Собаки чомусь завжди схожі на своїх господарів, а матеріал, про який пишеш, неодмінно впливає на тебе. Тож будь-які незрозумілості, розбіжності та парадокси у тексті Рецензента – відданого учня Зиновія Дройда, який був покараний за зраду ідеалів релігії сновидіїзму – нехай будуть сприйняті як данина абсурду. Адже такою презентували автори zoom-оперу «Діти здобули суб’єктність» (мовою оригіналу «Дети обрели субъектность»), що була прем’єрована 17 червня.
Тижневий період створення опери можливо і має аналоги в історії музики у біографіях тих метрів жанру, котрі штампували оперні твори за лічені дні. Але реалізацією сновидіння, в якому тобі привиділося запрошення на неіснуючу до того оперу, може похвалитися поки лише Андрій Іздрик – продюсер та звукорежисер музичної теле- та радіопрограми «Тут і зараз: живі концерти в прямому ефірі». Для тих, хто можливо не слідкував за подією, фрагмент анонсу:
Zoom-опера Дмитра Радзецького «Діти здобули суб’єктність» вже була створена у п’ятому вимірі й трьох паралельних усесвітах. І через віщий сон Andriy Izdryk потрапила у наш часопростір. Від нас лише залишилось її відтворити у первісному вигляді. Це й буде зроблено 17 червня у прямому ефірі!
Герої опери — випадкові особи, що породили безліч таїнств і світів, які послужили проголошенню шалених гімнів молодої картопельки, порваним брюкам та іншим дивовижним екслібрисам. Вони всіляко намагаються перешкоджати 37-кілометровим провінціалам, що розростаються вшир і ввись, і які намагаються відібрати у них святе – поезію, супи, мозаїки і незліченність.
Дійові особи:
Хор Бобров – болгарський підприємець, який винайшов квантовий табуреточник м’ясного рабовласництва для боротьби з провінціалами.
Григорій Грижа – найвеличніший провінціал, 37 кілометровий самовисунутий директор скотобійні імені Леопольда фон Жужбельмана.
Борис Рубашкін – невидимий імператор провінціалів, що ніяким чином на них не впливає.
Ібрагім Тамарович Бздрунц, Атмосфера Івановна Бздрунц – подружжя, яке марно намагається здобути безкоштовний абонемент на аудієнцію до Карла Маркса та його дружини Альпійської Курочки, аби зупинити кровопролиття.
Богуслав Щьочко – уявний друг Бориса Рубашкіна (ще більш невидимий за самого імператора), що намагається запросити його на 500 літрів кави.
Чарльз Дічкінс – крадій-рецидивіст, який щойно поцупив товарний потяг, наповнений свіжозрізаними нігтями подружжя Бздрунців.
Міхаіл Птічкенковскавскій – маленький хлопчик 9 років, збирає кореневища селери, аби зробити магічний відвар для порятунку його улюбленого підручника з техніки допитів та катувань.
Ернест Супчік – імпресаріо внутрішніх органів Григорія Грижі, що домігся всесвітнього концертного туру його підшлунковій залозі найвеличнішими оперними театрами світу.
Гадаю, тепер стало зрозуміліше.
Абсурдність синопсису – акціонізм?
Кумедні нісенітниці у синопсисі пʼятивимірної опери цілком виправдовуються незрозумілістю наших снів у тривимірному просторі. Відчуття того, що ти дивишся сновидіння підкреслювалося відеоефектами від Photinus studio. Однорідно сірий інтер’єр арт-клубу KoRa замінив звичну для кінозйомок «зеленку» (хромакей), тож усі учасники оперного дійства знаходились на фоні пливучих хмар.
Зазначені у поясненні до опери три паралельних усесвіти втілилися у трьох точках відеозйомки, які з одного боку розділяли інструментальний ансамбль, ноги його учасників та вокалістку на три простори, з іншого – поєднували їх на одному екрані у реальному часі. Це також не заважало й самим учасникам порушувати межі оперного часопросторового континууму та час від часу переходити у поле фільмування інших камер. А той фон, на якому розташовувалися відео з камер, супроводжувався абстрактними геометричними анімаціями та іншими зображеннями. Від рослин, тварин, частин тіла до портретів Шевченка, Пушкіна, Порошенка, принца Чарльза та зображення розпіареного Президентського жесту – чого тільки не видає підсвідомість у снах, правда ж?
Однак, умовність суто акціоністського синопсису опери та відеоряду, хаотичних рухів музикантів опери має лише перформативний характер, який повинен був зацікавити слухача (спойлер: вдалося). Як власне і формат zoom-опери, що такою була також лише умовно. Адже програма для проведення онлайн-конференцій була використана як звичайна стрімінгова платформа, онлайн-подія транслювалася також на Facebook-сторінці «Тут і зараз: живі концерти в прямому ефірі». Тобто застосування Zoom було не обов’язковим, але складно заперечити – сьогодні це хайпово і привертає більше уваги до події. Та у квітні цього року вже відбулась постановка першої zoom-опери від нью-йоркського Here Art Center. Написана композиторкою Камалою Санкарам (Kamala Sankaram) опера справді обʼєднала виконавців, котрі знаходилися у власних домівках, у конференції Zoom. У опері під назвою «Всі рішення будуть прийняті шляхом консенсусу» (All decisions will be made by consensus) вони дотепно обіграли типові ситуації у Zoom-сесіях, створивши таким чином «абсурдну комедію» для виконання у прямому ефірі
«Діти здобули субʼєктність» – опера?
Чим є твір «Діти здобули суб’єктність»? Перформанс (куди ж без нього?), музичний театр, імпровізаційна опера, інтернет-опера, онлайн-опера – обирайте будь-яке визначення. У сучасній нечіткості, варіативності та невпинних змінах тлумачення термінів не помилитесь. Але це точно опера, зміну канону якої вже більше століття ігнорують як оперні театри, так і більшість музикологів. Так, «Діти здобули суб’єктність» – є доволі повноцінною оперою. Чому доволі? Тому що могли б виникнути питання щодо славнозвісної драматургії та наявності змістовного тексту, але всі вони зручно прикриті «абсурдизмом», який передбачає переосмислення обох складових. Важливіше, що вся музична «драматургія» справді об’єднана ідеєю, яку автори зазначили у анонсі:
Основна музична форма опери – «Арія-Дитя»: те, що формується, паросток, немовля. Їй притаманні всі характерні риси майбутньої арії, але поки що вона перебуває в стадії становлення: це арія-пагін, арія-мікрогрін.
Переосмислюючи емблемний для абсурду вираз критянина «Всі критяни – брехуни», можна з упевненістю сказати, що «Всі музикологи – фантазери» й іноді знаходять те, чого насправді може й не бути. З огляду на цю думку Рецензент визнає: попри умовність існування фабули та дійових осіб, навіяна сновидінням назва опери наповнилася змістом – так би мовити, втілилася у реальність. Здобувають суб’єктність не діти, а «арія-дитя», що у певному сенсі емансипується в опері. Весь музичний розвиток уявляється як формування епізоду, що за наявністю мелодичних ліній єдиний може бути розцінений як «арія» (таймкод – 26:55). Щоправда, її стилістика – звісно не у традиціях «класичних» опер, а скоріше симбіоз стилів Led Zeppelin (Stairway to Heaven), The Doors і трохи Scorpions. «Арія» поступово формується із шипіння, вигукування, скримінгу, гроулінгу харизматичної мульти-вокалістки Назгуль Шукаєвої. Її володіння розширеними вокальними техніками та органічність їх застосування справді вражає (позаздрить навіть Мередіт Монк). А після короткотривалого мелодичного фрагмента спів «деструктурується» до початкових звучань.
Паралельно зі становленням та занепадом «арії» свою лінію розвитку утворює музикування інструментального ансамблю. І знову ж, не без канону опери. Суто інструментальні імпровізовані епізоди у виконанні Дмитра Радзецького (електро-гітара, клавішні, диригент), Сергія Радзецького (бас-гітара, клавішні), Олега Пахомова (ударні, перкусії), Михайла Сарани (тенор-саксофон, флейта), Дмитра Маркова (баритон-саксофон), Максима Коломійця (гобой, електроніка) чергуються з фрагментами у колаборації з вокалісткою. Її позбавлена слів партія (до та після «арії») виступає у ролі ще одного специфічного за тембром «інструмента», який веде рівноправний діалог з інструменталістами. Використана також цікава форма ансамблевого «музикування» – епізод, що складений із шепоту, шумових звуків та звукоімітацій голосом (таймкод – 18:45). Так, абсолютно природно в опері співіснують стильові напрямки джазу, авангардної класичної та рок-музики.
Що здобуває субʼєктність?
У найкращих традиціях імпровізаційного джем-сейшену музика плавно змінює різні емоційні плани. Експресивно-агресивні, медитативно-chill’ні, жахаючо-моторошні фрагменти підводять до інструментальної імпровізації спочатку навколо ударної установки, а потім – до взаємодії зі струнами та корпусом фортепіано (що може бути відсилкою до опери-реквієму Iyov формації Nova Opera). Рухаючись до наступної, можливо генеральної кульмінації опера (трансляція) переривається на найцікавішому моменті, як часто буває зі снами. Здається, музиканти все ж розбудили звукорежисера, якому це все наснилося. І шансу, що з’являється завдяки чудодійному «ну ще п’ять хвилиночок», щоб додивитись сон, у слухачів не було.
Інший закон абсурду свідчить: «Кращим доказом нікчемності життя є приклади, наведені у доказ його величі» (К’єркегор). Однак, якщо знахідки в аналізі є фантазією Рецензента, то вони не доводять «величність» опери, а отже й не говорять про її «нікчемність». Здається, Рецензентові теж не завадить пройти курс психоаналізу.
Але навіть відкидаючи усі абсурдистсько-акціоністичні та концепційні підтексти (якими б вони не були) – суто музична складова стане насолодою для відкритих до нетипових звучань (в опері) вух. Особливого відчуття додає й те, що музика створюється тут і зараз досвіченими та підготовленими імпровізаторами. Імпровізаційна опера… Відомо, що будь-яка думка може бути доведеною до абсурду, думка про оперу також. Але чи не здається, що завдяки цій опері (у тому числі) «здобуває суб’єктність» й сам жанр? Можливість нового погляду, свіжих впливів на заскорузл… [Рецензент прокинувся; наснилося, що його думка комусь цікава]