Сьогодні слово «жінка» перестає асоціюватися з ніжністю та тендітністю, а словосполуки «слабка стать» або «просте жіноче щастя» переходять до когорти непристойних. Рефлексіям на тему жіноцтва була присвячена пластична вистава «Косачка», яка 3 грудня пройшла на сцені Київської опери.
Хто такі косачки?
Назва перформансу захоплює та інтригує водночас. Але разом з цим і вимагає ознайомлення з контекстом, де стають в пригоді студії, присвячені українській міфології [1; 2]. Войовнича община давньоукраїнського жіноцтва більше відома нам під назвою «амазонки». За переказами, вони заселяли низ Дніпра, причорноморські й приазовські степи та багато інших територій в період з ІІІ по І тисячоліття до нашої ери. В описах давньогрецьких вчених ці жінки описуються як вправні вершниці, хоробрі, витривалі воячки, які добре володіють зброєю. Їхні довгі коси, що були ознакою вільної, незалежної жінки, лягли в основу ще одного назви племені — «косачки».
Вивчення історії напівміфічних українок-амазонок цілком логічно перетікає в роздуми про роль жінки в сімʼї, соціумі та, що найважливіше, — на війні, адже цього року близько 42-х тисяч жінок несуть активну службу на фронті. Режисерка Юлія Лопата та хореографка Галина Пеха спільно з командою сучасного танцю Procontemporary досліджують сучасний досвід жінок крізь призму прадавнього минулого через сценічний рух. Музичні ж рефлексії належать Олені Шикиній — випускниці школи електронної Module Exchange, для якої ця робота стала театральним дебютом.
Перед початком
Перформанс розпочався ще до початку самої вистави. Так, на вході до театру працівники наполегливо пропонували вушні затички, а у відповідь на всі питання знизували плечима, мовляв: «Нам сказали роздати — напевно, буде гучно». За спостереженнями, багато глядачів (включно з авторкою статті) на свій страх та ризик все ж вирішили ними не користатись — мабуть, бажання прислухатись до поради конкурувало з думкою про величезний контейнер, заповнений затичками без індивідуальних пакувань.
Інтрига продовжилась у задимленій глядацькій залі. Доки гості театру займають свої місця, на сцені сидить біла постать. Як виявиться пізніше, це одна з ключових героїнь вистави у виконанні Соломії Кирилової. Її ніби застигла присутність на сцені до початку вистави дуже влучно резонувала з текстом брошури, яка була спрямована на збір пожертв для фонду, що опікується військовослужбовицями:
«Вона ходила разом з тобою в одну кавʼярню. Ви віталися у дворі. Це чиясь сестра. Ви разом вчилися. Вона була подругою твоєї подруги. Ви разом волонтерили. Або ходили на одні і ті самі виставки, фільми, в магазини, але ти і не уявля (-ла), хто це, ви не були знайомі».
Всюдисуща та невідома — ця жінка, можливо, віддала за нас своє життя.
Музичні рефлексії про жіноцтво
Початок вистави ознаменувався співом Соломії Кирилової, яка несла в собі образ Богині-Матері — вона лікує та втішає пʼятьох поранених і знесилених косачок-воїтельок. Артистка, відома широкому загалу своїми кіноролями, є також співачкою з фокусом на українську народну музику або, якщо бути точнішими, — стилізацією під автентику. Так, виставу відкрила весільна пісня «Ой куди ж ви, голубочки» у супроводі цифрової обробки голосу від Олени Шикіної, для якої «Косачка» стала електронним сетом у реальному часі. Глибокий тембр голосу Соломії Кирилової в поєднанні з вдалими електроакустичними рішеннями створювали ефект відкритого простору.
Якщо вистава розпочалася народною обрядовою піснею, то завершилась вона вже музикою авторською. Пісня «Прощай світе, прощай земле» з циклу «Тихі пісні» Валентина Сильвестрова, за словами режисерки Юлії Лопати, стала поштовхом до реалізації ідеї вистави. «Мені здається, що в раю така музика грає. В ній дуже багато світла і надії», — зазначає авторка спектаклю. Поєднання давньої народної пісні та відносно сучасної підкреслює звʼязок давніх часів та сьогодення. Як квінтесенція того, крізь що зараз проходить український народ, пісня «Прощай світе, прощай земле» Валентина Сильвестрова підбила підсумки перформансу.
Серед яскравих музичних акцентів вистави слід відзначити імпровізацію на бандурі Володимира Войта в самому центрі вистави — в момент, коли кожна з пʼяти косачок взаємодіє з символічним рушником. Тут такі маркери української культури як рушник та бандура постають у своєму сучасному, не вульгарно-радянському, вигляді: рушник — без нагромадження рясної вишивки, а бандура — з розширеними прийомами гри та одночасною електронною обробкою звуку.
Жіночність чи жіноча сила?
Візуальна складова, попри невелику кількість артистів та мінімальне використання реквізиту, видалась дуже ефектною у своїх деталях. Червоні плями на сукнях виконавиць нагадували бойові поранення, а хустки пʼяти косачок прикрашені орнаментами п’яти регіонів України, в тому числі й орнаментом вишивки кримських татар. Їхні рухи — злагоджені та відточені — імітують давні обряди та бойові прийоми.
Кропітка робота всієї команди, на жаль, не змогла дати відповідь на питання: «Ці жінки хочуть бути сильними, чи вони просто вимушені?». Поряд з войовничістю в косачок постійно присутні ефемерні жіночність та тендітність, від яких вони ніби то повинні відмовитись задля самозбереження.
Так, одна зі сцен повністю зосереджена на взаємодії волоссям, яке, зі слів художниці з костюмів Асі Сутягіної, є символом «жіночності, яку століттями ховали під хусткою». Якоюсь мірою це твердження дійсно має право на життя — але не тоді, коли мова йде про амазонок, чиї коси були атрибутом не стільки жіночності, скільки людської душі як такої. Таким чином, ідея з розчісуванням волосся не працює ні за часів міфічних косачок, ні сьогодні — коли довге волосся давно перестало бути ознакою жіноцтва.
Ще одне дивне твердження Асі Сутягіної, яке стало ключем до усвідомлення того, що ідея вистави була недопрацьованою з самого початку: «Під хусткою ховається тендітне жіноче тіло, якому довелося наростити лати, аби захищати свою тендітність».
Або режисерка спектаклю Юлія Лопата в інтервʼю, присвяченому премʼєрі «Косачки» зазначає: «Добре бути повністю самостійною, але в цьому також є щось сумне. Інколи доходить до того, що ти стаєш настільки войовничою, що не підпускаєш нікого розділити свій досвід і шлях».
Таким чином, ідея вистави загубилась остаточно. Амазонки з дужих та відважних воячок перетворились на тендітні створіння, яких нікому захистити — саме тому вони повинні переступати через свою «жіночу природу» та піклуватись про себе самостійно.
Твір, який був заявлений як ода сильним жінкам, залишив по собі дуже неоднозначне враження. Тема природи жіноцтва дійсно знайшла відбиток у цій виставі, єдине що — не з того ракурсу, з якого це очікувалось. Видається, що авторки бʼють у «свої ж ворота», висловлюючись про стереотипні «чоловічі» завдання, які виконують жінки та водночас зосереджуючись на ідеях «тендітності» та «жіночності» у своїй виставі.
-
Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. Тернопіль : Навчальна книга — Богдан. 2005. 392 с.
- Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології. Київ : Український письменник, 1993. 63 с.