З жовтня, в межах ХХХIV «Київ Музик Фесту» відбувся черговий концерт багаторічного проєкту електроакустичної музики “EM-visia 2023. Hommage à Danylo Pertsov” (кураторка Алла Загайкевич, звукорежисер Андрій Шахадимець). Безпосередніми враженнями від події та неформальними міркуваннями, які вона викликала, поділилась музкознавиця Олена Корчова.
Професійна реальність
Звісно, це був великий ризик із боку Алли Загайкевич запропонувати мені написати відгук про чергову EM-visia, адже я зовсім не є експертом у темі електроакустичної музики як такої, а тим більше української електроакустичної музики. І навряд чи той ризик виправдається (зрештою, текст покаже), особливо якщо очікувати від нього технологічної конкретики. Однак я прийняла почесну пропозицію «Оранти електроакустичного композиторського руху в Україні», як ефектно назвала Аллу Загайкевич Ліза Сіренко в інтерв’ю The Сlaquers, із двох причин: передовсім, із солідарності з колегою по боротьбі за вилучення імені Чайковського з назви Національної музичної академії України, а також зважаючи на прикру галузеву відчуженість, яка панує всередині нашого академічного музичного світу.
Здається, ця відчуженість давно вкорінилася в українські професійні реалії і набула чіткої стратифікації навіть на внутрішніх рівнях – наприклад, у музикознавстві, де фактично автономно функціонують цехи обтяжених рутиною освітян і «чистих» дослідників або угрупування медієвистів і етномузикологів, котрі, здається, послуговуються геть окремими науковими мовами. До окремішньої, для багатьох втаємниченої професійної страти належать і критики, хоча віднедавна їхня діяльність перетворилася на чинник подразнення, що в перспективі, можливо, підштовхне до вимушеного узгодження відчужених між собою інтересів спільноти.
Схожа, хіба що не така очевидна, ситуація спостерігається і в композиторському сегменті, де панівний умовний конвенціоналізм розвивається в оточенні кількох відчужених сфер, найпомітнішою з яких є саме електроакустична музика. Її несправедливо тіньове місцеположення Алла Загайкевич в публікації «Українського тижня» від 2017 року прокоментувала наступним чином:
«І чим більше я займаюся електронною музикою, заглиблююся все глибше і глибше до якихось витоків, мушу визнати, що електроакустична музика в Україні завжди тяжко інтегрувалася в сучасне музичне середовище».
Складно сказати, чим насамперед обтяжується інтеграція одного з найактивніших щодо форм і темпів розвитку композиторських феноменів, проте шукати і торувати шляхи вирівнювання позицій доводиться терміново. Звідси – ідея поглянути на українську електроакустичну музику від зворотнього: не експертно чи то пак фахово, а максимально узагальнено, спираючись на усереднений професійний досвід. Власне, сприйняти її не як візію, а як складову реальності – попри назву фронтального проєкту і навіть всупереч колишнім зізнанням фронтвумен:
«Я весь час, від моменту заснування кафедри музично-інформаційних технологій і нашої студії електроакустики при Національній музичній академії імені Чайковського, свідомо створювала ілюзію, що електроакустична музика є повноправною частиною сучасного музичного життя в Україні. Ми організовували концерти, і намагалася всі ті твори, які писали студенти, обов’язково виконати. Спілка композиторів завжди йшла назустріч і ми робили й далі продовжуємо робити наші проекти «ЕM-visia», «Електроакустика», створюючи відчуття безкінечного, постійного потоку і процесу».
Культурна реальність
Черговою ланкою згаданого процесу стала “EM-visia 2023”, котра відбулась днями. Як і всі попередні, вона не позначена порядковим номером, тому сторонньому спостерігачу нелегко відстежити історію цього динамічного проєкту у цифрах. Тим не менше загальна кількість заходів, так чи інакше пов’язаних з ідеєю EM-visia, сягає тридцяти. До того ж, маємо кілька ключових дат: перший номінальний захід відбувся 2003 року, передостанній 2020, один із наймасштабніших ̶ 2017.
Таким чином, загальна хронологія «візійних» подій охоплює солідних двадцять років, не рахуючи цікавої і довготривалої перед-історії. Сама назва теж постала не одразу (прото-назвою була «Електроакустика-2003), однак виявилась вдалою, закріпилась і набула стійких представницьких функцій. Полишаючи в стороні перипетії минулого, розглянемо проєкт у софітах сьогодення – при цьому слово «софіти» використано не тільки заради метафори.
Із-поміж різних, обжитих раніше локацій організатори “EM-visia 2023” обрали один із залів Національної академії мистецтв України, що вчергове підкреслило принципову відкритість проєкту до різновекторних мистецьких аудиторій. Та якщо мультидисциплінарність здавна є звичною для івентів електроакустичної музики, то мультиакційність стала ледь не сенсаційною новиною, з огляду на те, що захід відбувся буквально на території кінематографічної виставки. Йдеться про експозицію костюмів, бутафорії та фотоматеріалів до фільму «Довбуш», однозначно сенсаційно успішної кіноновини (режисер Олесь Санін, старт прокату 19 серпня).
Ще на вході до концертної локації і далі уздовж її умовного периметру вишикувались колоритні арт-об’єкти, головним чином манекени ̶ темні, лискучі, показні, вбрані за європейською та опришківською модою ХVІІІ сторіччя. Будучи німими, але, здавалося, зовсім не глухими свідками багатогодинного електроакустичного дійства, вони надавали йому невловимої смислової об’ємності, будили фантазію, змушували відвідувачів концерту пригадувати кожного своє: кого – інтер’єр сучасного бутіка, кого – музей воскових фігур, кого – фінал опери Бейли Бартока «Замок Герцога Синя Борода» з появою примар колишніх дружин. Але у будь-якому разі матеріально-художній шар «Довбуша» зіграв у плюс “EM-visia”, очистив ауру події від над-радикальності та зняв проблему ізоляціонізму.
Більше того – атрибути «Довбуша» висвітлили давно відомий, проте досі не надто усвідомлений факт того, що чимало композиторів – представників електроакустичної сфери паралельно працюють у сфері кіномузики, наповнюючи і збагачуючи останню арсеналом специфічної експресії. Власне, на сьогоднішній день навряд чи можливо уявити ці сфери одна без одної, адже між ними утворилось щось на кшталт видового донорства: електроакустична музика у своїх драматургічних резервах спирається на досвід візуального, тоді як кіномузика широко користується фактурами і тембрами електро-аудіального.
Ніби на підтвердження такої колаборації і на знак символізму поточного культурного моменту на початку концерту відбулась урочиста преамбула. Олесь Санін як віце-президент Академії мистецтв від імені її Президії вручив найвищі нагороди установи, Золоті медалі, авторам музики до стрічки «Довбуш» Аллі Загайкевич та Олександру Чорному. Тут вам і співпраця композиторських поколінь, і їх спадкоємність, і багатопрофільна діяльність нагороджених, чиї композиції згодом прозвучали в загальній концертній програмі.
Окрім кінематографу, “EM-visia 2023” унаочнила зв’язок електроакустичної музики з наймолодшими мистецтвами ХХІ століття, культурними новаціями саунд-арту та медіа-арту. Зрозуміло, що спільним ґрунтом для них є технологнічна база, однак за нею постають й інші ознаки спорідненості: та сама мультидисциплінарність, котра обертається на новітню синтетичність, розімкнений характер творчого продукту, що тяжіє до перформативності, загострена, часто політизована актуальність. Усі ці паралелі висвітлюють особливий статус електроакустичної музики у загальному просторі українського музичного академізму як універсального плацдарму арт-сучасності, до того ж позбавленого радянських ідеологічних шор.
Політична реальність
Утім, декому з нас важко позбутися рефлексів ново-радянщини, особливо за умови доступу до певного адміністративного ресурсу і приналежності до певної групи музично-політичних інтересів. Саме комбінація «ресурс + інтерес», котра в даному разі не має жодного стосунку до справжніх мистецьких процесів і цінностей, визначила черговий прецедент штучного обтяження в еволюції української електроакустичної музики. На сьогодні волею керівництва Національної музичної академії у Києві, котре розгорнуло репресивну кампанію проти всіх і всього, що пов’язано зі справою зняття з назви закладу імені Чайковського, фактично ліквідований головний осередок відповідної професійної сфери, її первинна і донедавна центральна освітньо-експериментальна база – Студія електроакустики, в якій навчались студенти кількох поколінь.
Після звільнення з кафедри композиції Алли Загайкевич незабаром були «звільнені» і аудиторії, в яких вона працювала, щезли без жодних пояснень комп’ютери з унікальним програмним забезпеченням, синтезатори звуку, пристрої підсилення, весь складний і розгалужений електронний інструментарій, частина якого належала приватним власникам, а більшість була придбана за кошти благодійного фонду «Відродження». Як наслідок викладачі – спадкоємці курсів Алли Загайкевич опинилися «в нульовому циклі», студенти втратили можливість практичних занять, і всі разом фігуранти навчального процесу ще більше віддалились від стандартів сучасної західної освіти.
Зачистка Студії в дусі бульдозерних акцій Хрущова не має жодних професійних виправдань, натомість вже має і матиме ще довгий час тяжкі професійні наслідки, попри будь які альтернативи, включно зі студійною лабораторією, розгорнутою в приміщенні Національної спілки композиторів України (разом із Аллою Загайкевич нею опікуються Георгій Потопальський та Олександр Чорний). На щастя, в лавах НСКУ сформована Асоціація електроакустичної музики, що вже само по собі передбачає для її учасників певний протекторат, як і включення проєктів EM-visia до програм «Київ Музик Фесту» ̶ це стосується і поточного ХХХIV фестивалю.
Реальність втрат
Не тільки цей фестиваль, але все, що відбувається у нашому музичному житті протягом останніх півтора років повномасштабної війни з Росією, затьмарено відчуттям болісних втрат і наповнено відповідним драматичним контекстом. Власне, однією з рушійних ідей “EM-visia 2023” було зібрати і виконати твори, що постали протягом воєнних місяців – написаних як українськими композиторами, так і зарубіжними колегами. Тема війни прозвучала в концерті у належному етичному й естетичному рігістрі: без надмірного пафосу, без кон’юктури, але з гідністю й проникливістю.
На мій суб’єктивний погляд, головну роль у цьому відіграла поява на сцені митця, котрий від початку великої війни служить у лавах ЗСУ, дизайнера і саксофоніста Миколи Глібовича. Він виконав сольну партію у творі львівського композитора Остапа Мануляка «Рефлексії та інтерлюдії» (для препарованого фортепіано, саксофону та електроніки), написаного за власними фронтовими світлинами. У поясненні до твору зазначається, що йдеться про «світлини, на яких війни немає, але вона підсвідомо відчувається за кадром» (тут і далі цитуються фрагменти розлогої Програми заходу). І дійсно, промовисті фото-абстракції, виведені виконавцями на екран, передавали знайоме кожному відчуття тривожності, непевності, зосередженості на поточній миті існування і, окрім іншого, ідеально кореспондували зі звуковим рядом, його фактурою й темпоритмом. Тож ненав’язливий, але правдиво відтворений в електроакустичному тексті Мануляка-Глібовича зміст нашого часу зібрав воєдино рефлексії всіх присутніх і перетворив “EM-visia 2023” на воєнну “EM-visia”.
Узагалі, більшість творів, що прозвучали, тією чи іншою мірою несли в собі сенси і образи війни. Скажімо, через заглиблення у сутність живого в композиції «Живі дерева» Олександа Чорного на вірші Мирослава Лаюка (для читця, скрипки, віолончелі, кларнету, синтезатора та електроніки), де на центральний план було виведено саме партію читця в майстерному, психологічно вагомому виконанні актора театру імені Франка Віталія Ажнова; запам’ятались також і афективні звучання скрипки Ореста Смовжа, подібні до дзижчання смертоносних «вселенських» пил. Або через застосування турбо-звучностей на інтенсивних низьких частотах в суто електронному опусі автора з Франції Джино Фавоттті під назвою “Guerrier.e, hasard et variation”, які мимоволі активували слухові налаштування на загрозу, алюзії до завивання сирен, гуркіт техніки, резонанси від вибухів тощо. Або через «слухову візію» апріорної небезпеки, що нависає над кожним із нас у реаліях війни, у творі метра польської електроакустичної музики Марека Холонєвського. Його так само «чиста» електронна композиція “Ultra Wrap2”, за авторським визнанням, «сягає дуже високих частот, де ми втрачаємо сприйняття і нам потрібен додатковий час, щоб навчитися розрізняти деталі».
Утім, у нашому існуванні трапляються і невоєнні втрати, видатні митці відходять із життя у різні часи, залишаючи по собі пам’ять і музику – добру пам’ять і гарну музику. Це я про Данила Перцова, навколо постаті якого, майже містичної, було побудовано не тільки програму, але значною мірою й концепцію “EM-visia 2023”, вирішену в характері посмертної посвяти і озвучену як “Hommage à Danylo Pertsov”. Відповідно, лінія Перцова стала наскрізною в драматургії концерту, вона буквально зшила воєдино чотири його відділення, кожне з яких відкривалось музикою цього «композитора-візіонера, медіа-артиста та мультиінструменталіста, присутність якого на електроакустичній сцені визначила її пошуковий та дослідницький мистецький характер».
Ті, хто мало слідкували за діяльністю музиканта і не встигли виробити власне уявлення про його творчість, отримали рідкісну можливість зробити це пост-фактум. Теза про Перцова-містика знайшла практичне підтвердження у виконанні трьох частин його творчого проєкту «Меїсса» алгоритмічної і водночас космологічної природи, композиційно заснованого на числових розрахунках випромінювання зірки з сузір’я Ореону, що має таку назву. До того ж, автора надихав вираз «Аль-Меїсан», що походить із арабської і перекладається як «той, що сяє». Зіставлення трьох «зіркових» композицій висвітлило непересічну майстерність Данила Перцова у царині форматування та розвитку різнохарактерного електроакустичного звукового матеріалу, а також у здатності наповнити його рельєфним змістом, як процесуальним, так і емоційним.
Кульмінацію розгортання лінії Перцова зумовило виконання на початку фінального відділення потужного твору “Investitional Clymatolоgie” із числа пізніх опусів автора. У ньому без жодних акустичних та естетичних фільтрів змішалося «святе і грішне»: постмодернізм і географія, політичний іронізм і дані спостережень сонячного спектру, надсучасні електронні технології та архаїчні ладові мелодичні моделі, відносно звичний образ фортепіанного віртуозного шаленства й незбагненна електронна стихія. Одним словом, Данило Перцов сяяв у відлунні своєї музики і вражав художньою силою, завдаючи вельми високу планку сприйняття творів інших авторів.
Реальність здобутків
Лишень уявіть собі, що загалом їх було тридцять, рахуючи і самого Данила Перцова. Ця цифра промовисто вказує на масштабність заходу та ступінь його видового представництва. Із цих тридцяти трохи більше половини припадає на зарубіжних авторів зі США, Великої Британії, Канади, Франції, Польщі, Аргентини, Кіпру. Слід зауважити, що величезний «гостьовий блок» майже повністю було віднесено у фінальне відділення концерту. Зважаючи на хронометраж (п’ята-шоста години вельми інтенсивної музичної події), кількість та, відповідно, дрібність і строкатість програмного наповнення у заключному відділенні навряд чи організатори очікували, що обійдеться без відтоку публіки.
Зізнаюсь, що і я приєдналась до тих, хто пішов по-англійськи, відтак обмежусь оглядом тих трьох відділень, які склали «господарський блок» і зібрали якщо не вичерпний, то близький до цього склад українських представників електроакустичної музики на чолі з Аллою Загайкевич: Олексія Сук, Марія Арестович, Олександр Чорний, Тетяна Хорошун, Антон Стук, Даниїл Гетьман, Остап Мануляк, Яна Шлябанська, Андрій Барсов і два митці, які послуговуються ніками – Ujif_Notfound та undo despot. Надзвичайно приємно констатувати, що переважна більшість цієї когорти – студенти і випускники НМАУ, що свідчить про міцність і послідовність її школи, життєздатної попри ті чи інші адміністративні колапси. Зайве нагадувати, що наявність сучасної композиторської школи та її окремих відгалужень є ознакою дієвості музично-освітньої інституції, однак у даному випадку можна і слід говорити про школу Загайкевич, адже майже всі згадані автори є її учнями як мінімум у частині електроакустичних технологій.
Найскладніший розділ будь-якої публікації, наближеної до жанру музичної рецензії – власне послідовний опис концерту, який вимагає максимального охоплення змісту події і водночас її деталізації. Спробую зробити це саме через оптику здобутків. У художньому розумінні беззастережним здобутком “EM-visia 2023” можна вважати знайомство аудиторії з низкою яскравих, змістовних, неординарних електроакустичних опусів – безіменного перформансу Алли Загайкевич, відтвореного в запису, live-перформансу Андрія Барсова, так само без назви, композицій Данила Гетьмана “Steel and air” (запис), Марії Арестович “Thoughts in rhyth” для сопранового саксофону та електроніки (з блискучим виконанням сольної партії Романа Фотуйми) і вже згадуваного опусу Остапа Мануляка. Є сподівання, можливо і впевненість, що ці твори закріпляться в репертуарі (а ті, що вже закріпились — набудуть непересічної репертуарної ваги), та слугуватимуть художній типізації електроакустичної образності й лексики.
Із точки зору видових перспектив здобутком є подальший впевнений розвиток кількох електроакустичних жанрових або ж виконавських рішень, як от способи поєднання голосу та електроніки у творі Олексії Сук «Світання» на вірші Віктора Рекала (він прозвучав у виразному авторському виконанні), сценічна реалізація саунд-перформансу в “Pan Serenade” Яни Шлябанської (представлена у відеозаписі), розширення процесуальних live-опцій у динамічному виступі undo despot (насправді за «деспотичним» ніком ховається тендітна юна красуня). Цей перелік варто доповнити відверто пошуковими творами досвідчених авторів Антона Стука і Тетяни Хорошун. Антон Стук в композиції “Void is listening you” (оптофонічний електронний запис) опрацьовує вельми специфічний матеріал – «тишу з особистих оцифрованих касет з 2003 року». Таким чином, технічна електронна тиша, або так званий «білий шум» перетворюється на джерело різнобарвного звуку, доволі гучного й рухливого. Тетяна Хорошун як авторка найзагадковішого опусу проєкту у композиції “shi shi для ШІ, або 3 спроби пояснити” (виконавський склад вказано нею як відео та аудіо) намагається перестворити хаос індивідуально сприйнятого потоку культурної свідомості і, як видається, наслідує в цьому Романа Григоріва та Іллю Разумейка, а саме початок їхнього «Чорнобильдорфа».
Окремого відгуку заслуговує композиція визнаного суанд-майстра Георгія Потопальського (якому належить нік Ujif_Notfound) “Here he stood” за Семюелем Беккетом, яка, вочевидь, посіла місце однієї з найбільш рафінованих як за електроакустичним облаштуванням, так і за художнім змістом. Вона звернула на себе увагу насиченістю різноманітними контрастами (на рівні вокального – інструментального, прозового – поетичного, художнього ̶ побутового) та органікою їхньої звукопросторової реалізації.
На останок ризикну сформулювати певний компендіум властивостей вітчизняної електроакустичної музики для не-експертів, який мені «навіяла» “EM-visia 2023” і яким, сподіваюсь, можна буде користуватися в різних професійних ситуаціях.
Передусім варто наголосити, що сфера електроакустичної музики в Україні є однією з найбільш культурно-комунікабельних, оскільки її представники/представниці на чолі з Аллою Загайкевич постійно і активно контактують із аналогічними зарубіжними спільнотами, беруть участь у різноманітних спеціальних заходах, обмінюються творчим і практичним досвідом.
Не менш важливо підкреслити, що українська електроакустична музика має міцне культурологічне зчеплення з найближчим минулим, як вітчизняним, так і світовим – через традиції футуризму 1920-1930-х років, повоєнного авангардизму, включно з конкретною музикою, проривні досягнення В. Годзяцького, Л. Грабовського, раннього В. Сильвестрова та інших. Відтак саме ця сфера сучасної академічної музики є, власне, найбільш сучасною з точки зору музично-історичної еволюційної динаміки.
За своїм глобальним художнім спрямуванням електроакустична музика тяжіє до розширення і зрештою подолання будь-яких усталених у класичних вимірах меж – родових, видових, жанрових, форматних і т. ін., не проминаючи при цьому і розмежування академічного та популярного культурних світів. Естетичним і технологічним магнітом електроакустичної музики є пошук звукової унікальності, прагнення насолоди звучанням (саме про неї говорила Алла Загайкевич у своєму вступному кураторському слові), інтенція відкриття нового у царині тембру і фактури, тих параметрів, котрі визначають новітні цінності автономного звуку як невід’ємної форми буття.
Інституційно електроакустична музика сполучає в собі складність технічного і структурного облаштування, вибагливість програмного і неймінгового ресурсів та багатошаровість образного наповнення. У процесі власного розвитку електроакустична музика все більше опановує відеопростір, почасти змикаючись із медіа- та відео- арт-практиками. Будучи за походженням мистецтвом раціональної природи і продуктом високих технологій, електроакустична музика наділена експресією безпосереднього емоційного-слухового переживання, що спростовує закиди в штучності й сухості. Більше того, електроакустична композиція належної професійної якості завжди позначена присутністю психологічного начала, забарвлена духовною рефлексією, дотична до вічних культурних сюжетів.
Отже, в очах і «вухах» звичайного музиканта електроакустична музика постає як сучасна технологічна магія, мистецтво кодувати усе різноманіття життя в аудіальних та візуальних алгоритмах, як композиторське візіонерство, котре часом віддзеркалює, а часом і доповнює реальність. Ну а для тих, кому пощастило стати свідками “EM-visia 2023”, очевидно, що ця сфера композиторської творчості здатна і на більше – на те, аби, долаючи ілюзорність, трансформувати реальність у цінності.