Влітку цьогоріч відбувся проєкт «Kyiv Contemporary Music Days» «ЗнакиІгри» — серія музичних воркшопів для дітей та підлітків із переміщених родин. Метою проєкту було познайомити дітей із новою музикою та дати їм можливість помузикувати із професійними музикант_ками у невимушеній атмосфері. Команда провела вісім подій у Києві та Берліні спільно з Національним ансамблем солістів «Київська камерата» та ансамблем «KNM Berlin». Музику для воркшопів створили українські композиторки Рената Сокачик та Яна Шлябанська.
Після завершення проєкту ми поспілкувалися з командою KCMD. Про досвід проведення воркшопів, освітню, творчу і терапевтичну складові проєкту розповідають Дар’я Вдовіна, Альберт Саприкін та Лесь Виноградов.
Ідея і концепція проєкту
Альберт Саприкін: Наша команда вже дев’ять років знайомить широку аудиторію з новою музикою. Здебільшого, цю аудиторію складають дорослі. У серпні минулого року у нас з’явилась ідея попрацювати з дітьми.
Нам було важливо втілити проєкт, який, з одного боку, мав би терапевтичну складову, а з іншого — відображав би природу нашої організації, відкривав дітям нову музику.
Ідея воркшопів полягає в тому, що професійні музиканти виконують спеціально написані для проєкту твори, а діти, зокрема й ті, які не мають жодного досвіду музикування, так чи інакше долучаються до них, стають частиною ансамблю, творять музику тут і зараз. При цьому твори, які написали Рената Сокачик і Яна Шлябанська, — це справжня нова музика, без жодних спрощень музичної мови.
Лесь Виноградов: Нова музика часто має репутацію чогось елітарного та ексклюзивного. Ми хотіли показати, що ця музика надзвичайно різна, що це жива матерія, яка створюється просто зараз, що її можуть зрозуміти і оцінити різні люди, не тільки ті, хто має вищу музичну освіту.
Дар’я Вдовіна: Окрім того, щоби зацікавити молоде покоління новою музикою, проєкт має й іншу місію — використати творчість як механізм роботи з травмою. Працюючи з дітьми із переміщених родин, ми консультувалися з професійною музичною терапевткою та психологинею Мариною Сльот.
Вся архітектура воркшопів була продумана таким чином, щоби діти отримали не тільки нові знання і досвід, але й простір для невербального вираження себе, відчуття спільнотності.
Музична складова воркшопів
Альберт Саприкін: Учасники та учасниці були поділені за віком на дві групи. У молодшій групі — діти від шести до 11 років, у старшій — підлітки від 12 до 17 років.
Для молодшої групи музику писала Рената Сокачик. Це був програмний твір — «Легенда про звукових захисників». Ця композиція написана у техніці контрольованої алеаторики. До ансамблю професійних музикантів і музиканток (флейта, кларнет, віолончель, контрабас), долучаються діти із грою на різноманітних шумових ударних інструментах — маракасах, барабанах тощо. Якщо матеріал, доручений професійному ансамблю був чітко прописаний у партитурі, то в матеріалі, який виконували діти, було багато «легального» простору для різних варіантів.
Важливу роль відігравала диригентка, яка давала дітям сигнали коли і як саме долучатися — коли грати експресивно, коли ніжно і тихо, коли мовчати.
Нам було важливо, щоби діти відчули себе співтворцями. Ми багато проговорювали з ними що означає бути музикантом — як важливо слухати одне одного, не тільки видобувати звуки, але й взаємодіяти з тишею.
Після цього дійства ми отримували дуже хороші відгуки. Деякі діти казали, що до цієї музики треба обов’язково створити мультик. Те, наскільки вони були залучені у цей процес, підтверджує важливу для нас тезу:
чим раніше дитина познайомиться з різними музичними мовами, зокрема сучасною, тим легше їй у цей світ зануритися і сприймати його як щось органічне, а не штучне, зарозуміле чи складне.
Підхід до роботи з підлітковою групою був зовсім інакшим. Музику для цих воркшопів писала Яна Шлябанська. Її твір «Маршрути [не]ймовірностей» — це справжня музична гра. Вона виглядала так.
На підлозі була наведена розмітка з числами від 1 до 40. Рухатися між цими клітинками треба було за спеціальною мапою. Учасники гри повинні по черзі кидати кості і, залежно від того, що випаде, переміщатися на певну клітинку. На деяких клітинках лежав певний предмет і папірець з інструкцією.
Наприклад, лежить мегафон. В інструкції написано: «коли будеш готовий, кричи в мегафон музикантам “стоп”». Музиканти тим часом, бачачи, що гравець опиняється з мегафоном, починають грати певну музику, написану спеціально для такої ситуації. Коли гравець кричить «стоп» — ця музика припиняється.
Інший варіант: учасник гри опиняється на клітинці, де лежать камінці і кілька металевих банок. Підліток кидає камінчик в банку і в цей час музиканти починають грати призначений для цього музичний матеріал.
Або ж іще інший варіант, де вже ситуацією керує не підліток, а музиканти. Ансамбль виконує певний матеріал, і коли флейта грає висхідне глісандо, підліток має разом із найвищим флейтовим звуком вдарити в трикутник.
- Завдання для підлітків у «Маршрутах [не]ймовірностей»
Тобто в грі задіяні різні принципи: підліток слухає музикантів і шукає можливості взаємодіяти з ними, або ж музиканти слухають підлітка, або ж усі учасники існують паралельно, але підліток має той чи інший вплив на музикантів.
Предметів для взаємодії було дуже багато: пластикова каністра для води, органічне скло, ваза з водою, фен, брязкальце. Музичний матеріал формувався в процесі того, як гравці рухалися клітинками. В моменти між переходами з клітинки на клітинку також звучала певна зафіксована в партитурі музика. Усі ці блоки дуже різні, але добре поєднувалися в будь-яких конфігураціях. Коли хтось із гравців дійшов до фінішу, він повинен був вдарити в гонг, що означало, що твір завершено.
Композиція побудована за принципом випадковості. Це активізує усіх учасників процесу, змушує слухати одне одного дуже уважно, дає можливість вповні відчути як це — бути учасником ансамблю.
Терапевтична складова проєкту
Дар’я Вдовіна: Звісно, музичний блок — це ядро події. Але для того, щоби всі налаштувалися на необхідний лад, цей блок мусив бути обрамлений багатьма іншими комунікаціями та взаємодіями з учасниками.
Ми приділили багато уваги тому, як підготувати дітей до музикування. Важливою була і комунікація з батьками, адже вони теж так чи інакше були залучені — або як дуже зацікавлені глядачі, або як безпосередні учасники процесу. В деяких випадках навіть поставало питання кому воркшоп виявився кориснішим — дітям чи батькам.
На початку кожного воркшопу ми проводили коротеньку розмову про те, що таке нова музика, хто такі музиканти. Після цього відбувалася руханка. Це підготовча робота для того, щоби всі залучені в музикування були налаштовані взаємодіяти між собою. Тут слід було врахувати і контекст загального стресу, і особисті інтровертивні чи екстравертивні особливості дитини.
Тож музичній частині передувало близько 40 хвилин спеціально придуманої гри, яка поєднувала в собі практики акторської майстерності, театру імпровізації, йоги, танцю, психологічні вправи. Завдяки такій комбінації практик діти могли дати свободу своєму голосу, відчути себе у власному тілі, звикнути до простору, у якому вони перебували.
Нам важливо було досягти відчуття спільнотності. Ми отримали багато відгуків про те, що людям нині бракує можливості поговорити, та навіть просто фізично побути в просторі з іншими людьми. Ця проблема особливо актуальна в Києві, де діти мало взаємодіють між собою наживо, тим паче — в межах музичних практик. Ми хотіли дати їм можливість саморегуляції в спільноті, поміж людей, які переживають подібний до їхнього досвід.
Сприйняття дітей і підходи до взаємодії з ними
Дар’я Вдовіна: Відчувалася суттєва різниця між поведінкою тих дітей і батьків, що були в Києві, і тих, що у Берліні. Сім’ї, які перебували в Україні, потребували більше часу, щоби довіритися тому, що відбувається. Деякі діти доволі обережно реагували на перші вправи, стресували від гучних звуків, постійно жартували про повітряні тривоги.
У Берліні такого досвіду практично не було. І діти, і батьки, які в час війни опинилися в Німеччині, швидше були готові йти на контакт і від самого початку почувалися розкутіше.
Обережно припущу, що у Берліні актуальнішим виявився творчий аспект, тоді як у Києві більше значення набула терапевтична складова проєкту.
Альберт Саприкін: Консультуючись із музичною терапевткою, ми утвердилися в думці, що наші події повинні бути абсолютно комфортними, не створювати простору для тригерів чи примусу. Нам важливо було проговорювати з дітьми та підлітками, що в цьому процесі вони мають свободу, тут немає правильного і неправильного. Крім того, дитина могла вільно відмовитися виконувати ту чи іншу дію. Така поведінка толерувалась. Зрештою, і музика для проєкту була створена таким чином, щоби аспект невідомості був частиною концепції.
Підсумки проєкту
Дар’я Вдовіна: У проєкті взяло участь близько 80 дітей та їхні батьки. Заявок на реєстрацію було значно більше, але не всі з тих чи інших причин змогли долучитися. Та все ж інтерес до таких подій є.
Звісно, ми мріємо, щоби цей проєкт продовжував існувати і масштабуватися, але наразі не маємо можливості для безпосереднього втілення цих планів. Тим не менше, ми плануємо зробити загальнодоступними рекомендації щодо того, як проводити такі воркшопи, а також маємо намір незабаром опублікувати партитури творів Ренати Сокачик і Яни Шлябанської.
І ще раз про концепцію
Альберт Саприкін: Назва проєкту перегукується з назвою циклу творів Дьордя Куртага «Знаки, ігри та повідомлення». Знаків та ігор у нашому проєкті було справді дуже багато. А повідомлення, яке несе цей проєкт, кожен із учасників формує для себе сам. Знаки та ігри, сам факт взаємодії, спільного доторку до нової музики — це і є головна цінність проєкту.
Читайте також: