Книга «Моцарт 2.0» Доржа Бату всього за місяць з моменту появи на полицях українських книгарень стала національним бестселером. The Claquers уже писали свою думку про цю книгу. Настала черга надати слово авторові.
Я перед інтерв’ю слідкував за вашими коментарями у Facebook про рецензію на книгу і хочу одразу почати з вашого ставлення до скептиків і до критики. Ви все ж написали, що ви, як Моцарт. Я розумію, що в цьому є доля іронії, але все ж, яке ваше ставлення до скептиків та критики?
Я нормально ставлюся до скептиків і критиків, тому що скептицизм – це абсолютно нормальне явище. Я в минулому журналіст, тому можу сказати, що скептицизм – це абсолютно нормальний стан будь-якого журналіста. Але скептицизм має бути виправданий.
А у критиків така робота, тому будь-яка свідома людина не має бути налаштована на теплу ванну, це дуже нездорове явище. Піддати критиці можна все, абсолютно все, який би твір не був хороший з точки зору тієї чи іншої частини аудиторії, його завжди можна і навіть треба піддавати критиці.
Я вас не здивую, що у професійних музичних колах якраз може виникати критика через те, що ви не є музикантом за професією…
Наразі закид, що я не музикант, абсолютно не має ніякого сенсу, тому що я писав не для музикантів. Я не пишу вузькоспеціальну музичну книжку, я не пишу посібник з музичної літератури чи музичної теорії. Come on, це художня книжка. Не обов’язково для фізиків мусять писати фізики, для математиків математики і так далі. Інакше світ був би дуже нудний та загалом непрофесійний. Коли професіонали варяться в своєму колі, вони втрачають здатність подивитися на себе збоку.
Як ви загалом ставитесь до жанру біографії? Є, наприклад, зразок – серія “ЖЗЛ”. Роман “Моцарт 2.0” мав бути зовсім інакшим, не схожим на цей формат.
Так, звичайно. Я сім місяців сидів в архівах, читав ті документи, які зазвичай не знайдеш в широкому доступі в інтернеті. Але стиль біографії – дуже складний, вимагає разів у десять більше архівної і дослідницької роботи, ніж я витратив на “Моцарта”. Я написав дуже легку і добру різдвяну історію.
Але фактчекінг для вас дуже важлива складова.
Звичайно, це важливо. Навіть у деталях. Фактчекінг у цій книзі присутній на кожному кроці, починаючи від описів вулиць, закінчуючи юридичними чи поліцейськими нюансами. В мене з кожної галузі був свій консультант, який консультував мене з еміграційного права, кримінального права. Наприклад, операція по затриманню наркобанди – це абсолютно реальні події. Я взяв реальні факти і зв’язав їх у фантастичному сюжеті.
В книзі описаний, наприклад, Павло Гінтов (український піаніст, котрий нині живе та працює у США – О. О.), просто деталь в деталь, тільки змінені імена. Я дотримувався усіх необхідних нюансів фактажу, Павло це все читав… Зрештою, тут важливі були не факти, а сам образ. Я змалював Павла так, як я його бачу. Можливо, хтось скаже, що він не такий, але мій погляд може відрізнятися від погляду інших – це нормально.
Більшість фактів з життя моїх героїв правдиві, крім одного, що вони зустрілися в Нью-Йорку і взяли участь у цій історії.
Яке ваше ставлення до таких змін біографій, як фільм “Амадеус” та п’єса Пушкіна? Вони ж створюють певне негативне враження про композитора.
Першим почав Пушкін, який доволі вільно обійшовся з бідним Сальєрі. Після довгого зіставлення фактів, я вважаю, що Сальєрі тут абсолютно ні до чого, я б навіть сказав більше – між ними були дуже дружні й теплі стосунки. Моцарт вважав його своїм якщо не вчителем, то покровителем.
Як історик скажу, немає змісту дотримуватися історичної правдивості у художніх творах. Форман мав своє бачення, він його виклав… Я цей фільм бачив дуже давно, ще на початку 90-х, а мій батько розповідав, що коли цей фільм вийшов у 84-му, то він викликав дуже великий скандал в музичних колах. Він сказав: “Та він же спаплюжив образ великого Моцарта, він зобразив його якимось придурком”! Заради справедливості, якщо проаналізувати листи Моцарта, все те, що писали про нього сучасники, взагалі-то Форман його пожалів. Якщо цілком дотримуватися історичної достовірності, то у людей би рухалося волосся на голові.
Якщо зібрати усі ці факти, то насправді перенести Моцарта в сучасність – досить логічне рішення, він дуже підходить цьому часу…
Він підходить цьому часу, а особливо він підходить Нью-Йорку, тому що Моцарт там дуже живий. Його сучасники описували, що у нього була дуже жвава міміка, він ніколи не був спокійним, постійно щось робив, його руки постійно рухалися, він постійно то наспівував, то бурмотів собі під ніс, то перебирав в руках якісь предмети, він бігав з кута в кут. Він був дуже неспокійним як на той час. Міг робити тридцять три справи одночасно: жартувати, писати, тут же пити вино, кинути роботу і побігти випити з кимось, потім прибігти дописати… Мені це дуже нагадало Нью-Йорк і ритм життя на Мангеттені, де ти також змушений робити тридцять три справи одночасно, інакше ти нічого не встигнеш. Зрештою, Моцарт не може похвалитися плодовитістю, але Моцарт за 35 років, якби не був такий жвавий, не зробив би усього того, що він встиг зробити.
Мені здається, що він досить сильний індивідуаліст у постановці та досягненні цілей. Ідея “успішного успіху” для нього дуже підходить. Тому йому все вдається у Нью-Йорку за такий короткий час?
Я тут додав трішки магії, звичайно. Можна було кинути Моцарта у хитросплетіння музичних продюсерів, знайомств, особистих зустрічей, але це була би дуже довга книга. Я зробив так, що коли Моцарт грав, люди чули не лише партію фортепіано, а цілий оркестр. Це можна класно зобразити кінематографічно. Я коли писав, думав картинками, тому мій роман дещо кінематографічний. Я також демонстрував локації, щоб читач не вигадував, а просто бачив.
Насправді, ви не розкриваєте ось цієї магії, як персонажі опиняються після смерті в Нью-Йорку, але чомусь вони всі в Нью-Йорку. З Лоренцо да Понте зрозуміло – він там помер. Чому інші герої там опиняються?
Чому там опиняються Вольфганг і Шанель – я поки не розкрию.
Як відбувалося спілкування з Павлом Гінтовим?
Процес роботи виглядав наступним чином: я придумував сцену, писав, майже фінально завершував та надсилав її Павлові. І Павло казав: “О, тут класно, правдоподібно, а тут краще підправити”. Я виступав з точки зору режисера, а Павло був консультантом. Оскільки я не музикант – він мав мені сказати it’s okay or it’s not okay. Я продумував всі основні ходи, і Павло додавав туди професійні штрихи для того, щоб це виглядало бездоганно.
Павло не розділяє творчість і свою громадянську позицію, він дуже активно виступає проти концертів підписантів сумнозвісного листа 2014 року. Чи підтримуєте ви таку думку?
Абсолютно поділяю цю думку та підтримую Павла. Це дуже добре, що він проявляє свою громадянську позицію. Я вважаю вияв мистецтва поза політикою блюзнірством, тому що такого не буває. Не можна жувати рожеві шмарклі у творчості і відділяти себе від того, що відбувається з твоєю країною. У мене теж є своя громадянська позиція, щоправда, як громадянина Сполучених Штатів, але я також вважаю, відносно тих подій, що відбуваються на Сході України не може бути сумнівів – це російська агресія. Те, що Росія анексувала Крим, порушивши всі закони міжнародного законодавства – це також факт. І те, що підписанти цього людожерського листа Путіну абсолютно не мають морального права приїжджати в країну, яка засуджує російську агресію – це також абсолютно вірно. Це факт, який не підлягає обговоренню.
У мене, до речі, в інтерв’ю “Голосу Америки” журналістка Ярина Матвійчук запитала, чи я бува не проти, щоб “Моцарт” вийшов російською мовою в Росії. У нас митці страшенно не люблять таких запитань, бо їм дуже незручно говорити на цю тему. Я вважаю, що це дуже погано, коли абсолютно трешові російські серіали заходять на український ринок. Коли заходять серіали про “російські доблесні спецслужби” – це неприпустимо. В той самий час, якісний український продукт може зайти на російський ринок, чому ні? Але з однією умовою. Я не хочу, щоб в мене сталося так, як в Харарі, який на один ринок випустив книжку з одним контентом, а на інший – з іншим. Такого не буде. Я чітко усвідомлюю, що жодне російське видавництво не наважиться купити “Моцарта” та перекласти його російською, тому що в цій книзі є дуже багато незручних моментів для того ринку. Тому, хочуть – хай беруть, але я точно знаю, що цього не відбудеться, принаймні зараз.
Як щодо американського видання? У книзі також немає “american dream”.
Я думаю, що для американського ринку ця книжка була би цікава, тому що я описую реальні проблеми. Ми в своєму американському суспільстві не соромимося говорити про ці проблеми. Ми не хочемо робити хорошу міну при поганій грі. У нас є проблеми, купа проблем: з расизмом, сексизмом, незаконною імміграцією, з тими дітьми, які виросли в Америці, не маючи легальних документів. Це все реальні проблеми, з якими ми стикаємось щодня, і про них треба говорити, їх не треба замовчувати. Саме тому, це якраз дуже американська книжка. Там описані проблеми нелегальної імміграції, як ICE – еміграційна поліція порушує Конституцію Сполучених Штатів. А вони справді порушують Конституцію, бо те, що вони творять – це незаконно. Є реальні випадки, коли адвокати відвойовували своїх клієнтів у ICE, тому що суди доводили явне порушення Конституції. Нелегали – це проблема, яку потрібно вирішувати, а не замовчувати, і не такими методами, як закриття кордонів або депортація усіх геть. Це не вихід і не розв’язання проблеми. Я вважаю, що з ними треба працювати, легалізувати, бо вони потенційні платники податків.Те, що всі нелегали займаються криміналом – це не так! Це так само, як в Європі ті люди, які жодного разу в Америці не були, вважають, що вся афроамериканська громада, яка складає 8% від загального населення Сполучених Штатів, вся поголівно в криміналі. Ні! Більша частина афроамериканської громади тяжко, довго і чесно працює для того, щоб утримувати свої сім’ї і цю країну. Те, що в цій громаді високий рівень криміналітету, – також факт, але треба дивитись на причини. Чому дітей афроамериканської громади неохоче беруть у школи, університети? Це також упередженість у суспільстві. Нам треба самим змінюватися, а не закликати змінюватися афроамериканську громаду, бо ми маємо працювати над цією проблемою разом. Ми всі однакові американці.
Сподіваюсь, що це не буде надмірним спойлером, але рішення еміграційної проблеми для Вольфа і Стейсі навряд чи позитивне.
В романі вони мусять покинути країну, оскільки ICE від них точно не відчепиться.
Ваша українська позиція помітна у використаній в QR-кодах музиці. Там звучать фрагменти з архівів Українського радіо, всі записи виконувалися українськими музикантами. З одного боку – це круто, коли ми пропагуємо своїх музикантів, з іншого – традиція виконання Моцарта на Заході і в Україні, м’яко кажучи, різниться…
Звісно. Візьмімо “Benedictus” в “Реквіємі”. В американському виконанні, я слухав Чиказьку філармонію, у них голоси “флейтові”, м’які, на відміну від глибоких академічних в Україні.
В мене була можливість використати запис Нью-Йоркського філармонійного оркестру, укласти з ними угоду і спокійно дати американський продукт. Але я звернувся до Суспільного мовника, який погодився виступити моїм партнером. Всі ті твори, які я використовував у книзі, включно з Концертом для кларнета для заставки – це все я взяв з архівів Суспільного мовника.
По-перше, це дуже якісні записи, навіть ті, що зроблені у 60-х, 70-х – усі вони записані в Будинку звукозапису, який був для того і створений. По-друге, абсолютно блискучий Заслужений академічний симфонічний оркестр українського радіо вважається одним із найстаріших та одним із найкращих в Європі радійних оркестрів. Оскільки основна читацька аудиторія – це Україна, я вирішив, що це буде справедливо та доречно використати українську скарбницю. Ця скарбниця у Суспільного мовника просто лежить, ротується на радіо “Культура” і більше ніде. Я вирішив хоч якось додати їй популяризації.
Суто технічне питання: твори обиралися з наявних у Суспільного мовника?
Ні. Коли я розмовляв із Зурабом Аласанією, у нас в розмові промайнуло те, що вони можуть зіграти все, що я попрошу. Це свідчить про високу професійність, відкритість та готовність до співпраці. Але так сталося, що всі потрібні твори були у наявності.
Інтерактивними вставками ви провокуєте читача постійно тягнутися до смартфона. Це нетипове рішення, бо книги мали б відволікти від віртуального світу. Не боїтеся, що читач буде зупинятися і скролити стрічку у Facebook?
Та будь ласка. Мені багато-хто писав, що вони зупинялися, щоб почитати біографію Моцарта, шукали різні факти з його життя. Це загалом і була задача – зацікавити читача цією персоною. Щоб вони побачили там людину, а не портрет в перуці.
Перед тим, як це все писати, я спитав у друзів, що вони знають про Моцарта. Нічого не знають, окрім того, що він написав “Реквієм”! Це люди з вищою освітою, ерудовані, але, звісно ж, не музиканти. Мені це здалося дуже несправедливим, бо сам по собі він дуже цікавий чувак, але був надто сакралізований. Я був готовий до того, що музиканти будуть обурюватися з того приводу, як я зобразив Моцарта. Най буде! Я змалював людину, а не ідола. В геніях чомусь забувають бачити людину, але вони такі самі люди.
Ті люди, які ніколи не цікавилися цією постаттю точно дізнаються нові факти. Ви, власне, провокуєте зупинятися задля того, щоб шукати ці факти.
Я провокую на те, щоб зупинятися, шукати факти, проводити свою міні-дослідницьку роботу, щоб зрозуміти, хто такий був Вольф. Я навмисне не даю повної картини його біографії, а лиш маленькі характерні уривочки, за якими читач зрозуміє, що Вольфганг був цілком нормальний веселий та цікавий чувак. Я хочу, щоб читач послухав не лише ті твори, які є на моєму Youtube-каналі, а й погуглив решта, щоб послухав їх. Я дуже шкодую, що не взяв до книги Кларнетовий концерт, написаний у 1791 році. Але фінал з першої частини звучить у заставці усіх роликів. Цей концерт невідомий широкому загалу. Дуже класне і ніжне виконання доступне на Youtube.
Я дав читачеві того Моцарта, якого хочеться вивчати. Не чувака в перуці з уроків музлітератури, а такого, що живе серед нас.
Чи буде продовження? Бо завершилося все досить незрозуміло.
Я на це й розраховував. Хотів подивитися на реакцію. Історія готова до продовження. Я, як будь-який бізнесмен, вивчаю маркетинг, і якщо буде попит на це продовження, воно обов’язково буде. Хоча суто по змісту в цьому романі я сказав усе, що хотів сказати про Моцарта.