Де і як живе сучасна класична музика в Україні — питання, що, на перший погляд, може здатися простим і нецікавим, проте насправді є вельми доречним. Чому? Сьогодні старання композиторів, виконавців та кураторів у поширенні сучасного музичного мистецтва є активними й послідовними, але відбувається це передусім на грантових, спонсорських чи волонтерських засадах. Натомість світогляд та смаки державних колективів й інституцій досі знаходяться під тиском «золотого стандарту» минулого. Саме ця інертність може затуляти краєвид на ту панораму звучання сучасної музики, що поступово розширює уявлення давніх поціновувачів класики та формує навколо себе свою аудиторію, своїх слухачів. Як знати, може ви — наступні?
Цей гід із пошуку сучасної музики призначений для допитливих слухачів, яким цікаво, де отримати новий аудіальний досвід, а також що «нового» від нього чекати. Повною мірою екосистему існування сучасної класичної музики в Україні достатньо показати через ретроспективу до завершення концертно-театрального сезону у Києві в другій половині червня. Проте звернення до подій місячної давнини зумовлене бажанням лише унаочнити «дорожню карту», яка працюватиме й наступні сезони, адже герої сучасної класичної сцени залишаються ті самі, а фестивалі та концерти — циклічні. Якщо хочете знати що і де варто послухати — гортайте до другої частини статті і не проходьте повз активні посилання на матеріали та сторінки з більш детальною інформацією. А я дозволю собі спершу трохи занудного буквоїдства.
Що називати «сучасною класичною музикою»?
Де і як живе сучасна класична музика в Україні — питання, повторюся, вірне. Але здається, з ним так само як і з сюжетами опер Ріхарда Вагнера: щоб наблизитися до суті, треба поцікавитися спершу, що винесено за «дужки». У нашому випадку — саме поняття сучасної класичної музики, то що ж воно таке?
Попри те, що безкомпромісною актуальністю слова «сучасне» часто маніпулюють увагою слухачів (хоча, як бачите, читачів — не рідше), сучасна класична музика залишається таким собі анти-Волдемортом, адже визначенням не гребують користуватися всі, а от сутність зазвичай не промовляють уголос. Та і я, на жаль, не стану тут Гаррі Поттером, радше — адептом «Міфологій» Ролана Барта. Однак наблизитися до розуміння «сучасності» в класичній музиці хоча б у межах цього тексту варто: за дужки винесли, тепер спробуємо «доведення від супротивного».
Десь зо два тижні тому на «палубі пароплаву сучасності» (а якщо формально — у Фейсбуці) невеличке термінологічне непорозуміння сталося між теоретиками музики та композиторами Іллею Разумейком і Миколою Ковалінасом. Розділення комою «сучасних опер» й «опер сучасних композиторів» у дописі Іллі Разумейка зачепило Миколу Ковалінаса «делікатним розмежуванням» сучасних композиторів та композиторів сучасної опери. Мотивацію такого поділу автор допису пояснив тим, що творцями сучасної опери можуть бути не лише композитори. Проте мені не хочеться оминати провокації та все ж кинути з цього «пароплаву» когось чи щось, лиш звузивши питання до суто музичного мистецтва.
Авжеж, номінально сучасний композитор (тобто живий) обов’язково пише номінально сучасну музику (тобто нову). Але фактично сучасний композитор (тобто «технічно прогресивний») не обов’язково має писати лише фактично сучасну музику (тобто «технічно прогресивну»). Своєю чергою фактично сучасна музика завжди є результатом роботи неодмінно фактично, але не обов’язково номінально сучасного композитора. Й усю цю словесну еквілібристику навколо «сучасного» можна ускладнювати до нескінченності. У той самий час поріг «технічно прогресивного» в кожного слухача є різним, а найменшим спільним кратним для всіх певно й досі залишається романтизм.
А далі — (ні, не шум) залежить від того, який шар «стовбуру музичного дерева» видасться сучасним: для когось Бела Барток і Борис Лятошинський або Карлгайнц Штокгаузен і Леонід Грабовський, для інших — Ребека Сондерс і Алла Загайкевич тощо. (При тому, що композиторська техніка тих, хто може знаходитися на початку списку, зовсім не обов’язково варта «прогулянки дошкою» через «непрогресивність».) Таким чином, вибір так званого «сучасного» нижче зумовлений мотивацією зробити екскурс «найсучаснішим» з можливого у кожному з осередків сучасної класичної музики. Зазначу очевидне: вибір — суб’єктивний і, зрозуміло, не вичерпний, а також відштовхується від червневих подій у Києві.
Осередки сучасної класичної музики в Україні
-
Музичні фестивалі
У переліку фестивальних осередків сучасної класичної музики можна побачити і «Два дні дві ночі нової музики» (Одеса), і «Контрасти» (Львів), і навіть «Київ Музик Фест» та «Київські музичні прем’єри» (Київ). Окремо варто відзначити «Kyiv Contemporary Music Days» (Київ), що існує радше як освітньо-концертна платформа, але фестивальна складова в «KCMD» також присутня. Також схожі на фестивальні проєкти робила концертна агенція «Ухо», що нині не активна, але цього року отримала Шевченківську премію за організацію серії концертів «Архітектура голосу». Та в розмаїтті майданчиків «сучасної» (як зазначають організатори) музики існує велика ймовірність заблукати десь у романтично-модерністичних творах. Тож серед «найсучасніших» доцільно відзначити «Два дні дві ночі» та «Kyiv Contemporary Music Days» (що, до слова, обидва позиціонують себе як платформи «нової музики»). Жоден з двох фестивалів не відбувався у червні, однак, це виняткове місце проживання сучасної класичної музики не може залишитися без коментарів.
«Kyiv Contemporary Music Days» існує передусім на грантових умовах і їхні події через те мають менш регулярний характер. Але команда «KCMD» продовжує працювати на реалізацію важливої візії щодо просування сучасної класики. Наразі їхня діяльність зосереджена на акції «Зберегти Квіти України», до якої вони доєдналися, влаштовуючи концерти біля «будинку із виноградом» на Січових Стрільців. 28 липня минув вечір фортепіанних імпровізацій Антонія Баришевського, а 10 серпня відбудеться концерт якраз сучасної гітарної музики від Марка Топчія та Владислава Індика. Тож ось вам і перша позначка на «карті».
Натомість «Два дні та дві ночі нової музики» відбувається щороку. Впродовж останніх трьох для мене особисто було традицією відвідувати цей фестиваль, однак не цьогоріч. Така подія у будь-якому вигляді є результатом титанічної роботи, але, здається, подальша організація «Двох днів» потребує переосмислення. На жаль, програма рідіє з кожним роком, звужуючи всеукраїнську географію до переважно-одеської (і Ковід — не причина усьому), повторюються наїжджені формати, і при цьому стаються відверто ейджистські ситуації на користь номінантів Шевченківської Премії із недоречним публічним вичитуванням молодих композиторів-дебютантів. Проте це — питання на перспективу щорічного відвідування. Якщо ж ви вперше дізналися про «Два дні дві ночі нової музики», то завітати на цю подію варто: унікальний майже цілодобовий формат проведення фестивалю, професійні українські виконавці, віртуозні фрайбурзькі перкусіоністи та навіть традиційний косплей відомої картини Пабло Пікассо (зрозумієте, як відвідаєте) — справжні родзинки програми.
На інших музичних фестивалях — класичної музики загалом та «сучасної» класичної музики зокрема — вишукувати «останній писк» розвитку музичного мистецтва треба ретельніше. Це окремі концертні події, пов’язані із презентацією композиторських робіт після майстер-класів («Course» від «Контрастів» у 2019 та 2020 роках) чи конкурсів («Call for Genius» від «Kharkiv Music Fest»). Також концерти сучасної музики з’являються в кураторських програмах (зокрема, від музикознавиці Юлії Ніколаєвської під час «Kharkiv Music Fest» та окремо) і в репертуарі ансамблів, які спеціалізуються на виконанні сучасної музики. Серед найбільш активних зараз — «Sed Contra Ensemble» та «Alter Ratio», проте варто мати на увазі також й «Ухо», «Nostri Temporis», «Рикошет», «Нова музика в Україні», «Senza Sforzando», «Kharkiv Guitar Quartet» тощо.
У рамках «Київських музичних прем’єр» (14–17 червня) «Sed Contra Ensemble» зіграли концерт «Random». Назва позначила не лише нібито «концепційну неконцепційність» програми 15 червня, а й сутність більшості творів, які виконує ансамбль. Побувати на концерті «Sed Contra» — наче відвідати молекулярну кухню із можливістю бачити процес приготування страв. По-перше, не полишає відчуття того, що автори та виконавці композицій збирають музику наново. По-друге, ти мало що розумієш у процесі «приготування», але завзятість та зосередженість виконавців неодмінно захоплює. Ці твори щоразу дивують непередбачуваністю розвитку, адже закарбовані передусім на пошуки незвичних, або «хукових» звучань — принаймні це є одним з пріоритетів у винахідливості сучасних композиторів. Такі концерти — про іншу змістовність, але краще готуватися, ніби ви йдете на фільм Девіда Лінча: не питайте «чому?», насолоджуйтеся процесом.
Мистецькі фестивалі
Без музичної програми не обходяться й загальномистецькі фестивалі. У Києві кураторкою цього напрямку часто виступає музикознавиця Любов Морозова. Зокрема, наприкінці серпня вчетверте відбудеться «Bouquet Kyiv Stage», де можна буде почути й сучасну музику. А впродовж 23–27 червня на території «Мистецького Арсеналу» проходив Десятий Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» — чудова можливість книгоманам відвести душу у своїй вербальній стихії, а завершити день вже у звуковій.
Музична серія Любові Морозової мала назву «Сім струн для дядька Михайла», що відсилає до вірша Лесі Українки, присвяченого Михайлові Драгоманову (обидва — цьогорічні ювіляри). Відповідно, концепція чотирьох днів формувалася навколо семи струнних інструментів (хоч у трьох концертах активно брала участь і флейта). Однак, в ракурсі цього тексту доцільно говорити про іншу сторону програми. Зокрема, концерт 24 червня «У напрямку моря» був також й «у напрямі» модернізму. Не можна стриматися від констатації того, що дует флейти та арфи — вибачте за недоречні метафори — просто «створений на небесах». Гра Інни Воробець і Ярослави Некляєвої, напівтемрява, димка, тонкий кольорово-світловий супровід (ще мажоромінор, модальність і голуби, яких frullato надихало на політ залом) діяли гіпнотично. А наступного вечора на сцені «Мистецького Арсеналу» музикували Соломія Мороз (електроніка/флейта) та Володимир Войт (бандура). Концерти імпровізації завжди варті уваги, адже саме в такому форматі, як ніде інде, розкривається мислення музикантів і, зазвичай, найостанніші новинки у виконавській практиці. Та й саме відчуття від того, що музика створюється тут і зараз, є незамінним.
Соломія Мороз (електроніка/флейта) та Володимир Войт (бандура). Фото: Володимир Шуваєв- Музикознавиця Любов Морозова
- Ярослава Некляєва
Особливої уваги заслуговують концерти 26 та 27 червня, оскільки їхня програма формувалася навколо музики другої половини XX та початку XXI століття. Ідея концерту 26 червня від музикантів «Vere Music Fund» на чолі з Павлом Піміновим полягала в наведенні місточків між музикою українських шістдесятників так званого «Київського авангарду», що увійшли до однойменної нотної антології від Українського інституту, та представників «глобального нонкорформізму», за визначенням авторів програми. Можливо не найвдаліший вибір творів для зіставлення показав українських шістдесятників у не найкращому світлі для тих слухачів, що вперше чули про «київських авангардистів» чи їхню музику. У порівнянні із закордонними авангардистами, які із нововіденцями і молоком матері пройшли «пантематичність» (серійнійсть) та й рушили собі далі (атематичність «Антемів» П’єра Булеза, quasi-серійність Першого квартету Дьордя Лігеті), серійні опуси «авангардистів» Віталія Годзяцького, Леоніда Грабовського та Володимира Загорцева звучали майже старомодно. Однак, для читачів важливо зазначити, що ці та інші шістдесятники (Володимир Губа, Валентин Сильвестров та Святослав Крутиков), освоївши техніку, що тільки-но просочилася до України в час інформаційних бар’єрів, також одразу пішли своїм шляхом.
Проте 26 червня звучала і музика не такого однозначного авангардиста (хоч і сучасника Булеза та Лігеті) Дьордя Куртага, певним чином скріпивши програму того вечора, а також пов’язавши її із концертом 27 червня. З точки зору визначення «сучасності» постать Куртага є справді цікавим випадком: вебернівська афористичність об’єднує його із музикою першої половини XX століття, а от постмодерністська потреба у «музичному спілкуванні» з іншими композиторами (алюзіями та цитатами їхніх творів) — із музикою кінця століття. У цьому сенсі Куртаг — це якби музей воскових фігур переїхав до галереї кривих дзеркал.
Цим не вичерпується його індивідуальність, та впродовж двох вечорів здебільшого звучали саме такі твори композитора. Тому якщо ви хоча б раз чули початок Фортепіанного концерту Чайковського, а потім слухаєте цей куртагівський омаж, що лунав 26 червня у виконанні Максима Шадька — не стримуйте себе у сміху. Ніщо людське композиторам не чуже, в тому числі й тролінг. Звісно, можна і з серйозним виразом обличчя шукати екзистенційний сенс шаржу (як це, певно, робили слухачі на тому концерті). Але йдучи на вечір класичної музики не варто забувати про те, що у музикантів також є почуття гумору, а на концерті сучасної класики музичні жарти будуть зрозуміліші та ближчі.
Якщо ж солює контрабасист Назар Стець, вечір за участі якого завершував музичну серію 27 червня, то очікуйте на додачу до концерту музичного — стендап. Здавалося б, на позитивну атмосферу музичної програми «Час, що залишився» налаштувала вже Любов Морозова з історією про композитора, котрий тримає прострелений череп жінки на поличці вдома. Але такий початок гарно спрацював для привернення уваги аудиторії, готуючи появу Назара Стеця. Варто наголосити, що імпровізоване й справді дотепне ведення концерту від автора відповіді на питання «– А що це за велика скрипка? – Надувна» — лише бонус до професіоналізму музиканта.
Його авторська програма на «Книжковому Арсеналі» є яскравим прикладом діяльності Назара з просування сучасної музики. Це відкриття українським вухам як актуальних закордонних композиторів (того самого Куртага, а також Кайї Сааріаго, Кшиштофа Пендерецького), так і власне вітчизняних авторів (Дмитра Ареф’єва, Олексія Войтенка, Володимира Губу, Леоніда Грабовського). У цьому концерті контрабасистові допомагали дует «Duо Sonoro» (Андрій Павлов і Валерія Шульга). Однак, часто Назар грає виключно сольні програми, в яких ламає стереотипи щодо можливостей контрабаса як сольного інструменту, що варте уваги.
Концертні інституції
Сьогодні концертні інституції, в яких класична музика прописана за замочуванням — не перше, що спадає на думку, коли згадуєш сучасну класичну музику. Окрім традиційно філармоній та органних залів цю нішу музичного життя у місті також доповнюють і концертні зали при оперних театрах. І попри непереборну орієнтацію на музику минулого викреслювати їх зі списку осередків сучасної класичної музики не варто. Час від часу концертні інституції включають у свій репертуар свіжі програми, або мотивують композиторів на створення нових опусів. Серед недавніх кейсів в Україні можна згадати проєкт «Fresh Ukrainian/ Український фреш» від Харківської Схід Опера (концерти «FreshBack/ Фрешбек» та «FreshLullabies/ Колисковий фреш»), а також два проєкти Львівського органного залу «Нова музика львівських композиторів» та «Triangle. Органні прем’єри». Окрім того, можна говорити і про появу нових «інституцій», нових майданчиків, де звучить сучасна класична музика, зокрема — арт-куб «Kora», що впродовж пів року влаштовували перше в Україні музичне late night show.
Під остинатний стукіт деталей ампірних люстр Національної філармонії України також можна послухати актуальні, а від того і резонансні програми, що їхня поява пов’язана з окремими особистостями. Так, час від часу в Україну навідується грузинський диригент та випускник Київської консерваторії Міхеїл Менабде, який реалізує чи ініціює, здається, «найсмачніші» проєкти сучасної класичної музики («Нова українська музика» за ініціативи Національної філармонії, концерти у співпраці із «Kyiv Contemporary Music Days», агенцією «Ухо»). На кінець 2020 року був запланований концерт-шанування грузинського композитора Гії Канчелі, який відійшов у засвіти 2019 року, але відбутися йому судилося лиш недавно, 18 червня.
Постать Гії Канчелі тісно пов’язана не лише із творчим шляхом Мехаїла Менабде, але й із Україною та Києвом. Назва концерту «Ангели печалі» вказувала на твір, написаний Канчелі для українського хору «Щедрик», а програма в цілому окреслювала декілька біографічних контекстів, а від того і широкий часовий вимір музики від романтизму до сучасності. (З прагматичної точки зору, зумовленої ракурсом цієї статті, таке входження у сучасну музику є ідеальним вибором для тих, хто ще не готовий на радикальні експерименти.) Зокрема, в той вечір, крім творів самого Канчелі, звучала музика його улюбленого композитора Франца Шуберта, друга та українського колеги Валентина Сильвестрова, а також музика Вікторії Польової та Максима Шалигіна. Усі опуси українських авторів присвячені грузинському композиторові та споріднені з його творчістю музично, що дозволяє говорити про інший шар розвитку сучасної класики.
Присвята Сильвестровим «Диптиха 2020» для хору й фортепіано Канчелі (із ще однією версією «Горных вершин» і Постлюдією) має, певно, лише особистісний характер, оскільки музична мова Сильвестрова завжди репрезентує автора (а кожну прем’єру всі вже точно чули у попередній, бо композитор свою «ноту» знайшов). Але наступним у виконанні хору «Київ» під орудою Миколи Гобдича звучав твір Канчелі «Заколисуючи сонце» для хору, що проявило й деякі музичні паралелі авторів (у гармонічних та динамічних ходах). А от у творах другого відділення — «Посланні до Гії» Вікторії Польової та «Ангелі» Максима Шалигіна — неначе по звуках збиралося завершальне «Діпліпіто» Канчелі. Усі три твори містили дует: контратенор та фортепіано у «Посланні», скрипка та віолончель у першій версії «Ангелу», контратенор та віолончель у «Діпліпіто». Цікаво вилаштувалася й звуковисотна драматургія — некваплива і зосереджена музика дозволяє й це вловити — від медитативної закільцьованості тетрахорду «соль» Польової через охоплення всього звукоряду «соль» з інтонаційними та поліфонічними тонкощами у Шалигіна до багатошарової тканини з не менш важливим «соль» у Канчелі.
На відміну від своїх сучасників та друзів Арво Пярта та Валентина Сильвестрова Гії Канчелі вдалося уникнути клішування «новою простотою», хоча в естетичному розумінні «музики» і «тиші» їхні думки перетинаються. Сьогодні ж цей термін так само як і вираз «сучасна класична музика» застосовують, щонайменш як метафору, майже до будь-чого. Технічно ж «новопростатизм» творів сучасної музики коливається від примітивної «змістовності» до лаконічної змістовності у всіх можливих відтінках.
-
Консерваторії
Відвідуючи осередки сучасної класичної музики ви рано чи пізно дійдете «місця займання» цього явища, звідки виходять новоспечені композитори — Консерваторії, Академії музики та Університети мистецтв. Саме там проглянувши афіші вам неодмінно впаде в око один, або кілька їхніх проєктів із, як мінімум, новою, як максимум — сучасною музикою. І серед тих концертів наприкінці навчального року особливо цікавими є іспити композиторів, що так чи інакше презентують знахідки та пошуки молодої генерації. Таким був «Концерт-іспит молодих композиторів» (магістрів та асистентів-стажистів) 26 червня у виконанні Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під орудою Юрія Літуна.
Випускним завданням студентів зазвичай є написання твору у (назву це) «канонічній» формі, класичні зразки якої можна хоч щодня слухати у Філармонії. Проте від молодих та сповнених свіжих ідей композиторів чекаєш нового погляду на ці «канони» та зерня індивідуального стилю. Звісно, що у цій палітрі зустрінуться й ті, хто вже знайшли себе у неокласичному, неофольклорному напрямі, а також й ті, хто наміряються написати ще один Третій фортепіанний концерт Сергія Рахманінова (хоча технічно це може бути й дуже вдало). Але будуть видимі рухи і за власним вектором, як у творах, записи яких після концерту виклали на YouTube: цікаве за синтаксисом музичне висловлення у Фортепіанному концерті Владислава Кузнєцова та оркестровий твір з електронікою «The Year of 2020» Євгенія Дубовика із тембро-сонористичними знахідками і безперервним континуальним розгортанням.
До слова, цей іспит доєднали до серії концертів «Музика ПростоНеба» від Державного агентства з питань мистецтв та мистецької освіти. Проєкт покликаний закрити прогалину у репертуарній політиці театрів, концертних організацій та мистецьких колективів, де повинно бути 20% сучасних українських і світових опусів (що, звісно, досі не відповідає дійсності). Команда Держмистецтв оголошувала call for scores серед українських композиторів, щоби надати колективам твори для виконання. Однак оскільки вибір опусів зрештою роблять власне виконавські колективи, то поки концерти в рамках «Музика ПростоНеба» не дуже рясніють сучасною класичною музикою. Але зрушення у напрямку сучасного від державної структури вселяє надію, а приєднання концерту-іспиту, організованого за підтримки Спілки композиторів, до серії «Музика ПростоНеба» — це історія «win-win». Випускники Музичної Академії отримують розповсюдження інформації про їхню подію та більшу аудиторію, тоді як Держмистецтв — втілення програми з просування сучасної класичної музики.
-
Театри
Також не варто забувати про сучасну класичну музику в театрі та опері. Багато з композиторів сьогодні продовжують давню традицію написання музики до театральних вистав, як, зокрема, електроакустичний сет Яни Шлябанської до перформансу «Rusalka XXI», що відбувся 13 червня. А опера, в цілому, і так не дає про себе забути, про що детальніше краще послухати в подкасті «Де шукати сучасну оперу?». Та поки досвічені композитори отримують замовлення чи добиваються грантів на реалізацію своїх ідей, десь у невеличких театральних залах із командою ентузіастів молоді композитори ставлять свої опери.
19 червня у Театрі між трьох колон відбулася концертно-сценічна премʼєра трилогії «Kavka» композиторки Вікторії Шинкаренко за творами «Процес», «Перетворення», «Замок» Франца Кафки. Це стало можливим завдяки режисерці Марині Рижовій та її команді співаків та інструменталістів «Art.razom». Кафкіанські образи порівняно широко використовувалися в операх композиторів від Ганса Гензе до Сальваторе Шарріно і Філліпа Гласса. У цьому списку версія Вікторії Шинкаренко з україномовним лібрето нагадує експресіоністичну стилістику опер початку ХХ століття (за звуковисотною, технічною, вокальною складовими). Для повноцінного ж осмислення сюжету трилогії варто дочекатися цілком сценічної версії, хоча нині є можливість подивитися та послухати концертно-сценічний запис.
***
Вітаю, ви дісталися кінця розгорнутого гіда сучасною класичною музикою, що, маю надію, переконує у наявності системи цього шару мистецтва в Україні. Поки що не можна ігнорувати той факт, що працює вона, у першу чергу, не від державного апарату (хоча і тут вже можна говорити про оптимістичні зміни) та передусім у великих містах, але варто сподіватися на покращення і в цих сенсах. Обирайте свій маршрут актуальною музикою та будьте певні, що така «класика» також існує.
Читайте також:
• Прем’єра «Летючого голландця» у Байройті. Українські рефлексії
• Зірка європейського джазу Кетрін Віндфелд слухає українську класичну музику
• Аматор означає любов. Чи можливо співати оперу без диплома музиканта?