Це інтерв’ю — одна з тих історій, що відбулися «у минулому житті» (задовго до початку війни), у грудні 2021 року. Сьогодні, 27 березня, його герой — мій друг і скрипаль Орест Смовж — святкує 31-й день народження. Через неформальність нашого спілкування формат інтерв’ю двох музикантів тут поєднується із дружнім діалогом. Саме тому традиційного журналістського врубу на початку інтерв’ю не буде. Це — «портрет» Ореста передусім як людини й артистичної особистості, що розкривається для себе й для мене в процесі цієї розмови, тому пропоную читачам пройти цей шлях із нами вже зараз.
Чи знає себе Орест Смовж?
Орест Смовж: А чому ти хочеш зі мною зробити інтерв’ю?
Пам’ятаю, ми були в парку Івана Франка у Києві, я поставила тобі якесь питання, а ти сказав, що хотів би відповідь на нього залишити для нашого інтерв’ю. Я спитала, чому ти думаєш, що ми матимемо інтерв’ю, бо мені цікаво дізнаватися про людину в процесі інтерв’ю, а на той момент мені здавалося, що ти для мене зрозумілий.
Орест: That makes one of us («Хоч комусь з нас». — Л. С.).
Так, власне. Але з того моменту я почала переконуватися у тому, що я тебе взагалі не знаю, тому — маємо інтерв’ю. До того ж ми з тобою не дуже давні, але дуже близькі друзі, що може або допомогти, або, навпаки, стати на заваді історії у форматі. Проте цей діалог для нас вже є певним театральним актом, бо приблизно рік ми спілкуємося англійською, а зараз — незвично для нас, українською. Маю зворотне питання: чому ти хотів би інтерв’ю зі мною?
Орест: Одразу декілька причин. В мене давно не було письмового інтерв’ю, тож хотілося зробити щось у такому форматі, який мені ближче за усний. Також, коли ми тільки познайомилися з тобою особисто в Харкові, то говорили про те, яке б могло бути інтерв’ю, про що, і мені подобалося це тобі розказувати. Ще одна причина: мене останні роки два дуже цікавить концепція очікування — дуже довгого, повільного, деколи навіть непомітного процесу, який веде до чогось. Як в класичному фільмі жахів «Гелловін», де Майкл Маєрс 15 років, безслівно, дивлячись в одну стіну, чекає на те, щоб вибратися з лікарні. Я відчував, що наше з тобою спілкування відрізнялося від мого спілкування з іншими людьми. І от мені завжди подобалася ідея, що, чи це буде через рік, два, п’ять, десять — не важливо, що воно прийде в якусь точку, і я сподівався, що це буде інтерв’ю. Звичайно, це не означає, що наше спілкування припиниться після інтерв’ю.
Тоді ж у Харкові за пару годин до інтерв’ю з Сашком Островським ти казав, що в тебе ніколи не було цікавого інтерв’ю. Чому?
Орест: Було багато інтерв’ю, прив’язаних до конкретних подій, а оскільки події, зазвичай, досить схожі, то й питання часто однакові. Але крім концепції очікування, останнім часом мене також цікавить концепція пошуку (як search і як research), особливо після карантину і цього всього часу наодинці. Я зрозумів, що мені б хотілося досвід пошуку в інтерв’ю, творчого процесу, як камерний твір. Через конкретні інформаційні приводи інтерв’ю і ліміт часу в них такої можливості просто не було.
Та коли я запитала тебе, про що тобі було б цікаво розповідати, то ти відповів: «про сорти чаїв, станції метро і про те, як виглядають різні міста з вікна літака». Чи це про пошук?
Орест: Так, це пошук ракурсів. Насправді такі деталі про те, що музиканта цікавить — є справжнім зображенням особистості. Кілька років тому, коли я жив в Балтіморі і вчився у Мідорі — скрипальки, яка має певне ім’я, репутацію серед музикантів, то після уроку, доки ми були в їдальні, один скрипаль з першого курсу запитався, чи може він сісти поруч. Там досить великі столи, тому це не було вторгненням в особистий простір, але я міг зрозуміти, що він, мабуть, очікував якусь надзвичайну розмову, слова мудрості, які допоможуть опанувати йому скрипку в той же ж вечір. Натомість вона говорила про те, що дивилася останнім часом німецькі відео про компостування сміття, де показують хробаків, які оце їдять, і наскільки їй було цікаво. Цей скрипаль був розчарований та здивований водночас. Але такі трошки ньордські речі — це якраз те зображення, яке скрипаль ніколи не бачить.
Проте потім ти згадував, що таки мав цікаве інтервʼю, тільки лише ви не ввімкнули диктофон. І перше питання звідти я хочу використати тут. Хто такий Орест Смовж?
Орест: Я не знаю, хто такий Орест Смовж. Орест Смовж — це… Мені взагалі не дуже цікавий Орест Смовж. Я собі не дуже цікавий, і мене завжди дивує, коли в людей є якийсь інтерес до Ореста Смовжа, тому що я не розумію навіщо і чому. Мабуть, це причина, чому я намагаюся постійно саморозвиватися, — сказав я, який лінується більшість часу, — щоб мені було з собою трохи цікавіше. А так, Орест Смовж — це зібрання якостей, парадоксів і дуже буденних страхів в оболонці людини, котрій пощастило з багатьма контекстами, в яких вона виросла, жила і живе.
Проте ти нічого не сказав про професію.
Орест: Так, Орест Смовж — це не професія (сміється). Ти знаєш, це, мабуть, логічно, оскільки моє життя завжди було пов’язане з музикою, і, в результаті, скрипкою, хоча не лише з нею. Це є невіддільною частиною мене — як власний ніс, ти очима його не побачиш. Хоча якби ми жили в більш ідеальному світі, то я б кожні десять років кардинально міняв професію.
Чому ти не хочеш зробити ідеальним світ тут і зараз?
Орест: Тому що в контексті, в якому ми існуємо, важливо не тільки процес підготування до чогось чи процес успіху, але також траєкторія. Ця траєкторія потребує часу. В будь-якій професії, яка вимагає знань і навичок — не тільки ці знання і навички важливі, а також і перебування в певному середовищі в певний час. Якщо я в 30 років, скажімо, стану східним мовознавцем — це ще можливо, так. Проте люди, які цим займаються з 18 років є справжніми професіоналами.
Тебе зупиняє те, що ти не можеш досягнути того ж рівня глибини в темі? Але ж ти це робиш для себе.
Орест: Звичайно. У цьому випадку, я настільки поважаю ту галузь, на яку я змінив би свою професію, що не можу собі дозволити бути дилетантом чи напівдилетантом. Якщо до цього серйозно ставитися, то на це потрібне життя або хоча б пів життя. Ну воно в когось просто не дуже довге.
Якраз нещодавно розмовляли про Моцарта. Зазвичай кажуть, що він був молодим, коли писав реквієм, але ж він ніколи і не був старим.
Орест: Колись любив (та й досі люблю) створювати безглузді історії — це як ігри, вправи для розуму. Був якось в Сан-Марино, де побачив пам’ятник першому меру цього міста, що розпочав правління у 1791 році. Так от моя історія була в тому, що Моцарт ніколи не помер. Ну, вірніше, він помер, але він не помер у 1791 році, він сфальсифікував свою смерть, поїхав в Сан-Марино, став першим мером цього міста, і, живши 30–40 років, так і не написав жодної ноти.
Він би зміг не написати жодної ноти?
Орест: Я думаю, він би зміг не записати жодної ноти, але в голові б створив дуже багато творів.
А якби ти змінив професію, то зміг би не грати, навіть подумки?
Орест: Ні, я б це досі робив. Один мій знайомий сказав: «щоб любити музику і займатися музикою — не потрібно бути музикантом», тому я міг би продовжувати жити музикою і займатися нею для себе.
Якщо я правильно пам’ятаю, то ти спілкуєшся лише з музикантами?
Орест: Так, в моєму житті дуже мало людей, з якими я хоча б періодично спілкуюся і які не є музикантами. Останнім часом з’явилося трошки більше людей, які займаються чимось іншим, хоча мають відношення до музики. Часто ті, які навіть не займаються музикою, мають великий потяг, інтерес до неї, що може бути щирішим, аніж у професіонала.
То хто знає Ореста Смовжа?
Орест: Можливо, якась стюардеса на 15-й годині польоту в контексті, коли мені нічого не треба вдавати. Людина, до якої я навіть слова не промовив, через те, що не бачить усіх фільтрів, які мені, як і всім іншим, необхідно створювати, бачить справжнього Ореста Смовжа. Створення фільтрів — це найбільш первинний артистизм, який не лише доступний кожному, але й який свідомо чи підсвідомо майже кожна людина, принаймні на цій планеті, використовує.
Як думаєш, нащо?
Орест: Можна пояснити чому, але не нащо. Тому що я хочу подобатися іншим, тому що я хочу подобатися собі, тому що я хочу сховати свої недоліки від інших, тому що я хочу сховати свої недоліки від себе.
Чи знають тебе ті, хто «знайомий» з тобою давно — твої батьки?
Орест: Знали мене до 11 років, але потім їхні очікування та реальність трохи змінилася. В певний вік коло моїх інтересів трансформувалося в ті інтереси, які не входили в коло інтересів моїх батьків.
Ти кажеш, що артистизм — це внутрішня людська риса. Але що сформувало саме тебе як скрипаля, як музиканта? Твої ж батьки, здається, музиканти?
Орест: Моя мама — скрипалька, а тато випустився з консерваторії як валторніст, але не продовжив по музиці. Мій вступ до музичної школи був результатом довгої роботи моєї мами, яка намагалася вмовити мене спробувати грати на скрипці. В неї одразу була розумна стратегія: вона пропонувала сходити на урок до когось іншого, щоб основним викладачем був не родич, бо потрібні якісь кордони, рамки. Десь через рік-півтора я погодився сходити на урок, сказав, що, швидше за все, це буде вперше і востаннє. Вже після уроку ми стояли в коридорі музичної школи, де була нерівна, дивної форми стіна. Моя мама запитала мене, чи я хочу повернутися сюди. Я подивився на цю стіну, мені сподобалася її форма — вирішив, що хочу ще раз побачити цю стіну, тому сказав: «так, я повернусь».
В принципі, вибір стати музикантом я зробив свідомо у сім років, і мене до цього ніхто не змушував. Потім мені сподобалася викладачка Надія Вар’янко, а також процес вивчення скрипки. В одному з інтерв’ю Мідорі я прочитав, що вона багато займалася, бо в дитинстві їй було цікаво, на який рівень ще можна вийти, продовжуючи грати. В мене був схожий процес: стало цікаво, що можна ще. Який новий твір можна вивчити, яку нову техніку можна освоїти на скрипці — просто цей процес, пошук, хоча тоді ще не свідомий.
Якби не скрипка, то що б?
Орест: В першому класі загальноосвітньої школи нам дали завдання подумати, ким ми хочемо стати, і на наступний день прийти розказати. В той вечір я сів, уявив себе піаністом на сцені і вирішив, що я хочу стати піаністом. Та коли я прийшов в школу, і нас почали питати — всі хлопці казали «міліціонер». Я застидався і теж сказав «міліціонер». Але якщо говорити серйозно, то піаністом.
Але все одно музикант?
Орест: Так. В певний момент мені була цікава латинська мова, десь в класі четвертому. Однією з моїх улюблених книжок був підручник латинської мови. Але я одразу зупиню хід твоїх думок: я не знаю латинської мови. В певний момент мене цікавила ідея того, що літаки можна збудувати, щоб вони літали. І це також не спричинило ніякої роботи з моєї сторони. Інтересів насправді було не дуже багато, та й музика якось стала настільки органічна, що не виникало питання «що ще?».
Якби твої батьки не були музикантами, чи прийшов би ти до музики?
Орест: Це все-таки був мій вибір. І бути тим музикантом, яким я став, — також мій вибір.
Добре, але якщо ти не знаєш, як виглядає лисиця — ти не можеш її знайти. Якби ти не бачив приклад існування професії «музикант»?
Орест: Я його і не бачив насправді. Моя мама працює в оперному театрі, і більшість часу, коли вона готувалася до виступів, мама вчила партії там. В мене майже немає спогадів про скрипку до семи років: я бачив її, чув, можна сказати, один раз. Звичайно, що це вплинуло, підсвідомо мені стало цікаво, тому що це було щось хоч трохи знайоме. Але ні.
Де ти почуваєшся «вдома»?
Орест: Вдома я себе почуваю в тому місці, де я ночую, і завжди називаю ці місця домом, хоча це може бути перший або єдиний раз в житті. Якщо мене кинути десь посеред базару на Близькому Сході, біля fish & chips магазину на рендомній вулиці в Австралії чи в японському потязі — я буду себе ідеально почувати вдома, навіть більше, ніж у Львові чи в Києві. Це більше про локацію, комплекс сенсорних відчуттів, які можна отримати в тих локаціях, а не про концепцію, що таке «дім». Я себе почуваю вдома там, де є вибір.
Як в тебе поєднується те, що ти не маєш чіткої прив’язки до дому, але дуже багато правил щодо графіка. Тобто ти максимально хочеш стабільності, але, при цьому, в тебе немає цієї стабільності у місці?
Можливо, бажання графіку і любов до створення графіку — це якась самокомпенсація, якась савантська якісь, хоча графік — це більше до синдрому Аспергера. Це форми, які існують на спектрі аутизму. Мені хочеться мати своє місце, яке я можу насичувати тим, що мене цікавить. Мені хочеться привозити чи діставати речі з різних культур, які зі мною енергійно резонують і мати безпечне місце, де я можу з цим жити. Але поки що такого немає.
Ти навіть маєш цікаву звичку налагоджувати свій графік за допомогою перегляду серіалу «Доктор Хто», перших його сезонів, в яких темп подій просто равликовий.
Ти ж знаєш, що моє прізвище означає білоруською? Равлик!
Я почав так організовувати свій розпорядок дня у той період, коли робити було особливо нічого, не можливо було і не можна було — саме під час карантину. Мені хотілося починати свій день з чогось, що мене заряджає не те що енергією, а якоюсь творчістю, творчим відчуттям. У свій час, в 11 класі під час осінніх канікул, в мене був хороший період, я був у Львові і кожен день починав з читання Евріпіда. І коли ти маєш невеликий ритуал зранку, який пов’язаний з тим, що тебе артистично цікавить, то день набирає кращих відтінків, кольорів.
Так я вирішив зранку щось дивитися, щоб було відчуття послідовності, щоб цей довгий час міг продовжуватися. Мені подобалося починати день з чогось не зовсім серйозного, але зі смаком. Не без впливу «Теорії великого вибуху» вибір впав на «Доктора Хто». Мене одразу захопила ця естетика і стилістика. Це, як ти кажеш, повільний розвиток подій, хоча ти ще не бачила серій, де збереглись тільки фото і аудіо!
Артистичні пошуки
Лейтмотивом в нашому (хоча підозрюю, що не лише нашому) листуванні є фраза «мені нудно». Що ще, окрім ранкового ритуалу, додає фарб життю, Орест?
Орест: Що додає кольорів? Або краще, що додає енергії? Енергії мені додає пошук. Яка найстаріша компанія виробляє ножиці в Англії? Який найстаріший магазин капелюхів? Під час карантину, коли часу було багато, а продуктивності мало, я почав з цікавістю дізнаватися про парфуми, одяг, історію одягу, тканини. Де, скажімо, в Італії виробляли вельвет в XV столітті? Яке місто вважається столицею шовку в Туреччині? Це додає енергії.
Це займає тебе?
Орест: Це взаємообмін: я займаюсь, воно займає і додає енергії. Або, скажімо, складати концертні програми — це те, що завжди мені додавало енергії, бо це, знову ж таки, гра розуму, пазли. Це одночасно і абстрактний, і дуже конкретний процес. Для мене складання програм — це як абстрактні картини Мондріана, де все викладено кубами різних кольорів та пропорцій. Тобто співвідношення різних творів, їхнього сонористичного світу, як вони відчуваються, якщо вони звучать впритул один до одного, або в різних кутках полотна, як це створює загальне враження для слухача. Це інтелектуально-артистичний пошук, те, що я називаю артистичним інтелектом, і чим далі, тим цікавіше.
Мені завжди хочеться робити концертні програми, як щось дуже нескрипкове і немузичне, коли імпульсом може бути будь-що. Скажімо, я подивився 7,5–годинний фільм Белла Тара і мені одразу стало цікаво: як можна зробити варіант концертної програми, яка б створювала схоже враження у слухача? Мені хочеться, щоб ці програми і те, що я роблю, були не зовсім про музику чи скрипалів, щоб вони нагадували фільм Годара, роботу Деніела де Люіса чи Хіта Леджера, патерни Марімекко, фотографії Сесіла Бітона, чи кольори кераміки Кларіс Кліфф.
Чи люди можуть зчитати те, що ти хочеш їм передати, тією мовою, якою ти це робиш? Чи це практично можливо, чи це просто прикольно на рівні ідеї?
Орест: Це більше про ідею і мій особистий імпульс, натхнення. Я не розраховую на те, щоб це зчитувалось. В деяких контекстах це можливо, але це не є ціллю. В артистичних речах як в літаку — спочатку кисневу маску треба одягнути на себе. Тоді є шанс, що хтось в залі теж відчує задум або придумає свій.
Одна справа придумати концепт і бути у захваті від того, який він класний, інша — вчити програму і пережити весь перформанс. Не жалкуєш про свої концерти, коли вони вже відбуваються?
Орест: Ні, ніколи. Це є однією з улюблених частин. Взагалі, втілення таких програм для мене — це як бути серійним вбивцею. Змушений наголосити, що знаю це тільки з кінематографа, а не з власного досвіду. Спочатку з’являється думка, що спричинена якоюсь внутрішньою жагою: у випадку серійного вбивці є психологічна причина, у випадку артиста — це артистична, її часто неможливо пояснити або контролювати. З’являється думка, ідея, ти починаєш думати, як саме це станеться, де це станеться — так само з концертом. Я проводжу багато часу, багато вечорів, а деколи й ночей, уявляючи саме цей процес, уявляючи, що я виходжу саме на цю сцену грати саме цю програму.
Через якийсь час з’являється дата. Ти розумієш, що це вже станеться, це реальність, і ти наближаєшся. Чим ближче ти до цього, тим це стає більш хвилюючим, більше думаєш, більше уявляєш. Потім ти проводиш час біля концертної локації, дивишся на неї, ти розумієш, що за декілька днів тут щось станеться. Це все веде до однієї точки, коли концерт вже майже почався, коли ти вже стоїш перед виходом на сцену. Ну і так само як і з серійним вбивством, я уявляю цей момент невідворотності і фатальності. Ти робиш цей крок на сцену і все, це відбувається. І от коли це відбувається, змінюється відчуття часу, себе, все змінюється. А потім так само як серійний вбивця ти думаєш про свої минулі приємні досвіди.
Як саме ти відчуваєш себе після сцени?
Орест: Після таких концертів є досить велике спустошення, бажання зробити щось схоже, бути причасним до чогось схожого. Є також небезпека намагатися це повторити, на це також штовхає і спустошення, але в такі моменти надзвичайно важливо знайти щось нове — або абсолютно інше, або трохи інше — і спробувати почати все спочатку.
Ти кажеш про те, що подумки повертаєшся до перформансів, але коли ми нещодавно обговорювали концерт ансамблю «Уха», зокрема те, що в одному з творів ви ні разу не зіграли разом акордові вертикалі, то ти мало не оскаженів. І сказав про те, що не любиш повертатися до концертів, що минули.
Орест: Мені дуже важко терпіти щось конкретне в чомусь дуже абстрактному, коли це стосується професійного. Мені важко говорити про дуже конкретні виконавські деталі концерту, коли цьому немає практичного застосування. Мене це просто вбиває.
На мою думку, професіоналізм і артистичний рівень — це не вертикальна площина, де якщо забрати одне, то усе валиться. Це дуже велике коло, спектр, і навіть якщо якогось шматка цього спектру не вистачає, є величезне коло. Можна зробити дуже простий експеримент: 15 жовтня 2022, рік після концерту, ти можеш зібрати всіх людей, які були на ньому, і запитати, що вони пам’ятають з цього концерту. Який відсоток з них скаже, що вони пам’ятають, що музиканти зіграли не разом в першому творі майже кожний раз, чи в них будуть якісь інші прикметники та інша площина вражень.
Як твоє життя в побуті змінюється, коли ти повинен грати концерт?
Орест: Для мене день концерту — це… дивна асоціація, але коли я вже згадав Хіта Леджера, то це, як в «Джокері». На початку першого фільму ми знаємо, що Джокер з’являється в певний момент, і Ганц Циммерман написав таку музику, де тягнеться довга «ре». Це можна вважати лейтмотивом Джокера, і, що цікаво, — в наступному фільмі в ісландської композиторки до-дієз – мі – до-дієз – мі, навколо ре. В день концерту в мене щось схоже на це. Є дуже тихе, але стабільне остинато чи паралельний тон, що повільно розростається. Звичайно, що концертні дні бувають різні. Буває, що ти їдеш в машині — не люблю такі дні. Буває, робиш якісь справи. Я намагаюся добре їсти, планую цей день заздалегідь, щоб обмежити певні речі і зайнятися чимось іншим, слухаю панк (це останнім часом). Звичайно, що в такі дні не хочеться ходити на сесію в Консерваторію, але мені це не загрожує.
Як щодо сексу?
Орест: Оскільки секс це річ артистична, то вона потребує не тільки енергії фізичної, але й артистичної. Її краще берегти до виступу. Ця розрядка не була б доброю в жодному сенсі перед концертом.
Чи всі люди, які прагнуть виступати на сцені і взагалі самореалізовуватися публічно, мають велике его? Чи маєш ти?
Орест: Думаю, такого его в мене немає, але его необхідне для виконавця і музиканта. Его потрібне виконавцю для того, щоб більше присвятити часу композитору. Це парадоксально, так — поясню чому. Часто ставлять питання, хто важливіший — виконавець чи композитор. Насправді єдиний важливий це результат, однак, на кожному етапі створення цього результату треба, щоб кожний учасник в певний момент повірив, що він важливіший. Кожен хороший твір — це надзвичайно широкий спектр можливостей, і щоб дослідити, щоб справді знати цей спектр, треба дуже добре розвинути самого себе. Необхідно розширити власний спектр, подивитися на твір з різних ракурсів, у різних вимірах та донести якнайширший варіант цього твору для публіки, що призведе до кращого передання самої сутності музики.
Зазвичай, его вважається чимось таким, що заважає людині бачити щось, окрім себе.
Орест: Це так. Найцікавіші і найкращі речі в мистецтві є парадоксальними. Це таке его, коли ти любиш себе настільки, що ти не можеш собі дозволити залишатися двовимірним.
Що тебе змушує грати якісно?
Орест: В грі якісно є повага до себе і до стандарту, до рівня тих людей, яких ти спостерігав у своєму житті. Але якісно мене насправді нічого не змушує грати. Передусім я намагаюся грати цікаво і по-справжньому. Я не знаю, як можна цього не робити, оскільки тільки певний рівень самовимоги і самореалізації заряджає тебе артистичною енергією. Тільки тоді, коли ти знаєш наскільки багато зусиль ти приклав, щоб щось зробити, ти справді отримуєш задоволення від процесу.
Що ти скажеш щодо іншого парадоксу: ти вважаєш себе нецікавим, проте прагнеш виступати зі сцени?
Орест: Я не люблю привертати до себе увагу, але я виходжу на сцену для того, щоб показати: «от дивіться, скільки я можливостей знайшов в цьому творі». Тобто, в результаті, це про твір. Хоча також і про мене, і про композитора, і про слухача.
Чи потрібно тобі публічне схвалення того, що ти робиш?
Орест: Мені потрібно відчувати, що я зробив щось класне. Без «бо». Просто коли я знаю, що я зробив щось, що я раніше не робив або що часто не робиться, щось, в чому була справді відверта енергія. Мені важлива, мені подобається увага чи респект колег, бо це люди, яких я поважаю, творчі розуми яких мені цікаві.
Якби концерт комусь не сподобався?
Орест: Я був би дуже радий, тому що це значить, що в ньому було щось дуже справжнє. Це викликало справжні емоції, аніж «Мелодія» Скорика в якомусь напівофіційному середовищі, де всім все подобається, де всі зрозуміли одну й ту саму річ. Це не природно.
Яким є сучасний музикант?
Коли був твій перший виступ?
Орест: Трохи більше, ніж місяць, як я почав грати на скрипці. Це був відкритий майстер-клас одного викладача, який спеціально хотів давати майстерклас тільки у звичайних музичних школах. Я підготував однооктавну гаму і дев’ять коротких п’єс напам’ять.
Коли був твій перший виступ в Києві?
Орест: Мій перший виступ в Києві був на сцені оперного театру в опері «Мойсей» Скорика. Я співав в дитячому хорі і майже впав в оркестрову яму.
Від чого?
Орест: Від інерції фізичного тіла, яке прямує зі швидкістю в просторі. Там треба було бігти, а я послизнувся і майже впав.
Твій перший перформанс в Америці?
Орест: Мій перший перформанс в Америці був в Українському культурному центрі у Філадельфії. Ми грали з піаністом Арсеном Яковенком і контрабасистом Володимиром Роздольським українську музику, зокрема, Безбородька, Вишинського і також трохи класики, Бетховена.
Якщо десятирічка була для тебе логічним кроком, Консерваторія в Києві так само, то навчання в Сінгапурі, а потім в Америці є менш очевидним вибором.
Орест: Для мене це було логічним, тому що варіантів багато не було. З фінансової, з мистецької точок зору це був найкращий варіант. Це логічніше, тому що навчання було безплатним, мені надавалася стипендія, житло і безплатні майстер-класи з дуже крутими музикантами, мені надавався хороший інструмент і фінансова допомога, якщо я їду на конкурс чи майстер-клас.
Пізніше ти навчався і жив в Америці, але в тебе в цілому дуже широка географія виступів. Розумію, що мистецтво безмежне, його ресурси невичерпні, але як ти все ще знаходиш для себе те, що тобі цікаво досліджувати, шукати?
Орест: Без цього я б вже покінчив життя самогубством, тому що я напевно не знаю, як можна по-іншому.
Де ти себе бачиш через 10–15 років?
Орест: Занадто важко говорити про це. Я завжди розумів, що може бути і в Україні, і не в Україні. Якщо я думаю про те, де зі мною сталися найцікавіші програми, то відповідь — в Україні. Де я найбільше виріс як музикант? Не в Україні, але це дало мені можливість зробити цікаві програми в Україні. Не знаю, я відкритий до можливостей, бо в мене немає вибору, можливості будуть все одно, зі мною чи без мене.
Чи ти будеш відчувати себе музикантом на часі через 10–15 років?
Орест: Так. По-перше, тому, що зараз, в 30, я відчуваю себе так, як в 10, просто трохи виріс. Друга причина — це те, що ми зараз сидимо і в нас це інтерв’ю. Коли б я робив помилку багатьох моїх старших колег, які варяться виключно у своєму середовищі і яким важко йти на контакт з молодшим поколінням тільки тому, що вони молодші — то я б зараз сидів сам в цій квартирі. З часом мене можуть ще більше забути, але в мене є дуже живий інтерес до нових музикантів та, де б я не жив, бажання слідкувати, що відбувається в Україні. Думаю, я буду присутній. Наскільки я буду комусь потрібний — це вже інше питання, яке хоча й від мене залежить, але не повністю.
Чи ти боїшся випасти з цього контексту?
Орест: Звичайно ж. В Америці навіть є термін для цього — «fear of missing out». Завжди, коли я жив не в Україні, але бачив якісь круті нові проєкти тут, а мене ніхто на них ніколи не кликав — в мене було відчуття, що я хотів би бути їхньою частиною. Тому так, страх є. Але страх — це таке… частина артистизму.
Чи є в тебе страх бути несучасним музикантом?
Орест: Страху бути несучасним музикантом немає. Проте, щоб відповісти, що таке сучасний музикант, мені треба також поставити собі питання «що таке сучасний слухач?». І тут я бачу три категорії. Перша — слухач і музикант, які зацікавлені в обмеженій кількості репертуару, зазвичай, починаючи з ХІХ століття до середини ХХ століття, це романтичний тип виконавця-слухача. Другий — тип музиканта і слухача, який зацікавлений в музиці, яка створена відносно недавно. І це, до речі, найретроградніший вид. А третій — це вид музиканта і слухача, який робить те, чого не було можливості робити років 50 назад, тобто поєднання всіх можливостей всіх можливих репертуарів і векторів розвитку музиканта, які зараз доступні, як ніколи, причому одночасно. Власне це і є тип сучасного музиканта, сучасного слухача.
Я ніколи не думав, що стану несучасним або що це колись взагалі матиме для мене роль, тому що сама сутність музики для мене є пошук можливостей і розвиток їх у різних векторах. Тому я сподіваюся, що ні.
Що треба подивитися, почитати, зрозуміти, щоб відчути, хто такий Орест Смовж?
Орест: Треба почитати давньогрецькі трагедії, зацікавитися в літературі Середньовіччя, Ренесансу. Треба зацікавитися мовами, якими твори написані, але так їх і не вивчити й нічого з цим не зробити. Треба зацікавитися в не дуже популярних країнах і з цим щось трохи робити. Треба активно слухати музику не раніше, ніж Леонін, і не пізніше, ніж сьогодні. Треба трохи зацікавитися Селінджером, намагатися щось самому писати, але в це не вірити. Треба почитати Бодлера, подивитися Пазоліні та Годара, особливо, «Перевтілення П’єро». Зрозуміти, що Кубрик — це хороший режисер, а інтересу до Тарантіно, Веса Андерсона, братів Коен і Вуді Алена немає.
Багато їсти, особливо чогось незвичного, що має історію і пов’язано з якоюсь конкретною культурою. Зацікавитися в періодах історії, які є у щілинах між головними віхами. Зацікавитися дивними історичними особистостями типу Влада Дракули або Маршала Груші. Треба зрозуміти, що Перселл цікавіший, ніж Бах. Зацікавитися в певний момент Шуманом, але трошки відійти від нього. Треба завжди цікавитися Бріттеном, неромантичним Гіндемітом (в сенсі естетики). Треба відкрити для себе Ксенакіса за допомогою композитора, в якого ти живеш і граєш Half-Life. Зацікавитися Мендельсоном, тому що він є перехрестям кількох епох і трохи скаженим виконавцем та композитором. Зацікавитися рендомними речима. Треба зацікавитися класичним роком і особливо класичним панк (Sex Pistols, Joy Dividion, Clash, Gang of Four).
Треба, щоб куріння і алкоголь супроводжували, не коли тобі погано, а коли тобі добре. Я деколи себе відчуваю і хочу, щоб інші відчували мене так, як дуже хороше бордо. Хоча коли я в гарному артистичному тонусі, то я більше як віскі Laphroaig. Час від часу я своїми інтересами — ефіопське вино з медом. Хоча в мене деколи є побоювання, що я просто «Оболонське» пиво.
Уяви, що тобі залишилося жити 15 хвилин, що б ти зробив?
Орест: Я хотів би подивитися на якусь стіну і подумати. Оскільки моя музична кар’єра почалася зі стіни… Мені звичайно було б страшно, панічно страшно і, можливо, захотілося б з кимось поговорити, але я собі не настільки цікавий, щоб вважати, що світу необхідно знати, що я сказав за останні 15 хвилин. Моя думка була б така: принаймні, мені вдалося взяти участь в створенні якихось класних творів, я зробив декілька програм, які залишаться на якийсь час в пам’яті людей. Тому, в принципі, смерть — не найгірше.
Що тоді гірше?
Орест: Існувати без зацікавлення.
