччя, які писали симфонії, хори та опери на народні теми та тексти національних поетів (а деякі з них і досі викладають у місцевих консерваторіях). В часи Тіто у всіх республіках підтримувались народні хори та ансамблі, що приїздили до Белграда відзначати державні свята, з 1980–1990–х — усі ці території були захоплені попзірками жанру турбофольк (хронологічно збігається з нашими «Червоними рутами»), у 2000–х вони починають пишатися зіркою world music Гораном Бреговичем (як ми на свому рівні «Перкалабою», а пізніше «Дахою Брахою») ну а зараз так само переходять до техно-фольку та реперів, що у приспівах грають на сопілках тужливі народні мелодії.
І досі, на початку 2020–х балканські композитори пишуть багатоголосні обробки народних пісень, а зірка європейського поставангарду Марко Нікодієвич вплітає в електронну фактуру своїх творів для Ensemble intercontemporain записи боснійських голосінь (що перегукується із практиками Алли Загайкевич або Володимира Рунчака). Фольклорна музика та її академічні або поптрансформації — це зовсім не унікальний, а радше типовий шлях для будь-якої молодої постколоніальної країни Тому робити на цьому акцент в такий примітивний спосіб, як це робить «Ковчег», займатися подальшим роздмухуванням фольклорно-пісенних генетичних кодів в країні, левова частка культури якої і так десятиліттями являє собою мультидисциплінарне панфольклорне свято-ярмарок — сумнівний шлях у побудові нових культурних наративів та пошуку культурного діалогу з Європою.
«Ковчег»: керівниці за штурвалом
Ідеологи «Ковчегу “Україна”: Музика» (авторка ідеї та засновниця ГО «Ковчег» Ярина Винницька і художня керівниця та засновниця ГО «Lviv.Moz.Art.3» Оксана Линів) демонструють у своїх підходах пласке і недалеке розуміння актуальної європейської української культури та музики. Разом з обмеженими знаннями тих шляхів, які в Україні та світі пройшла робота з фольклором за останні 50 років (а також елементарної режисури та драматургії масових свят, що викладаються в Університеті Поплавського), цей естетично отруйний, але по-діловому плодовитий дует народжує результат, про який можна висловитись, на жаль, тільки у формі популярного інтернет-мему: «Співають і грають вони, а соромно нам всім».
Подавати естетику «Ковчегу» у вигляді «сучасного культурного продукту», витрачати на нього мільйони гривень платників податків, користуючись серйозними освітніми прогалинами експертів Українського Культурного Фонду та замилюючи очі неправдивими міжнародними перспективами (паралельно назвавши цей звітний концерт «музичною подією року») — слизький засіб у досягненні будь-яких мистецьких чи персональних цілей.
Навіщо Ярині Винницькій — успішній видавчині та авторці цікавих подарункових альбомів — недолуго приміряти на себе таким чином костюм культурного месії нації — не зрозуміло. Навіщо поринати в гущину подібного проєкту, обтяженого проблемами в царині авторських прав та безрозмірним «его» його ініціаторів Оксані Линів — диригентці зі світовим ім’ям та європейським медійним капіталом — ще більша загадка.
Ціна ідеї, або Частина III: «Бідні» люди
Результат реалізації гранту «Ковчег “Україна”: Музика» (окремі фрагменти запису концерту) вже майже рік був у доступі на YouTube-каналі «Ковчег Україна», та чвари за цей продукт інтелектуальної діяльності почалися лише у зв’язку із повним записом та концертом на Михайлівській площі. Чи то бажання презентувати концерт наживо на інших умовах, чи то присвята 30-річчю відновлення Незалежності України, якої набув цей концерт цьогоріч, чи то через його фільмування та медіапоширення завдяки «Big Enterteiment Shows» і 1+1 media (що коштувало платникам податків додаткових 14,5 млн гривень — договір), чи то Байройтський дебют Оксани Линів — причини продовжувати започатковану міфологічну лінію і робити з «ковчегу» тепер ще й «яблуко розбрату» досі достоту невідомо.
І попри абсолютну серйозність порушеної проблеми авторського права, винесення у публічний Facebook-простір суперечок Ярини Винницької та Оксани Линів за кермо цього музичного корабля викликає лише не найфеміністичніші стереотипи. Чого тільки вартують опубліковані в один день допис на Facebook-сторінці «Ковчег Україна» про диверсію (видалення відео) адміністратора YouTube-каналу «Ковчег Україна» та репост із Facebook-сторінки «Ковчег Україна: Музика» від Оксани Линів з інформацією про завантаження відео на YouTube-канал «Ковчег Україна: Музика».
Заглиблюватися у ці «биття горщиків» і переділ «ковчегу» хочеться лише для нагадування тези, що декілька разів проголошується у текстах про «Ковчег “Україна”», в словах його керівниць та й у текстах і візіях Міністерства культури та інформаційної політики України загалом: «підтримка молодих митців України». Наведу вступні слова Оксани Линів до концерту «Ковчег “Україна”: Музика» у Львові від 28 серпня:
«Мені дуже хотілося присвятити цей концерт молоді. <…> Мені дуже-дуже приємно, що цей оркестр, який сидить зараз перед вами (YsOU/Молодіжний симфонічний оркестр України. — ред.), став фундаментом цієї програми, адже на ньому лежить основне завдання: як виконувати складні симфонічні партитури, так і компонувати оригінальні, спеціально створені аранжування для наших запрошених солістів. Тільки в цьому оркестрі поєдналася найкраща молодь України з різних-різних регіонів. В Молодіжному симфонічному оркестрі грають музиканти з понад 20 різних міст і населених пунктів України»
На музикантах «YsOU/Молодіжного симфонічного оркестру України», переважна більшість яких — студенти, базується програма «Ковчег “Україна”: Музика». Саме вони робили запис концерту 2020 року, грали 22 серпня на Михайлівській площі у Києві, 28 серпня у Львові та поїдуть 15 вересня в Одесу. Зі слів виконавців відомо, що цей оркестр завжди працює у форматі «музичного табору» — учасникам оплачують лише проїзд та проживання, але не роботу. (Окрім свідчень музикантів, оплата їхньої праці також не прописана й в кошторисі гранту УКФ від 2020 року.) І хоча такі умови викликають багато питань, оркестрантам це відомо заздалегідь і вони самі погоджуються працювати так.
Але просто цікаво: чому в 14,5-мільйонну організацію та проведення «одноденного фестивалю» «Ковчег “Україна”: десять століть української музики в одному концерті» включені послуги розробки сценічного плану заходу, креативна концепція сюжетів, режисерський супровід тощо (загалом на 900 тис. грн) і навіть не згадується оркестр? «YsOU» відпрацював декілька багатогодинних репетицій у приміщеннях і просто неба на спеці (з 10:00 до 19:00 — у перший день, з 10:00 до 20:00 — у другий, з 12:00 до 21:00 — у третій, з 12:00 до 00:00 — у четвертий день), а пізніше витратять ще й на ремонт інструментів, що також псувалися у спеку.
Питання: відколи музикант може вважатися професіоналом і отримувати гроші за свою працю, так само як і диригенти, режисери, звукорежисери, працівники сцени, тобто усі, хто отримали гонорар, на тому ж самому заході? Добре, сам Молодіжний оркестр функціонує, як «музичний табір», але якщо при цьому він повноцінно відпрацьовує на концерті державного масштабу (яке відкривають представники Міністерства), то хто повинен турбуватися про умови участі музикантів? Або що тоді означає «підтримка молоді»? Хоча може й не дивно, що у змаганнях за штурвал корабля про його екіпаж (особливо — учнівську та студентську молодь) ніхто не переймається.
Іронічно, але концерт на Михайлівській площі завершувався такою думкою:
«Народ, який думає на один рік — вирощує хліб. Народ, який думає на 10 років — вирощує сади. А народ, який думає на 100 років — вирощує молоде покоління».
Міфотворчість «Ковчегу “Україна”», або Частина IV: Епос, на який ми заслуговуємо
Неприхованим епосом просякнутий текст усієї статті: від драматургії і диспозиції до, формально, навіть масштабів. Але наостанок — все ж про той ключовий меседж, вербальну концепцію та фабулу, що пропонує «Ковчег “Україна”: Музика». Відомо, що оригінальна версія має п’ять частин, котрі проводять фрагментами біблійної історії про створення неба і землі (Частини І. Небо та ІІ. Земля), перших людей (ІІІ. Весілля), народження (IV. Народження) та становлення (V. Становлення) нації, що завершується епілогом — «українською одою радости» від Сергія Жадана і «ДахаБрахи». (Вже так сталось, що з жодною «одою радості» на святкуванні Незалежності України не склалося.)
Із телевізійної версії для 1+1, що мала більший обсяг аудиторії (навіть попри пізній час показу о 23:30), у свідомості глядачів залишилися взагалі лише: І. Небо, ІІ. Земля, ІІІ. Люди та IV. Епос. В уривках з оригінальної, може не менш незрозумілої, але хоча б якось цілісної фабули, яку спростили для каналу (як і музичну програму), можна вчепитися за виняткові перли. Зокрема, що «ми — нація мрійників» (то он воно що!), що «українці — люблять магію» (раптом) — й усе це в перемішку із православною «ноєлогією». Невже таких меседжів вартує подія, що ставить за мету «перезавантажити українську музичну спадщину»?
Тотальна неінклюзивність в орієнтуванні винятково на народну творчість (у державі з яскравими авторами), на ізольовано-українське (в мультикультурній країні), на православну тематику (у світській державі) — звичайні речі, на які наштовхуються месіанські проєкти на кшталт «Ковчега “Україна”». У прагненні показати своє бачення багатовікового епосу народу в його культурній історії треба бути відповідальними за усі тексти, від власне творчих до навіть юридичних, а також за вплив такого міксу фактів музичної історії України на ставлення до власної культури у всіх поколіннях українців та, на перспективу, у світі.
«Ковчег “Україна”: Музика» став наслідком діяльності ласих до великих грантів менеджерів, які завдяки заїждженим спекуляціям на темах національної ідентичності та духовності лише продовжують множити стереотипи про українську культуру та ще глибше топлять її у комплексах «меншовартості» та «колоніальності».
Може час більше звертати увагу на українську культуру нового ґатунку — справді сучасну та відкриту до впливів й трансформацій, мультикультурну, авторсько-унікальну та по-справжньому Незалежну?
Читайте також:
• Класична музика незалежної України. Знакові твори
• Де і як живе сучасна класична музика в Україні? Гід для тих, хто слідкує за трендами
• Паганіні. Сидоренко. Туркевич. Холст. Межі людського на LvivMozArt-2021