14 липня виповнюється чотири роки з дня смерті відомої української скрипальки та педагогині Ярослави Рівняк (1949–2018). Найкраще про вчителя розповідають його учні. Ми звернулись до знаних музикантів Дмитра Ткаченка, Ореста Смовжа, Віри Жук, Євгена Кострицького та Даниїла Гоноболіна, щоб почути їхні спогади про час навчання та наставництва в класі Рівняк.
Її викладацький стиль
Всі учні відзначають його унікальність, адаптованість під потреби кожного. Дмитро Ткаченко розповідає: «Ярослава Григорівна, маючи такий досвід і такі знання, коли, здавалося, вона має відповіді на всі можливі питання і має розв’язання будь-якої мислимої проблеми, зберігала абсолютно антиконсервативний підхід до викладання, вона спрагло вбирала всю нову інформацію, яка надходила зі світу щодо актуальних віянь в інтерпретації, стилі, інструментальних аспектах. Музика — жива, мінлива, іноді її важко «вхопити». Ярослава Григорівна уміла давати раду в цьому вирі, надаючи кожному учневі бездоганно академічну освіту, але сучасну, а, отже, конкурентну. (Не дивно, що стільки її учнів буквально розхапували найкращі закордонні консерваторії)».
Орест Смовж певний, що саме завдяки неповторному стилю Ярослава Рівняк створила спільноту з кількох поколінь скрипалів: «Підхід Ярослави Григорівни був передаванням студентам невпинного жагучого бажання зробити краще — у грі, у власному розумінні творів, у музичному житті. І зробити краще не заради самого факту кращого, а з гігантської поваги до того, що ми робимо — тому навіть не важливо, хто саме робить це краще. Важливо було це робити, бо життя в музиці цього заслуговує. Несправедливо казати, що Ярослава Григорівна робила щось інше, ніж її колеги, але те, як вона це робила, було непересічним. Вона була прикладом вимогливості до себе та професійної етики».
Інша учениця, Віра Жук, переконана, що метод навчання Ярослави Рівняк був позначений «особливим поєднанням досконалого розуміння школи та потужного струму енергії, що наповнював життям навіть суто технічні зауваження. Її володіння знанням скрипкового мистецтва було абсолютне, від фізіологічного рівня до інтелектуального».
Один з останніх її вихованців, Даниїл Гоноболін розповів: «Щодо навчання, це були систематичні уроки — як вивчення мови від А-1 до носія. Вона завжди бачила, що саме треба грати учню, і комбінувала з тим, що він хоче грати. Підхід був до всіх різний, всі грали по-різному, вона розвивала в нас індивідуальність. Я думаю, ми всі були як її діти, за якими вона уважно спостерігала та оберігала. Кожен виступ був для нас як новий етап, і він завжди був суворо та справедливо оцінений».
Врешті, Євген Кострицький поділився: «Вона навчила розставляти пріоритети в житті. Ти приїжджаєш на концерт в Римі, хочеться погуляти містом, але зачиняєшся в готелі, і займаєшся, бо це важливіше. Вона навчила постійно розвиватися власним прикладом. Вершина — це перший крок перед спуском».
Її характер
Дмитро Ткаченко: «Наскільки гарною людиною була Ярослава Григорівна, я відчував ще до того, як став навчатися в неї. Ще тоді вона здавалась мені такою яскравою, не схожою на инших викладачів, такою недосяжною й магнетичною. Але завжди людяною, доброю, емпатичною. Так і виявилося насправді. Це те, що я відразу згадую, коли думаю про неї. Це те, що про неї скаже будь-хто з її учнів”. “Вона була притягально чудовою, адже хотілося наслідувати її, а це теж робило нас кращими. Не тільки кращими скрипалями, але кращими людьми».
Вона була дуже пунктуальною: «Я не можу уявити, як це мені тоді так безболісно вдавалося, але я не запізнювався на її уроки, хоч і жив у зовсім иншому кінці міста. Дуже часто я був останній за довгий день, часом урок затягувався, ми разом неспішно-втомлено йшли через парк на тролейбус. З кумедного можу пригадати, що було кілька тижнів, протягом яких Ярослава Григорівна «підсіла» на один серіал по телебаченню, і ми тоді йшли на тролейбус дуже швидко. Я завжди сміюся, коли про це згадую, і зараз теж. До речі, я на нього теж підсів тоді, але це неважливо…».
Віра Жук: «Ярослава Григорівна все навколо себе наповнювала життям, гру — в першу чергу. Жодної “порожньої ноти”, інертність для неї не існувала. Її безмежне тепло і турбота відчувалися як в її грі, так і в найсуворіші моменти навчання. Для мене Ярослава Григорівна була зразком відданості справі, прикладом сильної, яскравої жінки та професіонала найвищого рівня, людини, що завжди була чесною з собою та оточуючими. Її вірність своїм поглядам за будь-яких обставин, щира повага до своїх колег та їхніх учнів та безкомпромісне відношення до справи визначало її унікальність». Вона залишила слід у житті кожного зі своїх учнів: «Ярослава Григорівна стала частиною всіх нас, а ми — її».
Євген Кострицький: «Коли я вступав у 1992 році, відбулось наше перше знайомство, прослуховування. Це була випадковість, бо запрошували іншу людину. Тоді вона не взяла мене у свій клас, і перші півтора року я навчався в іншого викладача. Я досить пізно потрапив до класу Ярослави Григорівни, у шостому класі десятирічки. Мені було майже 14 років. Але до того не було жодного разу, щоб при випадковій зустрічі в коридорі чи на вулиці вона не запитала в мене «як справи?», «а що ти граєш?», «а скільки часу ти займаєшся?». Здавалося б, ну прослухала вона мене, не взяла, бо я на той час не тягнув на рівень її класу — вже тоді мої однокласники грали з оркестром і гастролювали закордоном. Але людині не було байдуже. Вона щиро запитувала.
Як казала Ярослава Григорівна, коли немає справжньої довіри між учнем і викладачем, нічого не буде. Яким геніальним би не був вчитель, чи не менш геніальним міг би бути учень, але якщо між ними немає довіри, справжніх людських відносин, побудованих на взаємоповазі, — цього не досягти примусом.
Щодо вже суто професійної складової, геніальність Ярослави Рівняк полягала в тому, що в неї не було шаблонів і штампів. Навіть маленьке технічне завдання, вирішення якоїсь помилки пояснювалось різним учням по-іншому. Бо вона фантастично відчувала учня, і все навчання було спрямовано на результат. Вона завжди казала: «Моє головне завдання — навчити вас бути самим собі викладачем».
Її почуття гумору
Дмитро Ткаченко: «Якось я подарував Ярославі Григорівні на день народження (не смійтесь і не засуджуйте мене), смартваги. Такі, знаєте, що крім ваги показують ще багато инших параметрів дуже сумнівної точности. Не питайте, що мене надихнуло на саме такий подарунок, але точно жодних натяків або глибокого потаємного змісту. Просто ваги були круті, я був упевнений, що вони сподобаються. Якби ж я знав, скільки років по тому я слухатиму як вона розповідає, здавалося, кожному в моїй присутності з великими драматичними перебільшеннями про мій подарунок саме в контексті “глибокого потаємного натяку”. А скільки мені доводилось виправдовуватись, шаріючись і вмираючи від сміху, що нічого такого я й гадки не мав».
Орест Смовж: «Ярослава Григорівна надавала перевагу прямій комунікації та не сприймала порожніх красивих жестів. Тому у нас було непрописане домовлення, що замість квітів на день народження й інші події — я їй дарував певний пральний порошок».
Її пріоритети
Євген Кострицький: «Ярослава Григорівна з Тернополя, і вона розповідала багато історій про свого покійного тата розповідала, який відсидів в радянському ГУЛАзі тільки за те, що вчився в Празькому університеті. І вона завжди казала: «Я бандерівка». Знову ж таки, її в 12 років з Тернополя забрали вчитися в Москву. 1961 рік, маленька дівчинка їде до Москви. І на 7 листопада, коли всі діти пишуть вітальні відкритки з днем революції, Ярослава Григорівна цього не робить, і на питання викладача, чому, каже «Ви здуріли чи що, щоб на мене образились?». З дитинства вона не боялась цього всього».
Орест Смовж: «Мені дивним чином запам’яталось щире неприйняття (щоб не казати ненависть) до двох людей — Солженіцина і Цоя. З першим була пов’язана сімейна історія, деталі якої я не маю права розказувати, але вона розкривала сутність згаданого письменника і його справжню поведінку в таборах».
Євген Кострицький: «Вона була бджілкою-трудягою. Були часи, коли в неї не було вихідного дня. Вона працювала з понеділка по неділю з 10 до 16 години дня. Після цього приходила додому, брала скрипку, і ще 2–3 години сама займалась! Який був результат? Вона могла взяти в учня його інструмент, не розігруючись, одразу показати будь-яке місце з будь-якого твору скрипкового репертуару. Тому рівень довіри до її порад був захмарний. Бо найліпший викладацький педагогічний метод у будь-якій справі — це власний приклад.
Я пам’ятаю роки, коли вона щорічно (це було десь до 1996 або 1997 року) давала сольний концерт в Київській філармонії. Іноді в дуеті зі своєю сестрою Ольгою. А у віці 50 років (її ювілей був у 1999 році) вона грала в філармонії у супроводі шкільного оркестру, з сестрою, подвійний концерт Баха, а також «Campanella» Паганіні в оригіналі. А всі її учні сиділи в оркестрі.
Вона постійно вчилася. Коли я та моя однокласниця Таня Вавіліна поїхали навчатись до Лондона (а це ж не сучасна Україна з інтернетом та з безвізом, у 2003 році поїхати до Британії це майже як на Марс злітати), то перше, що ми стали робити — привозити нові європейські нотні видання. Причому головних творів скрипкового репертуару — сонат Баха, Ізаї, каприсів Паганіні, концертів Моцарта. Те, що зараз називається модним словом уртекст, вже легко знайти, а тоді ж українські бібліотеки — в кращому випадку зі старими радянськими виданнями, поганими штрихами. А Ярославі Григорівні на той момент за 50!
Люди за 50 багато в чому дуже сталі й не хочуть змінюватись. Але вона — це я зараз усвідомлюю — вчилася в нас. Хоч ми й навчались в інших педагогів, але приходили та грали їй, а вона питала — «а що тобі тут казали? а як оце?» Завдяки тому, що в класі Рівняк був постійний розвиток, її учні зараз на ключових позиціях в багатьох київських та європейських оркестрах, викладають в провідних школах та вишах».
Її клас №9
Віра Жук: «Священне місце — її клас, особлива рутина на робочому місці, гострий погляд під час уроку та по-дитячому щирий сміх». Даниїл Гоноболін також з теплотою згадує: «Клас номер дев’ять, в якому вона працювала, був неймовірно затишний, в приємних теплих кольорах. По-перше, по всьому класу висіли сотні маленьких фотографій відомих музикантів. По-друге, було дуже багато котиків. Вона їх дуже любила. У класі номер дев’ять ми часто з іншими учнями ввечері пили чай, розмовляли і сміялись».
- Фото Наталії Плахцінської
Натомість Орест Смовж вказує на таке: «Запам’яталось також її добирання кожного ранку до школи з району індустріального моста, і як її кожного дня нервувала нефункційність цієї транспортної розв’язки. Тому враховуючи її фанатичність щодо чистоти в класі, і тому що я зазвичай був першим, варто було наче мимохідь натирати підлогу тоді коли вона прийде в клас, щоб повернути відчуття, що десь ще можна підтримувати порядок, і заспокоїти після пригод з київськими перевізниками».
Почуття її класу
Даниїл Гоноболін: «Так як я прийшов в п’ятий клас маленьким хлопчиком, попереду мене було багато учнів, на яких я весь час рівнявся. Часто Ярослава Григорівна доручала учням старших класів займатися з молодшими. У нас була своя маленька, затишна сім’я».
Євген Кострицький: «Мені дуже пощастило зі знаковими зустрічами в житті. Ярослава Григорівна, мій покійний скрипковий майстер Едуард Олександрович Кобилянський, з яким вони товаришували, Мая Плісецька… Але все почалось з того, що мене завжди вражало, що коли я вперше зайшов до класу №9, де зараз знаходиться меморіальна дошка Ярослави Рівняк, то побачив великий портрет її професора Бориса Вадимовича Бєлєнького. Те, чим для неї була постать викладача, лейтмотивом проходить і через все моє життя. І через життя всіх учнів, які вийшли з її класу, хоч багато приходили — і полишали клас. Життя відсіювало непотрібне. Постійно був природний відбір. Але всі, хто вийшли з її класу, і закінчили школу, а потім консерваторію, збирались на концерти пам’яті та працюємо над виданням книги про неї разом.
В нас є почуття класу, яке створила Ярослава Григорівна, ми хоч по різних країнах світу, але постійно між собою контактуємо, знаємо, що в кого відбувається. Це відчувається в українському культурному середовищі, бо всі знають, що рівняківців чіпати не можна — “прилетить” від усіх. Адже існує багато видатних викладачів, проте якщо проаналізуємо минуле, виявиться, що навіть з “великих” скрипалів, тільки видатний скрипаль, одесит Давид Ойстрах, залишив після себе школу. Те ж саме вдалось Ярославі Григорівні».
Дух змагання в класі Рівняк
Євген Кострицький: «Здорове змагання заохочувалось. Звичайно, учнів ніколи лобами не зводили. Але без цього не буває. Коли я прийшов у клас Ярослави Григорівни, там було майже 20 людей, — дівчата і один хлопець. Вона дуже вправно тиснула на мою «кнопку чоловічої конкурентноздатності». Здорова емансипація завжди була присутня в класі, саме через її особистість.
Інше питання, чи є ситуація змагання здоровою психологічно, але таке життя. Київська десятирічка завжди була інституцією, де діти, починаючи з 10–12, щонайпізніше з 15 років, переживали значну конкуренцію «на виживання». Це зараз ми маємо такий час, коли беруть майже всіх, бо набору нема. А коли я вчився, був конкурс 5–10 дітей на місце в «нулівку», а потім жорсткий відсів в 4-ому і 8-ому класах. Тим, що «доживали» до 11 класу, був гарантований вступ до консерваторії, або щонайменше до училища. Діти з дитинства розуміли, що це їхня професія, що вони цим будуть заробляти гроші. А життя, вибачте, досить жорстке, не завжди справедливе. В нас в класі завжди була така стратегія: «ти маєш бути кращим і працювати, працювати, працювати».
ЯРОСЛАВА РІВНЯК СЬОГОДНІ
Даниїл Гоноболін: «Я приїхав до Ярослави Григорівни у 2012 році в десятирічку. До цього я їздив до неї на прослуховування два чи три рази. Ярослава Григорівна відкрила мені музичну галактику. І, це може бути дивно, продовжує відкривати. Те, що я не міг зрозуміти тоді, я починаю розуміти зараз, згадуючи її зауваження і поради».
Цікаво, що кожен учень Ярослави Рівняк зумів перейняти професійне відношення до музики і віднайти свій шлях у ній, що відзначає Орест Смовж: «Своїм прикладом і також своєю поведінкою Ярослава Григорівна завжди наголошувала на тому, що наша гра і професійна діяльність — це найважливіше. Це те, чому треба віддавати все. Такий тип мислення підходить не кожному. І він також не підходить мені — з часом я зрозумів, що особисто мені цікавіше, і моє музичне життя є повнішим, якщо музика не є найважливішою річчю, а натомість в постійно-динамічній взаємодії з іншими аспектами оточуючого світу. Але це жагуче ставлення до своєї професії, яке показувала Ярослава Григорівна, стало еталоном, який завжди зі мною, і до якого я завжди думками повертаюсь».
Дмитро Ткаченко зізнається: «Її особливо не вистачає в ці буремні місяці. Мені здається, ми б багато говорили про все те, що з нами зараз відбувається. Я часто думаю, як би вона ставилась до цих жахливих подій, до цієї війни, до цього варварства, нелюдяности. У неї було слабке серце, але вона була дуже сильна духом людина. Вона не толерувала зло, не толерувала фальш, брехню. Мені страшно подумати, як би вона реагувала зараз…».
Євген Кострицький: «Ярослава Григорівна фантастично відчувала час, його швидкоплинність, обмеженість. Ми намагались цьому вчитись: хтось краще, хтось гірше. Це повага до часу: завжди пам’ятати людей, завдяки яким ти щось з себе являєш в цьому житті. Наприклад, в моєму житті це комбінація моїх батьків, моєї вчительки, скрипкового майстра, моїх друзів. Причому справжніх друзів, адже небагато тих, які погану правду в обличчя ріжуть, як це робила Ярослава Григорівна. Вона була іноді дуже жорстка в формулюваннях. Але ж правда милою не буває.
І вона навчила, що це єдиний, дуже складний шлях по життю: йти по стороні правди. Зараз в цій війні ми відчуваємо, що таке абсолютне зло. Бо абсолютне зло — це суцільна брехня.
Оця справжня щирість і відвертість іноді існує майже на грані втрати такту, але якби в нашому суспільстві, в нашій владі було більше людей, які кажуть не те що приємно чути, а те, що правдиво… Я дуже сподіваюсь, що після нашої перемоги буде запит на таку лінію вибудови суспільних відносин і ми тоді скоріше відбудуємо нашу країну».
***
Даниїл Гоноболін: «Я зіграв свої державні іспити у школі, почалось літо і, Ярослава Григорівна поїхала у своє рідне місто, Тернопіль. Я проводжав її на потяг, але тоді я ще не знав, що бачу її в останній раз. Коли я грав свій вступний іспит у консерваторію, за п’ять хвилин до виступу, мені сказали, що вона померла. Я пам’ятаю, як грав екзамен. Я грав до кінця, без сліз, і жодних демонстрацій того, що відбувається всередині мене. Я пам’ятав кожну її пораду, кожне її зауваження. Те, що я відчував у цей момент — неможливо описати. Але, головна порада була — ніколи не здаватися».
Читайте також:
• Олег Криса: «Якби я не поїхав в Україну зараз, то шкодував би все життя»