Цю рецензію, мабуть, не поширять ані автори, ані виконавці, ані шанувальники опери «Вишиваний. Король України», бо на сьогодні роздуми, подані в тексті, здадуться безглуздими в українському контексті. Критичний жанр, що зобов’язує до відповідальності за визначення місця події в актуальному культурному полі, конфліктує тут із байдужим до адженди музикознавчим підходом. Справді, із певною часовою дистанцією, після заслужених рефлексій щодо значущості й успішності прем’єри опери (1–2 жовтня), цей текст був би доречнішим. Однак, є декілька «чому», що дозволяють публікувати його зараз.
По-перше, опера спричинила ударну хвилю журналістських статей, рецензій та дописів, що окреслять актуальне культурно-політичному середовищу інформаційне поле. Вже сьогодні цей матеріал можна (і варто) сприймати в зіставленні із рецензією музичної критикині Поліни Кордовської, докладною рецензією театральної та музичної критикині Ольги Стельмашевської, рецензією композитора Іллі Разумейка з контекстом оперної історії, дописом піаністки Тетяни Гомон, дописом письменника Андрія Любки з акцентом на східноукраїнському та європейському перетинах.
По-друге, майже півтора року тому саме з розмови про «Вишиваного» з Аллою Загайкевич розпочалася серія аудіоподкастів «Де шукати сучасну оперу?». Шість діалогів із сучасними композиторами опер, монологічні епізоди про історію опери XX – початку XXI століття, а також текстові матеріали — рецензії (на оперу «Діти здобули суб’єктність», опери Каньє Веста, «Чорнобильдорф» Романа Григоріва та Іллі Разумейка, «Оргію» Олександра Костіна, «Le» від Nova Opera), проблемні статті, що зачіпали тему смерті «старої» опери та, сподіваюся, підтверджували життєздатність «сучасної». У цьому контексті постановка «Вишиваного» видається однією з багатьох, а отже — має розглядатися з не меншою увагою до деталей.
Та все ж усвідомлюючи складність шляху створення кожної й особливо цієї опери, не можна пройти повз цінність й титанічність роботи. Тож назву усі очевидні тези одразу. Поява «Вишиваного. Короля України» прецедентна з трьох причин: опера стала культурно-політичним містком, мистецьким та дипломатичним кроком зближення України та Австрії; історично віддалений, але тематично близький сьогоденню наратив твору повернув соціально-актуальну функцію опері на сцені українського державного театру; опера ознаменувала можливість звучання сучасної — технічно прогресивної та мультиінструментальної — музики із нелінійним лібрето з кінематографічними елементами в українському державному театрі із виключно українськими авторами і виконавцями.
А тепер до суті.
Про кого опера «Вишиваний. Король України»?
Існують декілька Василів Вишиваних: Вишиваний у сприйнятті самого Вільгельма фон Ґабсбурґа (що його можна побачити в автобіографічних матеріалах, збережених листах, документах), у відгуках його сучасників, у баченні істориків Тетяни Осташко і Юрія Терещенка («Український патріот з династії Габсбургів», 1999), Тімоті Снайдера («Червоний принц», 2009), у художньому переосмисленні Наталки Сняданко («Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», 2017) тощо. Пробираючись крізь увесь масив фактів та їх зіставлення і трактування неможливо достеменно, але до певної міри все ж є імовірність визначити «найменше спільне кратне», тобто скласти мінімально наближений до реальності портрет Вишиваного.
Опера «Вишиваний. Король України» запропонувала новий художній наратив про головного героя у вигляді лібрето від Сергія Жадана. Його міфотворчість полягає у збільшеній оптиці на шлях Василя Вишиваного до української корони й поразці, де кістяк фабули є справжнім, а події — художньо домислені. При чому показано це не як хронологічний перебіг історичних подій, а як історія всередині свідомості. Чисельні реальні допити (від 1947 року) провокують та переривають марення-згадки Вишиваним минулих подій свого життя (1900–1919 роки).
Хоча ця опера «Вишиваний. Король України»не передбачає документальності, цей елемент присутній в лібрето: від прямого цитування Жаданом фрагментів допитів до наявності історичних постатей (Болбочана, Шептицького, Скоропадського) і натяків на його знайомих. Зокрема, образ безіменної Дівчини наводить на декілька винятково цікавих паралелей із біографією Вишиваного та вносить мистецький, музичний контекст, без якого історія про Вишиваного в оперному жанрі в Україні не могла б відбутися.
З Василем Вишиваним у Відні познайомився український студент Віденської консерваторії Роман Новосад, він же — дідусь композитора Олексія Ретинського, який є учнем композиторки опери Алли Загайкевич. Саме з Романом Новосадом тим чи іншим чином пов’язані три жінки, чиї долі немов синтезувалися в образі Дівчини: йому Василь Вишиваний розповів про своє перше кохання — українку; Роман познайомив ерцгерцога із «Лідою Тульчин», або Анною Прокопович — зв’язковою та кур’єркою ОУН(б), котра була донькою українського оперного співака та диригента Романа Прокоповича-Орленка (в опері Вишиваний бачить Дівчину у музичній школі); подруга «Ліди Тульчин» на ім’я Бірута, з якою був знайомив Вишиваний, була балериною (за лібрето, Дівчина в опері є балериною).
Отож, справедливо буде погодитись з Іллєю Разумейко, що «це не штучний офіційний наратив, як історія “Бориса Годунова” в Петербурзі, або формування образу “Богдана Хмельницького” в ЦК Компартії України». Щобільше, постать Вишиваного не представлена однобоко-позитивно — це неоднозначний герой із сумлінням, сумнівами й самокопаннями. Та поряд із цим образ Вишиваного все ж ідеалізований й «округлений» до, щонайменш, традиційних маркерів: національна українська ідея, церква, натяк на гетеросексуальні стосунки. Необхідне художнє «відкидання зайвого» задля чіткості ідеї твору спрощує та сплощує реальні — іноді складніші, а часом і більш тривіальні — життєві контексти. Нехай вони матимуть місце хоча б у рецензії.
Василь Вишиваний- Василь Вишиваний
Австрієць, котрого зацікавило розбишацтво українців
«Я мав вибір, я справді міг обирати: і громадянство, і рід занять, і своє майбутнє. Але я обрав для себе іншу країну — країну, якої насправді не існувало, країну, про яку лише мріяли», — читаємо від Вишиваного в лібрето. Натомість у мемуарах знаходимо інший поштовх ерцгерцога до українських студій: «Там [у м. Живець. — ред.] я перший раз почув про українців. Поляки називали їх “Русини” і висказувалися про них як про розбишаків, бандитів і т. д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що українці <…> це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу». А вже під час сумісних битв Вишиваний відзивався про українців так: «Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, тай виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. <…> Найслабше місце в душі українського жовніра, як жовніра, це недостача власної ініціативи. Але за те на приказ, — усе виконають» (з Мемуарів).
Цікаво доповнюють цю картину автобіографічних нотаток думки Тімоті Снайдера: «Він [Вишиваний. — ред.] брав участь у “національному сні” свого батька, в якому Польща мала отримати габсбурзьких володарів у межах габсбурзької монархії. Чому б не мати власного габсбурзького володаря й українцям?». І далі: «Побачивши те, чого не помічав його батько, ідентифікуючи себе з нацією, яку зневажали польські князі, він підносив себе в межах своєї родини, ба навіть цілої династії. Він був наймолодшою дитиною периферійної гілки Дому Габсбургів, де так і не знайшлося Габсбурга українського. Отож він міг стати першим» («Червоний князь», с. 63).
Ці та інші наївні й свого роду нонконформістські думки, вчинки Віллі (так Снайдер пише про Вільгельма в молодому віці) характеризують його скоріше як вишкварка, мотивація котрого спочатку була не стільки Україну розбудовувати, скільки піти проти течії й стати на сторону «тих, кому не лишили слів, <…> кого не чують ніде» (з Лібрето). Попри натяки на інфантильність Вишиваного в Жадана, автор лібрето все ж знаходить можливість виправдати його: «В нашій родині говорити про корону було так само природно, як у звичайних родинах говорити про погоду».
Гомоеротизм та бісексуальність Василя Вишиваного
«Василь Вишиваний був геєм», — пише на ранок після другої прем’єри опери у Фейсбуці епатажний режисер Євген Лавренчук. Закочуючи очі під лоба від хайпової риторики вже передчувала ту годину фактчекінгу, що доведеться провести із доступними матеріалами. І що? Таки так, Василь Вишиваний був гомосексуалом. (Якщо ви також зібралися закочувати очі, бо втомилися від частоти появи цієї теми у пресі, то маєте право, але тоді підійміть ваш девайс вище, щоб було зручно дочитати ще пару абзаців про це.)
З дитинства (родичі, школа у Вінер-Нойштадті) Віллі перебував у середовищі із гомосексуальними зв’язками та сам мав коханців. Але особливо багато підтверджень цьому — вже у паризькому періоді життя Вільгельма: «Вільгельм завжди любив чоловіків — можливо, ще в школі, ймовірно, в окопах і безперечно — у випадку зі своїм секретарем та камердинером. Та в Парижі він ризикував видати себе за того, ким насправді був. <…> Полишивши спроби зберегти політичну анонімність, він дозволив собі сексуальні необачності нового штибу, чи принаймні нового масштабу» («Червоний принц», с. 150). На додаток: «Вільгельм, здавалося, не просто полюбляв перетинати ці межі, а вважав свої сексуальні пошуки серед нижчих класів виявом людської щедрости. У цих закладах Вільгельм був знаний як Робер. У “Халіфі” він познайомився із сином робітника, з яким не припиняв зустрічатися. Крім цього, він найняв собі новим прислужником алжирця. Поліція вважала цього Моріса Нешаді “педерастом, що має великий вплив на свого хазяїна”» («Червоний принц», с. 151).
При цьому Тімоті Снайдер наводить факти й про те, що Вільгельм знав, як поводитися і з жінками. У допитах, зокрема, і сам Василь Вишиваний згадує про свою «співжительку». Вочевидь, малася на увазі Поллєт Куйба («ошуканка, пройдисвітка, коханка» в описі історика), яка, однак, за даними Снайдера, разом із Василем Панейком втягнула Вільгельма у скандал із поширенням чуток про його гомосексуальність.
Підтвердження бісексуальних зв’язків Василя Вишиваного, звісно, вберігає від висновків про формальність введення в оперу саме дівчини в функції Дівчини (може звучить, як «міс Мурпл в ролі міс Бурпл», але до функції цієї героїні насправді ще доведеться повернутися). Натомість стереотипність в образі чоловіків і Вишиваного зокрема намагався порушити режисер Ростислав Держипільський, додавши кадетам рис поведінки, котрі трактуються, як фемінні. Також вони мали вінки на головах, що потім кидали на сцену, імітуючи пускання у воду. Під час вистави це здалося нісенітницею. А тепер, знаючи, що під час воєнних дій весною 1915 року Вишиваний був призначений керівником сотні, яку прозвали «червоною, або соціалістичною», а його — «червоним принцом», обряд пускання «купальських» (бо весна) вінків із червоними квітами (бо в тому числі й тому що символ пам’яті жертв Першої світової війни) можна трактувати й традиційно — як пошук коханих.
Якою є опера «Вишиваний. Король України»?
Проєкту «Вишиваний. Король України» передувала масштабна дворічна піар-кампанія, а тепер, після його реалізації, з’являються відгуки від глядачів розмаїтних професій та сфер. Виходячи з різних позицій усі підбирають власні епітети до вистави: іноді доречні, іноді несумісні, з чим і варто розібратися.
«Свідома відмова від класичної оперної форми» — цей фрагмент з допису Директора Українського Інституту (2017–2021) Володимира Шейка є ідеальним для того, щоб розпочати. Передусім, опера «Вишиваний. Король України» — опера у традиційному, канонічному уявленні про цей жанр. З цим не виникає питань особливо в тому українському дискурсі, коли навпроти опусів Nova Opera (минулого і нового складу композиторів) в клітиночці «класного журналу» консервативної музичної спільноти ще досі олівчиком стоїть знак питання: «чи опера то, чи не опера?». Але навіть у порівнянні із джентльменським набором українських театрів — Верді, Чайковський, Пуччіні — «Вишиваний» грає за правилами (поділ на дії та голоси-картини, чергування сольних, ансамблевих, хорових епізодів, робота з обмеженим сценічним простором, музична драматургія із лейтхарактеристиками, наявність симфонічного оркестру). Натомість внутрішні компоненти опери й справді знаходяться поза традиційним каноном, в жанрових межах опери XX – початку XXI століття, що й створює справедливе враження «відмови від класичної оперної форми» у глядачів. Тож якою є опера «Вишиваний. Король України»?
-
лірико-психологічна опера
«Формально ”Вишиваний” — це історична опера», — читаю в рецензії Іллі Разумейка й спішу аргументувати, чому це не так. Безумовно, не лише канва національно-визвольної боротьби, а й основа життєвого шляху головного героя надає опері рис історичності. Можливо, навіть кількість активних персонажів і хорових сцен так само вказувала б на історичний жанр. Так, велика романтична історична опера і справді передбачає розгортання наративу ліричних героїв на тлі історичних подій, що можна було б побачити в «Вишиваному», але це хиба. У визначенні жанру усе залежить від, в прямому сенсі, точки зору: мало того, що розгортання подій опери відбувається в уяві героя, щобільше — ми сприймаємо (бачимо і чуємо) усіх персонажів крізь проєкцію свідомості центрального образу. Тож якраз і формально, і за втіленням «Вишиваний. Король України» є лірико-психологічною оперою.
-
експресіоністська опера
Визначення «експресіоністська» тут поглиблює розуміння відтінку психологізму опери з боку естетики. Усі події ми бачимо крізь призму власних відчуттів героя безпомічного, пригніченого поразкою і допитами, героя фізично хворого, у болю і мареннях. Відсутність внутрішнього узгодження: ледь жевріє у спогадах його віра в українську свободу і щодужче прогресує песимізм, докори сумління (що уособлені в його альтер его — персонажі Людині у Чорному). Мало того, глядачі спостерігають за життєвим шляхом Вишиваного, знаючи, що він приречений на допити і смерть. Ці риси експресіонізму, закладені в драматургії лібрето, посилюються граничною експресивністю музики. Однак при тому, що за часом появи ця естетика належить модернізму (хоча стала й універсальною категорією нині), «Вишиваний» є експресіоністською, але не модерністською оперою.
-
сучасна опера
Звісно, визначення «сучасна» — темпоральне, лише для вжитку у критичних статтях, щоб пояснити використання останніх надбань розвитку драматичного, музичного та театрального мистецтва у випадку з оперою. Сучасним «Вишиваний. Король України» можна назвати з декількох причин. Одним з показників опери від початку XX століття є вокальна партія на межі співу й розмови. Кожний композитор шукає індивідуальний варіант такого балансу; Алла Загайкевич звернулася до витоків — шенбергівського Sprechgesang із його ближчим до розмови варіантом Sprechstimme (хоча в Арнольда Шенберга назва Sprechstimme лиш позначала партію, що виконувалася прийомом Sprechgesang).
Так само опера ХХ століття потребувала оновлення побудови сюжету; у «Вишиваному» сюжет, за настановами драматурга Бертольда Брехта, є соціально-політично актуальним, за візіями композитора антиопери Маурісіо Кагеля — не однолінійним. Останнє проявилося у кінематографічній монтажності лібрето, що також симптоматично в сучасній опері як результат взаємовпливу з кіномистецтвом. Попри те, що опера використовує лише відокремлений сценічний простір (традиційно), його розширює відеопроєкція із зображеннями обличчя актора Василя Вишиваного. Щоправда, цей засіб використаний скоріше як фонові анімовані декорації, що додає лиш експресіоністичної моторошності, але не бере участь в драматургії.
Музика Алли Загайкевич — однієї з нечисельної частини українського композиторського ком’юніті, яка не лише добре обізнана із класикою ХХ століття, але й продовжує ці традиції — ідеальний зразок «технічної прогресивності» сучасного композитора. І йдеться, звісно, не про факт використання електроніки, хоча мультиінструментальність є складовою цієї прогресивності (а електроніка — це, в першу чергу, ще один інструмент оркестру). Музичне мислення композиторки у цьому творі справді продовжує перш за все авангардистський напрям в музиці. В індивідуальному мовленні композиторки згадується надрив Карлгайнца Штокгаузена, вишуканість П’єра Булеза, прозорість Сальваторе Шарріно. Та моментами можна вчути і відголос модерністських звучань (зокрема, в руслі Альбана Берга там, де роль грають тони, а не сонори). Очевидна тяглість традицій дозволяє назвати експериментальною (що зустрічається у деяких текстах) цю музику лише з огляду на простір її звучання — для державного театру це, на жаль, ще «експериментально».
-
українська опера
Не має сумніву у тому, що опера «Вишиваний. Король України» — українська опера, враховуючи: самоідентифікацію центральної постаті опери та пов’язаність сюжету з історією України, національність та/або громадянство автора ідеї про Вишиваного (Всеволода Кожемяка) й авторів тексту (Сергія Жадана та Алли Загайкевич); вербальну мову; джерело фінансування; реалізаторів та виконавців (від продюсерської команди до державних інституції і колективу). Але у світових прес-релізах чи рецензіях (хоча б на прикладі недавніх прем’єр «Upload» Мішеля ван дер Аа та «Innocence» Кайї Сааріаго) не пишуть «нідерландська опера», маючи на увазі походження ван дер Аа, або «фінська опера», бо головна героїня фінка. На українських же теренах це чомусь є звичним. Словосполучення штибу «українська опера» повинно свідчити про якусь національну специфікацію власне твору: або у жанровій моделі (критерій — структура та специфіка драматургії), або у перенасиченості національною атрибутикою як-то у фольк-опері (символами чи стилістикою вербального, музичного та театрально-режисерського текстів).
Оперне мистецтво України не має своєї жанрової моделі, лише його витоки спираються на український за походженням вертеп, що у випадку з «Вишиваним» позначилося, але не у формі вистави — у сценографії. Опери українських авторів спираються на жанрові моделі або європейських за походженням передвісників опери (типу шкільної драми, що близька до вертепу), або власне європейських архетипів (як лірико-психологічна драма у «Вишиваного»). Таким чином, відсутність жанрової моделі української опери унеможливлює називати «Вишиваного» українською оперою. Окремі атрибути національного театру втілюються тут у режисурі: вертепна конструкція, наявність народних обрядів (знову ж таки, обряд пускання вінків на воду), танців (рухи мисливців). Але режисура як нашарування на текст опери не може слугувати її національною ідентифікацією.
Так само й «опера українською мовою» в лібрето Жадана — не тотожне «українській опері» (а структура чи драматургія тексту не є показово-українською). Попри наявність тембрів трембіти, використання запису співу Полтавського фольклору Іриною Клименко, і лише виняткового використання гуцульського ладу, ямбічних ритмів й алюзії на зимовий фольклор музична партитура Загайкевич теж не робить «оперу з елементами українського музичного фольклору» «українською оперою». Тобто, жанровий різновид опери «Вишиваний», музична мова, принципи текстової і музичної драматургії виходять з європейських традицій, що, з цих позицій, не дозволяє назвати «Вишиваного» суто українською оперою.
Чия опера «Вишиваний. Король України»?
Оперний жанр, як Київська Русь — належить всім і не належить нікому. Але серед музичної спільноти закарбувалася думка, що рушійним у жанрі є музична драматургія («Лібретист? Ні, не чули»), а опера, відповідно, композиторська. І справді, говорячи про оперу на межі XIX–XX століття, варто відзначити, що відповідальність за продукт, у результаті, ніс композитор.
Однак, застій у репертуарі і традиція ставити здебільшого опери з минулого породили інше закономірне явище — «режисерська опера», адже потреба оновлення залишається і має реалізовуватися хоча б у сценічному втіленні. Та чи працює це сьогодні взагалі і випадку із «Вишиваним. Королем України» зокрема?
«Вишиваний. Король України» — продюсерки Олександри Саєнко?
Опера «Вишиваний. Король України» — це продюсерський проєкт, де лібретист, композиторка і режисер є підрядниками у втіленні ідеї «написати оперу про Вишиваного». Так, підрядники, але лише номінально, адже якого Василя Вишиваного писати, у якій драматичній формі, якою музикою і з якою режисурою — все це унікальні художні рішення, які ані авторам ідеї написати оперу (Схід Opera), ані автору ідеї про Вишиваного і одному зі спонсорів (Всеволоду Кожемяку), ані продюсерці (Олександрі Саєнко) не належать. (Сподіваюся, не треба уточнювати, що художнє рішення опери не належить і грошедавцям, хоча без них, іронічно, ніякого «Вишиваного» не було б.)
З історії пошуку мистецького тріо відомо, що Сергій Жадан був першим і єдиним варіантом автора лібрето, Аллу Загайкевич порадив Ілля Разумейко, а Ростистав Держипільський був третьою кандидатурою на позицію режисера. Безперечно, вони є видатними, професійними та сформованими митцями кожен у своїй парафії. Безсумнівним є і зірковість творців, що може бути співмірним із тріо Леонардо ді Капріо, Бред Піт та Марго Робі — касту «Одного разу в… Голівуді» Квентіна Тарантіно — тільки в українському медіапросторі. Але при всій успішності результату, є у цій співпраці й відголос байки «Лебідь, Рак і Щука». Як наслідок, у жодному тексті про оперу не знайдеш цілісного опису кінцевого мистецького продукту, усюди будуть відгуки на кожний з його компонентів окремо. Чому?
«Вишиваний» — лібретиста Сергія Жадана?
Для Сергія Жадана це є перше лібрето і як окреме видання воно викликає лише захват. Із загальнодраматургічного: збалансоване поєднання документальності і художнього домислу, кінематографічна ідея структури і форми (саме звідси у першу чергу йде «лірико-психологічна» та «експресіоністська» опера). З лібретного та потенційно музичного: влучно створений розмаїтий контекст для героя, що може бути втілений музичними архетипами (і мисливство, і кадетство, і обрядово-церковне), багато музичних метафор і символів, фоніка.
Лише образ Дівчини неоднозначний: з одного боку, усі біографічні контексти, уособлення проблематики «культура і війна» є дуже влучними, з іншого боку, це потакання оперному канону у необхідності любовної лінії (хоча б натяку), а також суто прагматичній цілі урізноманітнити чоловічий вокал хоча б одним сопрано. Однак, її статичність також утворює контраст до динамічності подій в житті Вишиваного (кожний раз зустрічаючись, Вишиваний рушає далі, а вона залишається вірною місцю та справі, мистецтву). Це робить її відстороненою спостерігачкою (вона ж і відспівує героя у Колисковій у фіналі опери), немов Мойрою.
Проте лібрето Сергія Жадана є громіздким і насиченим подробицями, що змусило робити купюри (вирізані фрагменти залишили в опублікованому виданні, але позначили червоним, хоча в такому разі лібретист мав би редагувати текст). Деякі з них у вигляді рухомого рядка транслювали на завісу чи декорації сцени, що було найкращим з можливих рішень введення глядача в обставини дії.
«Вишиваний» — композиторки Алли Загайкевич?
У музиці Алла Загайкевич поставилася чуйно до натяків у лібрето: поглибила експресіоністський сюжет музичними засобами, вишукано втілила жанрові епізоди, даючи їм ненавʼязливі ритмоінтонаційні маркери без виходу за межі власної стилістики. Партитура, так само як і лібрето, є деталізованою — не лише детально пропрацьованою, а саме з увагою до деталей. Розмежування музичних характеристик зроблено не тільки на рівні окремих груп людей, хоча як же ж смачно стилізовані різні східна та західні традиції українського співу православних та католицьких солдатів у сцені на Різдво! Музичну атрибутику отримують й окремі слова (зокрема, інтонаційно та оркестрово увиразнюються згадки про Україну).
Й оскільки опера — це передусім про спів із текстом, то якнайдоречнішим є рішення вокальної партії, що спирається на прийом Sprechgesang. Звісно, розмовний спів суголосний жанровому канону опер ХХ – початку ХХІ століття. Штучне й самозакохане bel canto, віддалене від вербальної інтонації, надто сильно поетизує будь-який наратив. Натомість зі Sprechgesang є можливість і наблизитися до реалістичності розмови (змінювати широту мотивів в залежності від інтонації тексту), і до певної міри все ж очуднити театрально. Хиткий навʼязливий амплітудний мотив стає основою вокальної партії Вишиваного. Його оркестровою характеристикою — висхідні арфово-флейтові пасажі (до речі, флейта є також і лейттембром Дівчини).
Загалом оркестру відведена функція «забарвлення» вокальної партії, що також відсилає до Арнольда Шенберга і його Klangfarbenmelodie (в опері — Klangfarbenharmonie та Klangfarbenpolifonie). Також оркестр вводить у жанровий контекст ситуацій опери, але без натуралістичної чи урбаністичної прямолінійності і змалювання (а символ вокзалу, що червоною ниткою пронизує увесь сюжет, так і просив щось на кшталт Pacific 231 Артюра Онеггера). Поза драматургічною лінією, особливою виразністю відрізнялися хори із «хуковими» гармоніями та майстерним нашаруванням сонорів (музична пам’ять так і викидала паралелі то з українським, то з польським ансамблевим, хоровим багатоголоссям). А багатоканальний електронний звук із реверберацією надавав об’ємності звуковому простору і відчуття перебування в ньому.
«Вишиваний. Король України» режисера Ростислава Держипільського?
На відміну від лібретиста та композиторки режисер Ростислав Держипільський працював із текстом опери пізніше. Амплуа оперного режисера для нього не вперше (неоопера-жах «Гамлет», футуристична опера «Аерофонія» у колаборації з Nova opera та Романом Григорівим, Іллєю Разумейко), щоправда, роботу над «Вишиваним. Королем України» можна назвати дебютом в канонічному оперному жанрі. Для сценічного втілення опера ставить два виклики: як динамізувати сюжет, що відбувається в уяві головного героя, та як втілити кінематографічний монтаж, наявний в структурі, на театральній сцені. І головне: як бути з усім цим на сцені оперного театру так, щоб історія була «камерною» (в усіх сенсах), про одного героя, однак, не відчувалася пустота у просторі великої сцени.
Ідея з вертепною конструкцією — що, окрім всього іншого, відсилає до суто української за походженням моделі театру — здається вдалою знахідкою. Вертеп — це можливість поліфонізувати простір, до чого підбурюють драматургія лібрето і музики. Так само і центральний елемент сцени якнайкраще допомагав пов’язати усі точки у часі та просторі сюжету за допомогою його переінтерпретації (будувати залізницю, школу, зводити трон тощо). Додаткової динаміки та поліфонічності режисер домігся масовими, хоч і не завжди пластичними міграціями хору по сцені; а також драматургією розвитку образу Дівчини і балерин, що супроводжували її. Останнє по-іншому представило контраст «активного» Вишиваного та вже не такого «статичного», як у лібрето, образу Дівчини.
- facebook.com/kharkivopera/
Проте незворотнім наслідком ідеї з вертепом стало уподібнення Вишиваного до Ісуса. А поєднання цих історій призвело до ще несподіванішого висновку: Вишиваний + Ісус = Лоенгрін. Режисура по суті інтимної опери зробила з ліричного героя спасителя, при чому так само як у Ріхарда Вагнера, герой мусив піти/відступитися. Певно, саме режисура зробила з опери «Вишиваний» по-справжньому оперу «Вишиваний. Король України».
А тепер узгодимо усі складові (чого не вистачило, власне, на виставі). Ти приходиш на абсолютно нову оперу: так, можливо ти вже ознайомився з лібрето, але під час спектаклю все одно доводиться зіставляти те, що відбувається у тексті, та реагувати на власне події в музиці. Перед очима: субтитри, до них на декораціях з’являється текст (нумерація голосів-картин, опис обставин дії), а також власне сценографія, що нашаровує ще купу сенсів, символів, алюзій. Адже передбачається, що опера, хоч і не синкретична, але синтетична — тобто лиш у сукупності всього можна зрозуміти основний меседж? Отож, у цій багатошаровості «Вишиваного» драматургія спектаклю наблизилася до оперної реформи Бертольда Брехта та Курта Вайля, де оперний синтез народжується не у гіпнотичній співдружності компонентів, а в їх розбіжності, що провокує до роздумів. Звісно не конфлікт, але поліфонія вербального, музичного та режисерського текстів «Вишиваного. Короля України» виявилася запорукою динаміки двогодинної опери.
Лебідь, Рак та Щука: то хура й нині там? Ні. Просто коли тягнеш у різні сторони — цю хуру вже важко сприймати. Це закономірний наслідок продюсерського поєднання трьох митців із власним унікальним баченням. І воно вартує того. Проте сьогодні існують усі можливості для того, щоб одразу включатися у процес усією командою й отримувати рівноцінний синтез задля цілісності музичного твору. (Свідомо проігноровано слово «Gesamtkunstwerk», але ви зрозуміли — «мир, дружба, жуйка».)
Де і для кого поставлена опера?
Попри контроверсійність особи першого заступника генерального директора Схід Opera Ігоря Тулузова, на прес-конференції, присвяченій опері, він висловив важливу думку. Оскільки інституція харківської опери не знаходиться в історичній будівлі, яку мають театри Києва, Львова, Одеси, це дозволяє експериментувати з репертуаром. І справді, візуальне сприйняття «постмодерністської», або «совєтсько-модерністської» архітектури ХНАТОБу із його геометричними конструкціями розширює межі очікування від репертуару, чого не мають вишукані, мало не ампіричні із рюшами будівлі історичних театрів. Це — несумнівний козир Схід Opera, котрий вони нарешті почали використовувати і звернулися до Всеволода Кожемяка з ідеєю створення сучасної опери.
Єдиний мінус будівлі (окрім холоду ще) — відсутність акустики для оперних вистав. З досвіду відвідування театру як музикантки та харківʼянки знаю, що далеко чи високо сидіти — буде чутно, що оркестр грає в ямі, близько сидіти — буде більш чутний фальш (фізика: чим далі — тим менше зайвих обертонів). Тому побачивши білет у четвертий ряд, які надавали учасникам Оперного форуму–2021, встигла злякатися. Та після першої хвилини видихнула. Музика «Вишиваного. Короля України» — виклик для будь-якого оперного колективу в Україні, котрий світу білого сучасної музики не бачить серед пилу партитур ХІХ – початку ХХ сторіччя. І неймовірне щастя (особливо для композиторки), що знайшовся диригент Юрій Яковенко, який зумів підібрати той склад виконавців, хто був відкритий до виходу за межі власного комфорту і якісно впорався з музичним текстом. Цікаво, що це не перша партитура сучасної опери, за яку береться Юрій Яковенко, адже «Бестіарій» Олександра Щетинського був поставлений у 2011 році саме під його батутою. Залишається лиш сподіватися, щоб диригент ще більше поглиблювався у сучасний контекст і брався за нові проєкти.
Випробування вокальними труднощами достойно пройшли вокалісти та артисти хору. У відгуках їхніх колег по фаху почула суголосні із власним враженням думки — «некомфортно». Справді, був відчутний некомфорт вокалістів на сцені, але частіше виконання «Вишиваного. Короля України» як репертуарної опери стане хорошим тренажем для вдосконалення. Можливо це все додавало додаткових нот «експресіонізму» й виконанню ролей: Володимир Козлов (Вишиваний), Олексій Вєтров (Людина в чорному), Олеся Мішаріна (Дівчина у постановці 2 жовтня). Окрема вдячність за роботу хору та хормейстера Олексія Чернікіна, які донесли прекрасні вертикалі з оперної партитури Алли Загайкевич.
Незвичним досвідом «Вишиваний. Король України» ще стане і для прикормленої до історичних опер відвідувачів опер України. Театральне мистецтво — давній і традиційний ритуал, практика для людини в будь-який час (чи то в театрі, чи в опері, чи в кіно). І навіть опера, як зараз фільми, колись відповідала актуальним мистецьким запитам суспільства. Сьогодні ж, дисбаланс історичного репертуару і сучасних тенденцій (у сюжеті, в музичній мові) перетворив оперу на дивний ритуал. Дуже точно це описує Бертольд Брехт: «Вистрибнувши зі станції метро спраглі віддатися гіпнозу магів, дорослі, загартовані й жорстокі через боротьбу за існування люди кидаються до театральних кас. Разом із капелюхом вони здають на вішалку свої звичайні манери, свою звичайну поведінку “в житті”; вони входять у глядацький зал і займаються свої місця з видом та поставою королів».
Але знаєте що? Порівнюючи з недавнім концертним виконанням «Трістана і Ізольди» Ріхарда Вагнера у Києві, куди, як мало не на бал ХІХ століття, зійшовся весь бомонд, розумієш, що на «Вишиваного. Короля України» так прийти не хотілося, більше того — це виглядало б, певно, недоречно. Формально, історія Василя Вишиваного — про початок ХХ століття, але, звісно, що цей наратив є й алегорією до українського сьогодення. Це робить оперу актуальною політичній адженді (цього хотів для опери Брехт), але зовсім не паростку соцреалізму (до чого призвели бажання в тому числі і Брехта), адже попри відповідність нинішнім українським реаліям «Вишиваний» має метатекст — як істинний зразок оперного мистецтва. Але «говорить» він до нас мовою актуальною нині.
Що означає опера «Вишиваний»?
Україна, певно, ще досі знаходиться на етапі доведення власної ідентичності, в оперному жанрі так само. В нас немає чітко визначеної «першої української опери», на яку могли б претендувати і Дмитро Бортнянский, і Іван Котляревський, і Семен Гулак-Артемовський, і Микола Лисенко, бо є питання, що називати «оперою», і що називати «українською». Через те зʼявляються ось такі наративи: «Українська національна опера ще досі не написана. Змиріться з цим фактом. <…> На предмет національної опери ми не можемо сказати, що у нас вона є. І доки ми її не напишемо, доки вона не зʼявиться, ми не можемо сказати, що в нас є фундамент для розвитку оперного мистецтва в Україні» (музикознавиця Любов Морозова). Зрозумілою є така риторика в контексті піару опери «Ніч» (композитор Максим Коломієць), але отак викреслювати оперну практику, якщо не Лисенка, то хоча б від Бориса Лятошинського до Євгена Станковича — не справедливо.
Цей нездоровий перфекціонізм в обовʼязковості розуміння чогось «першим» заважає розумінню тяглості традиції. У цьому сенсі можна вважати, що у ХХ столітті історія опери розділилася: сьогодні ми маємо одну оперну практику, котра відрефлексувала «смерть опери» і знайшла своє переродження із мультимедійним мистецтвом (як опери Nova Opera обох складів); і другу практику, яка продовжує тяглість традицій безперервних трансформацій опери з 1600 року. Отож, «Вишиваний. Король України» — це саме та сучасна опера, що не пориває з канонами і, тим не менш, представляє актуальне оперне мистецтво.
На відміну від тих масштабів, з якими стикаються у повсякденній роботі і лібретист Сергій Жадан (багатосторінкові книги), і режисер Ростислав Держипільський (декількаактні театральні вистави), створення двогодинної опери для композитора — це надпраця, що доводиться навіть не щороку і не кожному композитору. Тому, можливо, більша відповідальність відводиться саме композитору. Амбасадорка оперного музикознавства в Україні Марина Черкашина-Губаренко в кулуарах висловилася, що ми маємо тепер переосмислити творчість Алли Загайкевич. Мені ж здається, в цьому немає потреби.
Масштаби мислення, освіченості та професіоналізму композиторки, котрі видимі в її інструментальних, вокально-інструментальних, електронних творах та кіномузиці, не викликали сумніви в тому, що Алла Загайкевич може написати таку партитуру. Нарешті ми почули це завдяки Юрію Яковенку і колективу Схід Opera, а ще й у такій колаборації із Сергієм Жаданом, Ростиславом Держипільським та усією командою проєкту із продюсеркою Олександрою Саєнко і автором ідеї Всеволодом Кожемяком, а також завдяки небайдужим меценатам, котрі точно розуміють вартість, але тепер, сподіваюся, усвідомлюють також і цінність такої події в Україні й долучаться до культури ще.
Читайте також:
• Як слухати сучасну класичну музику: Summa Tempologica Юрія Пікуша
• Клавесин і його перспективи в сучасній музиці
• Нойз на Київ Музик Фесті-2021: Жанрова диверсивність від Sed Contra Ensemble і Duo Sonoro