29 вересня в рамках щорічного фестивалю української академічної музики «Київ Музик Фест» відбулася нова творча колаборація («Sed Contra Ensemble» і «Duo Sonoro», з концертом «Diversity»), що могла б стати звуковою ілюстрацією історії про те, як «меблева музика» Еріка Саті призвела до появи низки індустріальних жанрів – на кшталт абстрактної шумової експериментальної музики, ембієнту, чи ритмік-нойзу, — але провалилася, як експеримент у свій час.
Йдучи на «Diversity» (з англ. «diversity» — неоднаковість, відмінність) концерт «Sed Contra Ensemble», я й не передбачав, що програма буде аж настільки різноманітною. Звісно, участь скрипково-фортепіанного дуету «Duo Sonoro» (у складі Андрія Павлова та Валерії Шульги) вже передбачала деяку жанрову противагу «виставленим» творчим колективом ансамблю ударних (Дмитро Хорошун), контрабасу (Назар Стець), войс-ефектів (Андрій Кошман), відеоарту (Анна Тиха) та електронних прелюдій від Яни Шлябанської.
Втім, вже перший твір, «Weiss» австрійського композитора Петера Аблінгера, неочікувано продемонстрував один дуже екзотичний, давній та в дечому забутий жанр музики — «меблеву музику».
Ерік Саті, що, за однією з гіпотез і був піонером даного музичного концепту, являвся одним з небагатьох композиторів, що надавав особливого (серйозного?) значення так званому «салонному мистецтву». Він намагався досліджувати ембієнтну складову салону, а тому якось спробував виконати «шуми» під час антракту, об’єднавши їх із «field records» концертного приміщення.
Спантеличений раптовою появою звуків, натовп ринувся назад, займати глядацькі місця. Експеримент провалився.
Ідея почати концерт «Sed Contra Ensemble» із меблевої музики було дивовижною. Залою лунав чи то ембієнт, чи то нойз. Спершу наче не вистачало «вайбу», певної рівномірної вібрації, можливо — басів (?). Потім зал прокинувся, почав шелестіти та нетерпляче дихати, створюючи ледве чутний звук, але внаслідок максимального наближення джерела звуку (самої зали) до глядача, одночасно з тим напрочуд чіткий та потужний.
Музиканти майже не торкалися своїх інструментів, тому дивне синтетичне «шелестіння» скрипкових струн лунало наче семпл з «космічного ембієнту» посеред планетарію.
Атмосферним було і освітлення. Увага глядача розсіювалася, відключалася від проекторної анімації через численні ліхтарики. Орнаментальний рельєф стелі влучно поєднувався із розмитим саундом.
Наступна п’єса досліджувала схожу естетику — так званий жанр «музики пауз», більш відомий і композитору, і глядачу, а тому не такий приголомшливий. Пронизлива тиша зникла, і між виконавцями та глядачами знов встановилася четверта стіна. Але чудо вже відбулося — і цей дивний, доброзичливо-інтимний вайб продовжував задавати темп салонному «ембієнту».
«Diversity», як музично-театральна подія, загалом на велику частину базувалася на інтерактивній взаємодії із глядачем. Навіть після експериментальної п’єси-дуета Дьордя Куртага у виконанні «Duo Sonoro», у «неоромантичному» тріо Богдана Сегіна, в залі відчувався певний вібруючий внутрішній пульс.
Кульмінацією концерту стала світова прем’єра твору Маркуса Вебера для музикантів та плейбеку, де «Sed Contra Ensemble» вкотре довели, що можуть грати нойз за допомогою виключно академічних інструментів, і — що головне — це не буде виглядати крінжово для глядача. Справді, як і в «салонному» інтро, ця п’єса мала невиразні, ледве помітні інструментальні штрихи.
Завдяки цьому музиканти вигравали необхідні звуки чи шуми, об’єднуючи їх у абстрактне полотно поліфонічної фактури, — і одночасно виглядали музикантами, а не, власне перфоманс-артистами.
Фіналом творчої презентації стала математично-музична загадка про корів Нараяни («Narayana’s Cows» американського композитора Тома Джонсона), мабуть, найскладніший і найцікавіший твір з усіх презентованих до того.
Композиційно музика складалася з невеликих кластерів, що слугували математично-музичним шифром кількості народжуваних корів. З кожним «роком» вирішення задачі все більше і більше ускладнювалося через двозначні ступені множення — а музика перетворювалася на довгі варіації початкових монотонних мелодій.
Таким чином від ембієнт-пейзажів музикальне співзвуччя учасників «Sed Contra Ensemble» мігрувало в концептуалістсько-високотехнічне мінімалістичне «техно». Те, що сучасний авангард академічної музики часто виглядає як експериментальні електронні жанри не може не радувати.
Кінець кінцем, тембрально, акустично та професіонально традиційні для західної академічної музики інструменти часто звучать цікавіше, ніж оброблений чи зімітований електронний семпл — тож тут «класика» може видати встократ більш динамічний, віртуозний та імпровізаційний електронний техно-сейшн, ніж, власне, саме техно.
Читайте також:
• «День Радості»: у Спілці композиторів відбудеться прем’єра камерної опери Антона Стука
• Вінсент Козловський: «Фестиваль нової музики для слухача — як Ватикан для вірянина»