Данило Перцов — яскрава постать в українській музиці. Композитор, перформер, виконавець на духових інструментах, реконструктор старої музики — він створював сенси в усьому, до чого б не узявся. Сьогодні музикант відсвяткував би своє 50-ліття, та на жаль, 5 грудня 2021 року він пішов у засвіти через коронавірусну хворобу.
Непогамовний, запальний, вдумливий, зосереджений — Данило Перцов був дуже різний, і всі вияви його особистості — правда. Можливо тому він раз у раз повертався до образу Кецалькоатля — божества, поширеного у міфологіях племен Мезоамерики. Кецалькоатль мав декілька іпостасей: Еекатль, бог вітру, Тлауіскальпантекутлі, бог ранкової зорі, Шолотль, бог близнюків та чудовиськ. Риси Кецалькоатля можна пізнати у будь-кому — «хоч то Ісус Христос чи президент Ющенко» (Данило Перцов). А якого Данила можна пізнати у розмовах із його колегами?
Люба Плавська — художниця, музикантка, учасниця ансамблів Nova radist, Sarmatica Ensemble, Chajir, очолюваних Данилом Перцовим:
Для Данила не було окремо роботи, окремо особистого життя, окремо творчості — це все поєднувалося разом. У нього по-своєму працював мозок: там щосекунди вибудовувалися нові нейронні зв’язки. Чи він їв, чи пив, чи їхав у метро — скрізь генерував нові ідеї. При цьому його цікавило одразу багато різних сфер: філософія, історія, політика, етноси й народи усього світу.
Нові знання швидко впліталися у його загальну картину світу, а новий досвід доповнював чи уточнював її. Данило завжди проводив несподівані, не очевидні, на перший погляд, паралелі між різними явищами. Його думка тільки й чекала поживи — нової інформації, щоб потім злетіти й робити в повітрі химерні фігури.
Поле його діяльності дуже широке: композиція, реконструкція старої музики, гра на різних інструментах, електроакустика. Може так виглядати, що найбільше він працював у сфері давньої музики, але доречніше сказати, що він займався старою музикою також багато. Бо якщо узяти до уваги, скільки ним зроблено в інших галузях, то це купа написаної музики, купа проєктів, у тому числі і пов’язаних зі старою музикою.
Данила цікавила старовинна музика, бо це неочевидна річ для сьогодення, те, що не оприявнене у нашому просторі саме собою. Її виконання і дослідження може створити нові уявлення про те, якою може бути музика взагалі. І це не буде вигадкою чи перебільшенням, оскільки реконструкція передбачає опору на зразки, що справді колись існували. Він обожнював франко-фламандських поліфоністів — це XV–XVI століття, і загалом вишукував музику саме цього періоду. Все, що пізніше — Гендель, Бах — його менш цікавило.
Ми святкували дні народження композиторів чи поминали їх. Якось зібралися на квартирі у Дяді Жори (Георгій Володін — М.Г.), щоб пам’янути Йоганнеса Окегема і принагідно помузикувати. Роздрукували його портрет, поставили на стільчик, поруч — свічка горить. Взялися грати мотет Жоскена Депре «Плач на смерть Окегема». Твір дуже повільний, тягучий, на п’ять голосів, і це такий великий текст, що ноти, як полотнище, можна по всій кімнаті розкласти. А Данило якраз таке і любить. Ми розбирали, хто на яких інструментах грає: тромбон, блокфлейта, поммер (старовинний дерев’яний духовий інструмент, попередник гобоя — М.Г.).
Данило Перцов часто обирав собі такий інструмент, яким він менше володіє або зовсім ніколи до рук не брав — йому цікаво було пробувати нове. Отож почали ми грати, і так же погано виходить: хтось збивається, хтось губиться в нотах, хтось все кинув і вже пішов на кухню за чаркою. Але всім було цікаво розбирати цей текст, а Данилові більш важив процес, а не результат. Граючи цей твір, ми наче жили життям людей XV століття. Догравши той мотет, ми сіли за стіл. Поки трапезували, від свічки загорівся Окегемів портрет. Бігом до нього — а вогонь вже й на стільчик перейшов. Ну ми його гасити!.. Отак пан Окегем передав нам привіт із вічності.
Данило завжди був у пошуку нових джерел інформації. Щось знаходив в інтернеті, інколи просив книжки у своїх знайомих з Європи, щось купував, щось отримував у подарунок — врешті назбиралася значна бібліотека. У Данила був мозок вченого, причому він тим не хизувався — такий запал до пізнання був йому властивий від природи, й Данило не мав це за щось дивовижне. Міг відкрити книжку, пробігтися очима — і вже знати, що там є йому корисного.
Пригадую, як Данило вивчив англійську мову — за декілька днів. Просто перечитав словники. Я знаю, він не говорив і не вчив англійської до цього. Тоді у Київ приїхав диригент з Англії Пол Генрі, який співпрацював з «Домом Майстер Клас» і хотів зробити проєкт, присвячений старовинній музиці. Аби листуватися з Полом, Данило узявся штудіювати англійські словники. Шукає якісь слова і збирає з них фрази. На наступний день він вже рідше дивиться у словник, а через день — на книжки й не гляне. Ну, думаю, полистувався-полистувався та й полишив цю справу. Але ж зразу по тому зустрічається із тим Полом, і я бачу, як Данило з ним вільно говорить англійською! Як і коли він встиг її вивчити? Але що й сказати — у нього в голові вже були латина, французька, іспанська, і це допомагало йому. Його метод вивчення мов передбачав занурення в етимологію: Данило відслідковував, звідки котресь слово походить, які способи словотвору властиві цій конкретній мові — і говорив нею.
З книжками Данило просто-таки грався. Візьме котрусь, ковтає сторінку за сторінкою, буває, сам до себе сміється від задоволення. Візьметься грати якийсь нотний приклад: то кривиться — щось заяложене потрапилося, то гигоче — а це щось цікавеньке до рук іде. Віддавав перевагу творам складним: чи довгим з хитрим розвитком, чи з якимись нерегулярними складними ритмами тощо.
Цікаво, як Данило Перцов грав європейські ренесансові танці. Це музика не складна, її могли грати не-музиканти. Він не відмовлявся з ними помузикувати разом, але поки ми грали умовно три ноти, Данило такого наімпровізовував на своєму цинку! Вже весь червоний, ледь дихання стає, але радий! У такому музикуванні ставив собі свої задачі і їх реалізовував. Наприклад, відпрацьовував прийоми, описані Джованні Бассано в трактаті «Річеркари, пасажі та каденції» — вибудовував своєрідне музичне плетиво, і в тому був мастак.
Бувало, при грі Данилові не ставало дихання, врешті він збивався і — сам із себе сміявся.
Якось Данило Перцов разом із Тарасом Шумейком перекладали мотети Дюфаї та інших європейських композиторів українською, хлопці співали їх у народній манері:
«Всіх благ повна моя кохана,
Їй кожен мусить шану дать.
Бо досконала у цноті,
Як та богиня недізнана».
Чому він за це брався? Не лише для жарту (хоча і це теж), а така була його ідея: не просто озвучувати, а оживляти, актуалізовувати текст, до якого звертаєшся. У такому виконанні творів Дюфаї на яв виходило, як українське органічно доєднувалося до європейської культури. Якщо у загальному, то для Данила мистецтво — жива сфера, яка потребує звернення до неї, догляду. Для нього це було не про красивість — засобами мистецтва має творитися міфологія, у його випадку міфологія українства — втілені у художній формі уявлення про нас як окремий народ, що є медіумом між Сходом та Заходом. Мистецтво у нього завжди сплавлялося з філософією.
Якось в Україну приїхав Олег Тимофєєв за програмою Фулбрайта задля популяризації старовинної музики. Він читав курс лекцій у Глієра (Київський інститут музики ім. Р. Глієра — М.Г.) а згодом створив ансамбль Sarmatica Ensemble, який виконував давню музику і мав фінансування коштом цієї програми. Данило загорівся ідеєю і взявся працювати із Львівською табулатурою. Так з’явився проєкт Lviv Lute, що показував Україну європейською країною, унікальність якої полягає у сплаві рис сходу і заходу. Для Данила це була важлива ідея.
Він зробив аранжування з використанням купи інструментів, зокрема нетипових для української музики перських барабанів, звучання яких скоріше відсилає до суфійської обрядовості. Був і бубон, причому цю партію він віддав традиційному музиканту Руслану Павлюку-Прорві. Скрипаль Сергій Охрімчук налягав дужче на смичок та мав дозвіл імпровізувати, як хоче. Звучало чоловіче багатоголосся, були й спокійні пісні, що їх співав під кобзу Тарас Компаніченко, окремі лютневі твори грав сам Олег… Він був вражений від такого образу водночас дикої та інтелігентної країни, образу, повного свободи, життя, натхнення і витонченої організації.
Цим Данило справді горів. А ось фізичний світ йому трохи не заважав, із ним він рахувався найменше. Та й Данилове сприйняття світу було специфічне. Так, він ділив суспільство, наче розламував його, на дві частини. З одного боку — мистецькі люди, які живуть ідеями і віддані їм попри все. З іншого боку — сіра маса, яка не здатна створювати мистецтво і цінує тільки гроші і комфорт. Такі люди, як по йому, не годні відстоювати ідеї, завжди поступаються ними, плазують.
Данило зневажав гроші, для нього вони не були цінністю. А ті, хто хоч на міліметр ставлять комфорт вище мистецтва, одразу потрапляли у категорію зрадників. Він їх не визнавав, єдино можливою взаємодією з ними було всякими способами викривати їхню «продажну» сутність. Він був дуже справжній навіть у своїх негативних емоціях. Не кожному вдалося зрозуміти і оцінити його щирість — Данило не був комфортним для багатьох людей. Вогонь його думки часто був надто гарячим для нас.
Алла Загайкевич — композиторка, засновниця проєктів EM-visia та “Електроакустика”, голова Асоціації електроакустичної музики України при СКУ:
Покійний Михайло Йосипович Хай на лекціях переказував такий випадок. Якось він зі студентами був у музеї десь на Бойківщині, розповідав їм про різні місцеві інструменти: «Ось, наприклад, трембіта — інструмент, який робиться зі свіжої кори, тому вона звучить тільки 15 хвилин». Гаразд. Бере Данило ту трембіту, яка стоїть там вже років десять. Звісно, вона досі вся засохла, грати не може. Але у нього вона — грає. Що він їй робив? Данило мав талант до усього духового: усе, з чого можна добути звук власним диханням, у нього звучало.
Так, це не завжди було у традиції, але для нього було важливо зрозуміти, як звучить той чи той інструмент, відчути його. Це позиція близька до дослідника із власним індивідуальним підходом. От узяти б до порівняння Максима Бережнюка. Його цікавить жива традиція виконавства на духових інструментах, те, як справді на них грають. Перцов завжди залишався автором, працюючи навіть з усною музикою. Він вивчав можливості інструмента з тим, щоб пробувати втілити на ньому якісь авангардні речі — це не про відтворення традиції. Данило Перцов займався справді реконструкцією, ре-конструкцією — створенням заново.
Але найвіртуозніше він грав все-таки на клавесині. Духові інструменти його захоплювали, але в нього не було мети досягти такої досконалості, як у носіїв народної традиції. А стосовно клавесина, то він був блискучим виконавцем. Його часто можна було почути в «Паризькій комуні» (мистецький сквот на вул. Михайлівській, 18А, раніше вул. Паризької комуни — звідси назва. — М.Г.). Він там певний час мешкав: облаштував собі житло, десь і вірджинал добув… Займався там день і ніч — він легко міг усе відкинути і займатися однією справою.
Пригадую його два великі перформанси: Virginalia (2003) та «Кецалькоатль» (2006). За насиченістю, глибиною індивідуального вислову вони для мене лишилися неперевершеними. На той час Данило не так давно закінчив консерваторію (1998 рік — М.Г.) — і одразу такі яскраві події. У тих роботах він співпрацював з ансамблем САТ (Contemporary Acoustic Trio, у складі якого Сергій Охрімчук, Михайло Стрельніков, Олександр Клименко — М.Г.), з Ларисою Венедіктовою, Ольгою Кебас, Віктором Пушкарем, якісь фрагменти з електронікою я писала для «Кецалькоатля». Йому вдавалося всіх нас організовувати, підтримувати лінію дослідницького перформативного мистецтва. Данило вмів залучити до роботи велику кількість різних людей — художників, хореографів, музикантів. Тому кожен його проєкт був особливий.
Данило Перцов — це приклад природного духу перформативності і композиторства, він був композитором-дослідником із внутрішньої потреби. Він не думав, які теми актуальні, які ні, що зараз більш доречно абощо. Просто творив мистецтво, вільне від усяких інституцій, замовлень, від планувань і зарплат. Це такий рівень існування, коли найбільше можна говорити про чисту мистецьку сутність, а не про контексти, актуальність, дискурси. І такий спосіб творчості є найбільш тендітний, бо інколи дуже тяжко на пальцях комусь пояснити своє розуміння музики.
З Данилом було тяжко співпрацювати: узяти від нього прес-досьє майже нереально. Я роблю програмки до кожної EM-visia та «Електроакустики», там вміщені коротка біографія автора та анотація твору. Данило часто брав участь у цих концертах — я його запрошувала щороку, але він погоджувався, коли міг. Цікаво відслідкувати, що він сам писав про себе. Інколи навіть і смішно, бо варіанти, що він насправді ніхто, теж є.
У всіх є та частина нас, яку ми можемо відділити від творчості — це людська особистість як вона є: з усіма слабкостями, вільностями тощо. У випадку з Данилом таке враження, що він як митець був набагато сміливіший, яскравіший, відповідальніший, вільніший, аніж як людина. Так природа влаштувала: цільну особистість у творчому вимірі і дуже складну, суперечливу у вимірі людському.
Але Данилові вдалося себе перемогти. Врешті він доробив патч Мах, над яким працював без перебільшення років десять. І тепер кожен може відкрити його з сайту Pandemic Media Space і послухати цю космічну музику… Данило б не повірив, але цей патч працює досконало.
Читайте також:
• Композиторка Марина Денисенко. Грані творчості
• Григорій Сковорода — співець божого слова
• Євген Громов: «Головна проблема, яку вирішую весь час — взагалі щезнути як виконавець»