Здається, кожна українська осінь славиться релізом прози відомого письменника Андрія Любки. І під лункий клич трембіти у найбуремніший час переоцінки цінностей героя нового роману «МУР» відкривається парад особливих музичних принад, захованих у тексті. Звісно, сама наявність класичної музики в українській літературі не є новиною (згадаймо тільки «Місячну сонату» Людвіга ван Бетховена у «Саду Гетсиманському» Івана Багряного чи «оперний слід» (за висловом музиколога Юрія Чекана) у творах Юрія Андруховича), але те, як саме, коли і навіщо виринають звукові світи у Малому Українському Романі — вартує особливої згадки. Тому ані мур-мур тут про інше — перипетії втамувань «статевого смутку» Романа (теж письменник), муки вибору ним дружини (Алли, Беати, Дзвінки, Мілени чи Ярини-Марії-Віолетти), бій фразеологізмів та вишукані рецепти закарпатських європейських страв, зокрема ексклюзивного покрокового приготування ошпарених гуцулів.
Розмістімо ж музику у цьому інтерв’ю, присвяченому тільки музиці, так само як і у романі за її участі. І хоч головний герой твору вважає, що «нема нічого гіршого, ніж після третього келиха вмикати друзям улюблені пісні», ці твори просто таки не можуть діяти як інструмент «естетичного катування». Однак попереджаю: цілком здатні заспойлерити ледь вловимий флер страшної розв’язки МУР’у [див. останній приклад].
Світ, у якому класична музика звучить через кожні 5–15 сторінок, уже утопічно-ідеальний. Музика у книгах — якщо дивитись на це, як тенденцію, зокрема і вашої творчості, — чому письменники використовують її? Яка у цьому користь для роману, що для вас є музика у ньому?
Мені здається, що музика може відігравати значення, наприклад, для характеризації персонажів — скажи мені, що ти слухаєш, і я скажу, хто ти є. Тому це досить легко: ми бачимо, в сучасній українській літературі, як гопники слухають чи шансон, чи русскій реп і т. д. Відповідно, коли ти протиставляєш цьому іншу музику — скажімо, класичну, симфонічну, це водночас зображає персонажів по-іншому.
Була іще тенденція (яка зараз відходить) зображувати їх такими собі рокерами: здавалося, що це люди, які буцімто є носіями свободи. Це відходить як субкультура і, відповідно, як музика. Але також треба розуміти, що музика часом може бути елементом архітектоніки твору. Тобто є кілька письменників в Україні, окремі тексти яких можна читати вголос і дослухатися, як сконструйовані речення і чи є музика у цьому тим, для кого це важливо.
Коли я писав роман «Чіо-чіо-сан», закручений довкола сюжету опери (однойм. опера Дж. Пуччіні — Д. С.), було дуже важливим збудувати саму його композицію відповідно до композиції опери, і хотілося, щоб досвідчений читач, який має чітке пильне око і добре вухо це вловив. І якщо ви прочитаєте перше речення, там є цілі інтонаційні каскади, — от його мені хочеться читати вголос. І у тринадцятому розділі, де дія переплітається з музикою, якщо просто ввімкнути оперу і читати під неї розділ, то вона наклалась би під розділ. Тож музика може проникати у сприйняття твору. Думаю, найважливішу функцію виконує музика, яка взагалі супроводжує письменників під час писання, оскільки це досить самотня робота, яка передбачає ізоляцію. Дуже часто письменник слухає музику і під неї пише. Вона створює атмосферу цього писання.
У вас вийшов такий мікст музичних сфер — фольк (через трембітання, яке проводить арку від початку до кінця роману) плюс романтична традиція кінця ХІХ разом із модерном XX століть. При тому зрозуміло, що у головного героя є й частина вашого «обличчя» та вподобань. Що зумовило підбір — крім доречності, якісь зразки є улюбленими?
Безумовно, коли я пишу про музику, то це музика, яка мені подобається і яку я сам слухаю. Хоча певною мірою, там є іронія, і я використовував якісь мелодії, свідомо перегинаючи палицю і кажучи, наприклад, що «Влтава» Бедржиха Сметани найкраще пасує для легких поцілунків, петтінгу і так далі. Чимало цих композицій я вжив з гумористичною метою, тож коли головний герой приходить в бар і просить, щоб бармен включив Le Dance Macabre Сен-Санса, це також знущання з реальності, над тим, що лунає в таких закладах і барах.
Мені здається, власне музика якимсь чином балансує таку кількість провокацій — секс, алкоголь, фемінітиви, стьоб з поетів, що тепер співають свої вірші в різних гуртах, що музика так наче проводить за руку читача крізь роман і пошепки постійно нагадує про себе. І мені під час читання дивно резонувала ось ця звичність, з якою усі жінки Романа начебто сприймали музику, особливо те, що хто ж не погодиться переспати під «Шехеразаду» Равеля. Це ж непряме і парадоксальне свідчення соціокультурної ситуації, воно зображає роль музики для небагатьох.
А чому дивно? Розумієте, настає момент, коли займатися сексом виключно під Radiohead стає вже нудно, і люди шукають якусь новизну.
Власне, чим тоді є музика для головного героя? Будьмо до нього більш скептичними: палаючи бажанням написати ВУР (Великий Український Роман), свій плейлист він формує з треків абсолютно космополітичних. Так, трембіта та лікнеп з історії створення цього інструменту компенсують часточку українства, але ось ймовірний закид — де українська (якщо не сучасна, то бодай лисенківська) музика академічної традиції?
Специфічного задуму нема, є просто любов до певних композицій. Ви вперше поставили мені це питання, чому музика не українська, мені навіть на гадку не спадало. Хай це не прозвучить пафосно, що музика поза поділами на народи і окремі культури, і сила музики й живопису якраз і полягає в тому, що їй не потрібен перекладач. І прив’язувати її до чогось не варто.
Наприклад, Бейла Барток (про якого я найбільше пишу, бо він має стосунок до міста, в якому я виріс та взагалі до Закарпаття), мав зовсім іншу мету: він збирав етнічні мотиви, народні мелодії, і порівнював європейські, африканські, латиноамериканські місцеві наспіви-мелодії для того, щоб не виділити різницю між ними, а навпаки показати, що музика десь на споді має один корінь і вона інтернаціональна.
А що/кого ви слухаєте з сучасних авторів?
Я, чесно кажучи, не можу сказати, що слухаю музику як таку, бо, по-перше, чому мені, наприклад подобається, симфонічна музика зокрема? Там немає слів. Якби я працював і дослухався до слів, то не міг би працювати. Тому симфонічна музика для мене ідеальна, вона мене не відволікає, створює якийсь флер, не відвертає увагу на себе. Щоб я сильно слухав музику, то ні.
До локдауну ви були гостем оперних театрів, і інших країн.
Це інше, я ходжу на концерти, відвідую опери, філармонії, коли є можливість, і в різних країнах. Це, напевно, мій улюблений формат і жанр. Але щоб я вдома сів і слухав записи, то такого не буває. Мені важлива візуальна складова, коли приходжу в філармонію, мені подобається дивитися, як ритмічно, симультанно підіймаються руки, смички, і як прокочується ціла хвиля через симфонічний оркестр. Це дає мені певне задоволення, але в момент походу на концерт. Я слухаю тихо, коли працюю. І у мене нема навушників.
Наостанок маленьке уточнення з тексту. Який конкретно концерт Рахманінова слухає Роман?
Маю тут диск в машині й зараз вам скажу. Другий концерт у виконанні Ріхтера з Варшавським симфонічним оркестром філармонії.
Отже, оминувши іронічні згадки музики під час споглядання тренувань дівчат на стадіоні, зауважу, що головний її актив у романі припадає на підвищення доброго пафосу чуттям Романа, який все ж таки (є великі сподівання) напише свій нетлінний ВУР, ставши в один ряд з тими, чиї музичні маніфести нащадкам помістив у книгу Андрій Любка.
За посиланням можна послухати збірку вподобань героя, а разом з тим відзначити: класична музика в цій українській прозі стала невіддільною. І грала фоном не тільки під час написання автором МУР’у про ВУР, а й у голові читачки, яка пише цей текст.
P. S. Водночас збіги її імені з іменем однієї з героїнь та деякими рисами зовнішності та характеру прошу вважати фатальними, але випадковими.