Для тих, хто цікавиться сучасним європейським джазом, піаністка і композиторка Кетрін Віндфелд асоціюється радше з бігбендами, аніж із секстетом, з яким вона приїхала на цьогорічний Leopolis Jazz Festival. Саме для бігбендів вона створила три своїх альбоми, кожен із яких усе виразніше декларує: цій молодій жінці є що сказати у музиці. Найсвіжіший альбом «Orca» приніс композиторці справді світове визнання.
Музика Віндфелд не має нічого спільного з тим традиційним репертуаром джазових бігбендів, до якого ми звикли. Це повністю авторська, заснована на новаторських джазових знахідках останніх десятиліть, і сучасна – від слова contemporary — скандинавська джазова музика. Попри сучасну мову, в останньому «Orca» композиторка ставила собі завдання також бути якомога зрозумілішою, через музичні історії наближаючись до слухача, а не віддаляючись у концептуальне самозанурення.
Кетрін почала писати для бігбендів у юності, як вона каже, «майже випадково»: між навчаннями у консерваторіях Копенгагена (Данія) та Мальмо (Швеція) вирішила пройти курс аранжування для бігбендів в університеті Копенгагена, і це її захопило. Уже за кілька років композиторка видала перший альбом для бігбенду «Aircraft», який одразу був номінований на альбом року у Данії, а сама Віндфелд отримала нагороду New Danish Artist of the Year.
Разом зі своїм першим бігбендом вона дуже скоро отримала запрошення від копенгагенського The Stand Jazz Club, де писала музику та аранжувала для бігбенд-акомпанементу твори джазових зірок, які гастролювали Данією, та постійні програми. Ця дивовижна школа практичного занурення в організм бігбенду тривала два концертних сезони.
Варто зазначити, що у Європі, і Данії зокрема, сталі бігбенди — це досить поширене явище. Тож для розвитку у цьому напрямку Кетрін мала справді благодатний ґрунт. Настільки благодатний, що вже після виступу на Jazzahead! у 2016-му і випуску другого альбому «Latency» у 2017 році про її проєкт заговорили провідні світові джазові видання.
На додачу до цього, Кетрін продовжувала нарощувати м’язи, завзято пишучи нову музику та граючи її з провідними колективами Європи, і незабаром була визнана новою зіркою європейського джазу, отримавши престижну музичну нагороду LetterOne ‘Rising Stars’ Jazz Award 2019. (До речі, роком пізніше цю ж нагороду отримав ще один особливий хедлайнер цьогорічного Leopolis Jazz Fest — трубач Itamar Borachov з Ізраїлю).
Тож коли на велику сцену Leopolis Jazz Fest замість стурбованої власною геніальністю повелительки контрапунктів вийшла мила дівчинка у сукенці в горошок, ляльковість якої підкреслювали ще й до непристойності довгі ноги, — стало зрозуміло, наскільки оманливими можуть бути стереотипи про жінок-композиторок.
Попри те, що на фестивалі Кетрін Віндфелд все ж працювала зі значно меншим за звичний склад — секстетом, менш переконливо її музика від цього не звучала. А ще — у меншому складі більше імпровізаційної мобільності і можливостей для самовираження «на одиницю музиканта», ближчий контакт між артистами на сцені. Погодьтеся, є в цьому і свої відносні переваги. Приємно було бачити у складі бенду добре відомих львів’янам польських музикантів Томаша Домбровскі та Марека Конарскі, які, до речі, є постійними учасниками секстету Кетрін Віндфелд.
Загалом у строкатій палітрі цьогорічного лайнапу концерт Кетрін Віндфелд був одним із найглибших. Мелодійність, наспівність і фактурна різноманітність її нестримних, емоційно розкутих композицій стала справжнім подарунком для шанувальників актуальної джазової музики в Україні.
Вночі після виступу разом із своїми музикантами піаністка брала участь у джем-сейшені на місцевому джаз-майданчику LV Jazz Club, а наступного дня залюбки слухала концерт Кріса Ботті, сидячи на місцях для преси (до слова, далеченько від сцени).
Мабуть, це також важливі деталі про музиканта — бажання слухати інших, незалежно від стилю чи гучності імені, вбирати різні барви та відчуття, пізнавати несподівані контексти. Саме тому гра у прослуховування музики саме з Кетрін Віндфелд виявилася напрочуд цікавою і для композиторки, і для нашого видання.
Ми зустрілися з Кетрін у затишному фургончику організаторів фестивалю після її виступу. Вона поспішала послухати британського попспівака Seal, який саме виходив на сцену, — тож сподівалася на швидку розмову. Втім слухання творів українських композиторів через навушники повністю захопило її.
Валентин Сильвестров. Концертино для фортепіано з оркестром. III частина. Серенада
Це дуже гарний твір. Мені подобається, як композитор використовує різні регістри. Що я одразу помітила, — це глибокі регістри фортепіано, які, мабуть, не є найбільш поширеними, але мають таке прекрасне звучання. Протяжне темне глибоке фортепіано — таке спокійне і настільки сповнене почуттями. І мені подобається, що твір починається з легкої мелодії у світлому регістрі.
Я чую тут багато фольклору, оскільки цю мелодію доволі легко наспівувати. Вона не атональна, і це місце (наспівує) — баладне, наспівне, воно впадає у вічі, одразу захоплює твою увагу, і наводить на думку про впливи фольклору. Мені також подобаються модуляції, але я думаю, що гармонія у цьому творі дещо заскладна: переходи від мінору до мажору та інші подібні прийоми. Але в загальному це дужа красива і заспокійлива композиція.
Володимир Губа. Поголос
Вау, це дивовижний твір і мені дуже-дуже сподобався цей всесвіт дисонансів. Тобто, я чую багато структури у цьому, за якою цікаво спостерігати. Ця музика настільки розумно написана, що ти можеш рухатися за енергією у будь-якому напрямку. Як композиторка я проводжу чимало часу, вивчаючи інтервали і те, як вони звучать разом, як дуже маленькі інтервали впливають на тебе. У цьому творі мені сподобалися ці маленькі секунди і багато дисонантних речей.
Також мені здається, — це проявляється у багатьох проведеннях, — що у цьому творі ліва рука відчувається окремою від правої. Тобто у лівої руки специфічна партія, можливо, в іншій тональності від правої. Фізично я знаю, як воно може бути за відчуттями — виконувати цей супервіртуозний твір. Я грала деякі твори Бели Бартока, і також грала деякі твори Альберто Гінастери, і ці твори інколи виконуються лівою рукою лише по чорних клавішах, а правою — по білих, тож вони мають різні тональності. І це мені нагадало їх. Як на мене, це видатний твір. Я б хотіла послухати його ще раз, коли приїду додому.
Ігор Щербаков. Концерт для фортепіано з оркестром №1. II частина
Також дуже цікавий твір, у ньому багато повторюваних фігур, на початку наче одна й та ж нота, яка пульсує деякий час, він пробуджує певну агресію і зосереджує увагу, коли ту чуєш щось повторюване (наспівує), наче сигнал тривоги. У цьому концерті багато темпераменту. Він не заспокоює і не розслабляє. Він має виражений характер і пристрасть. Флейти і труби трохи нагадують фанфари.
Тут є деякі гарні динамічні контрасти і яскраво підкреслені удари, коли дзвенить мідь. Тож я думаю, композитор очевидно думав про динамічні контрасти. І також багато ритмічних патернів рухаються, це зберігає інтерес. На початку у тебе не так багато різних нот, але полонять ритми, які захоплюють твій інтерес почути, що буде далі.
Читайте також:
• Юрій Андрухович — меломан, менестрель, музикант
• Диригент Андрій Дейчаківський: «Безмежний дух на семи звуках»
• Аматор означає любов. Чи можливо співати оперу без диплома музиканта?