Декілька років тому ми гуляли з подругою вулицею Городецького в Києві і я ділилася з нею маленьким епізодом, який стався через мою етнічну приналежність (я — вірменка). Наступні її слова закарбувались у моїй пам’яті назавжди — вона щиро здивувалась і відповіла: «я сприймаю тебе як українку».
Найтепліший комплімент, який я чула від неї. І хоча визнання подруги подарувало нову опору в усвідомленні моєї ідентичності, кризу самоідентифікації мені, як людині, яка виросла в двокультутному середовищі, здається, не подолати ніколи. Хоча в цьому є і величезна позитивна сторона: глибинні зв’язки з різними традиціями — це потужний ресурс та широкий простір унікальних знань, до яких я маю доступ з народження. Залишається тільки прийняти, що пошук себе між двома культурами — частина мого життя. І це одна історія з вулиці Городецького. А таких історій в Україні безліч.
Питання різнонаціональності в нашій країні — окрема складна і надважлива тема, яка спричиняє іноді гострі дискусії в спільноті, особливо зараз, під час війни (нещодавній кейс Каті Chilly).
Дослідження культури національних меншин останнім часом стало дуже актуальним серед програм українських та закордонних інституцій в Україні, які підтримують мистецтво.
Без додаткового вивчення теми одразу згадую УКФ, УІ, House of Europe, Goethe-Institut Україна.
Дуже тішить, що з’явилася прицільна увага до цього питання і чудово, що підтримку отримує культурний сектор, бо мистецтво — потужний інструмент діалогу в суспільстві; воно не локалізується виключно в індивідуальній історії митця/сткині, а здатне універсалізуватися в символи і промовляти до великої аудиторії.
На гребні актуалізації теми нацспільнот особливу цінність набула музична моновистава Євгенії Мєлконян «Нитка_թել», поставлена в Києві 16 січня (Թել (т`ель) — в перекладі з вірменської означає «нитка»). Євгенія — мисткиня україно-вірменського походження — присвятила перформанс пошуку своєї ідентичності та коріння через дуже влучний з концептуальної точки зору образ нитки. Цей символ ніби поєднує, з одного боку, життя Євгенії в хронотопі історичних подій її роду, з іншого — два унікальних світогляди, які мисткиня відшуковує та плекає в собі.
Образ нитки став ключовим у виставі, тож і рецензію я «сплету» із ниток.
Խոսքի թելը — Нитка розмови
«Нитка_թել» — це вистава-рефлексія, в якій Євгенія переосмислює свій досвід в моменті створення проєкту та заглядає в далеке минуле через культуру своїх пращурів. В інтерв’ю мисткиня ділилась, що повернення в Україну після вимушенної еміграції в 2022 році стало кризовою точкою в її житті, загострило питання самоідентифікації та потребу в створенні нових життєвих опор:
«Цей проєкт був терапевтичним в першу чергу для мене самої. Після повернення в Україну я пережила втрату сенсів та депресивний епізод. Всі опори, які мені допомагали до війни, почали руйнуватися і нічого не рятувало. Наче це моє минуле життя, але його вже не існує і нового нічого ще не створилось. Я не розуміла, нащо я тут. Тому для мене цей проєкт був цілительським, щоб переосмислити мій досвід і вийти до світла».
Робота міксує в собі цілий комплекс художніх ідей, базисом для яких слугує фольклор — український та вірменський. Для авторки етніка стає квінтесенцією національного світогляду і саме з цієї культури вона обирає пісні, рухи та візуальні символи, що резонують із її переосмисленням свого минулого. Крім цього, закладена в народній творчості обрядовість органічно корелює з перформативною природою вистави та дає максимальну свободу мисткині у створенні власної історії. Як і у фольклорі, тут немає правильного виконання — є твоє виконання.
Вистава виглядає як обрядове дійство, яке органічно вибудовується в синтезі традицій української та вірменської культур. Тут немає прив’язки до конкретної атрибутики або семантики обрядів — це символічне узагальнення образних форм, які складаються в драматургічно-ритуальну дію. Ниткою, яка сплітає все разом, виявляється сама Євгенія. Вона стає центром ритуалу та основним імпульсом взаємодії різних елементів вистави.
Перформанс умовно можна поділити на дві частини — українську та вірменську. В першій авторка відтворює найбільш привабливу для неї містичну природу українського фольклору, поєднуючи її з елементами шаманізму. Не дивлячись на те, що Євгенія на сцені одна створює цей ритуальний світ, складається враження, що простір, насправді, заповнений іншими учасниками дії. Потужним рушієм тут стає тілесна виразність, яка моделює не тільки людську пластику, але й образи тварин та рослин. Євгенія ділилась у розмові, що спів для неї народжувався з руху, як фізичного рівня зв’язку поколінь, тож, хореографічні рішення у виставі часто є мотивацією для побудови драматургії.
Друга частина переносить нас у зовсім відмінну від української культуру Вірменії. Авторка підкреслювала в інтерв’ю, що вірменський фольклор, на відміну від українського, вона сприймає радше як вираження станів, ніж традицію ритуалів. Тому ця частина вистави відчувається більш інтимною, зверненою до внутрішнього голосу мисткині, її особистого діалогу з пращурами. Відповідно і пластика тут змінюється на більш символічну, узагальнену, наближену до природи людського руху.
Для переходу між частинами Євгенія знаходить вдале рішення проєкції відеоряду (він з’являється і в інших частинах вистави, режисерка Уляна Осовська), який складається з архівних записів споглядання дороги через вікно потяга та документальних кадрів знищення українських сіл. Цей досвід вимушеної міграції та втрати рідних земель спільний в історіях обох народів. В моменті перестаєш думати, які кадри бачиш навколо: починаєш переймати стан хаосу, розгубленості, сплутаних спогадів та постійних переїздів, однаково зрозумілий і вірменам, і українцям.
Меланжева нитка
Музичне полотно вистави сплетено з семи пісень — трьох українських та чотирьох вірменських — які пов’язуються в пам’яті авторки з її спогадами про сім’ю та досвід занурення в народну культуру. Наприклад, українські пісні — «Скопаю грядочку», «Проведу я русалоньку» та «Червона калинонька» — символізують Полісся — рідний регіон мисткині. Серед вірменських пісень («Ari Im Sokhak»/«Արի իմ սոխակ», «Khio Khio»/«Խիո, խիո», «Ari Yertank»/«Արի երթանք», «Ay Heva»/«Այ, հևա») є колискова «Ari Im Sokhak»/«Прилети, мій соловейко» про геноцид вірмен, влаштований Османською імперією в 1915 році. Родом із цих земель пращури Євгенії, які були свідками подій та вимушено рятуватись втечею.
Композитор Іван Гаркуша взявся переосмислювати обрані пісні, враховуючи художню концепцію вистави. Переважно працюючи в стилі ембієнту, автор трансформовував кожну з пісень в окремий музичний перформанс, шукаючи саунд-ефекти для підсилення не так змісту, як станів, які вони передають. В деяких вірменських піснях Іван досить делікатно залишав голос Євгенії основним акустичним центром дії, мінімалізуючи звукове оточення пісні, а часом — залишаючи спів Євгенії акапельним. Така музична ідея в цілому досить органічно резонувала з ритуальною природою вистави.
Недостатньо переконливою видалась загальна музична драматургія роботи. Сім пісень розмежовувались між собою музичними інтермедіями, які мали узагальнений образний характер: звучання, подібне до імітації ехо — наче далекий голос роду. Не вистачало концептуального об’єднання матеріалу через інші аудіальні зв’язки (наприклад на матеріалі самих пісень) в конструюванні музичної ідеї. Тож, хоч «Нитка_թել» і визначалась як музична вистава, цей компонент не став рушієм драматургії, як очікувалось.
Те саме стосувалося й ідеї розмежувати український і вірменський фольклор на умовно дві частини вистави. Євгенія прокоментувала це навмисним бажанням сепарувати дві культури і дати глядачу гостріше відчути їхню різну природу. Але в цьому випадку не вистачило більш органічного переходу, між цими двома світами саме в музиці.
Червона нитка
Хочу зупинитись на зовнішній естетиці вистави. Я весь час апелюю до термінів етнічність, фольклор, народна музика, традиції, але на світлинах ви, певно, помітили, що експліцитно національна атрибутика не замальовується навіть у сценічному вбранні перформерки. І це мене приємно здивувало.
Євгенія, безумовно, використовує різну символіку у виставі, але вона або універсалізована, або модернізована, і це підсилює експериментальний характер роботи.
Символічність вибудовується мисткинею на різних рівнях — від предметів (дзвони, чаша, справжня земля) до тілесних елементів (пластична імітація образу коня, заплітання коси, калини, яка нахилилась).
Найбільш ефектно ці символи спрацьовували, коли Євгенія використовувала ті самі предмети в різних піснях, трансформуючи їхні сенси. Наприклад, в пісні «Скопаю грядочку» перформерка розсипала землю на підлогу, а в вірменський колисковій, де мати заколисує померле дитя, зібрала цю землю як могилу.
Нитка Аріадни
Коли я почула вперше про виставу «Нитка_թել», у мене промайнула думка, що подібні проєкти можуть допомогти в розв’язанні складного клубка дипломатичних відносин між Вірменією та Україною, бо культура тут може відіграти одне з ключових значень.
Спротив імперській Росії та Османії, тоталітарний режим совєтів, воєнна диктатура сучасної Росії — це, на жаль, історична реальність, в якій боролась і продовжує боротьбу за існування вірменська нація. Культурні проєкти, присвячені темі геноцидів, репресій та страт режимами дисидентів, національно-визвольного руху проти совєтської влади (до речі, лідер цього руху Гарегін Нжде народився 1 січня, як і Степан Бандера), відстоювання національної мови, і, врешті, особисті історії поколінь емігрантів повоєнної Вірменії в Україні можуть стати дієвою мовою діалогу та взаєморозуміння між українцями і вірменами, особливо, в час становлення новітньої історії обох країн.
Мистецькі проєкти на кшталт «Нитка_թել» — поки рідкісні, але дуже потрібні місточки у формуванні союзної політики між державами, які, насправді, на одному боці історії і можуть використовувати дипломатичну підтримку одна одної як потужний інструмент в боротьбі за виживання нації — ми бачили це неодноразово на прикладі європейських країн.
Сподіваюсь, у Євгенії буде можливість протягнути нитку виконання вистави і до Вірменії, оскільки такий діалог повинен бути двостороннім.
Читайте також:
- «Джазова імпровізація близька до кобзарської традиції». Перформанс бандуриста Юліяна Китастого
- Українці Курщини: про фольклор, ідентичність і зросійщення розповідає етномузиколог Євген Єфремов
- «Нам потрібна інвентаризація нашого спадку» — Мар’ян Пиріг, лідер гурту «Пиріг і Батіг»