На початку травня відбулася онлайн-розмова про становище артистів у сфері сучасної музики в Україні, організована Initiative Neue Musik Berlin / field notes та Kyiv Contemporary Music Days. Дискусія за круглим столом охопила й історичний вимір, і останні події сучасної музики в Україні, а також торкнулась ефективних способів підтримки української культури та українських музикантів як в нашій країні, так і в еміграції. Спочатку відбулася презентація Фонду підтримки української спільноти класичної музики Kyiv Contemporary Music Days. Місія платформи KCMD — «формувати спільноту навколо нової музики, розвивати її екосистему як в Україні, так і на міжнародному рівні, створюючи нові формати та можливості професійної взаємодії та реалізації митців в Україні та світі», — розповів Альберт Саприкін, композитор, співзасновник Kyiv Contemporary Music Days, провідний спеціаліст Державного агентства мистецтв. Після презентації відбулася панельна дискусія. Основне з виступів подаємо нижче.
Ірина Тукова, музикознавиця, докторка мистецтвознавства, професорка Національної музичної академії України
Що відбувається на сучасній музичній сцені України?
Я хочу наголосити на двох вимірах існування сучасної музики в Україні. Перший — “вертикальний”. Я пов’язую його з нашим державним рівнем і тими інституціями, які мають підтримку нашої держави. По-перше, це українські спілки композиторів та їхні організації в різних містах України. Вони працюють із сучасною музикою, традиційно організовують різноманітні фестивалі та концерти. Тут варто згадати найважливіші із фестивалів нової музики в Україні (назву фестивалі з багаторічною історією). Серед них «Київ Музик Фест», створений у 1990 році; інші — «Київські музичні прем’єри», що розпочались 1989 року, «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі (керівниця — відома композиторка Кармелла Цепколенко, яка організувала його у 1994 році); і ще один великий фестиваль під назвою «Контрасти», який проходить у Львові та заснований у 1994 році. Інші концерти та фестивалі орієнтовані на проєкти електроакустичної музики; наприклад, “EM-visia”, його творець — Алла Загайкевич. Серед інших представників такого рівня вертикалі — державні концертні установи, оперні театри тощо.
Київ Музик Фест- Київські музичні прем'єри
- Два дні і дві ночі нової музики в Одесі
- Контрасти (Львів)
Довгий час акцент у їхній діяльності припадав на класичний репертуар, але зараз я бачу зміни. Зокрема, харківська «Схід-Опера» поставила твір Алли Загайкевич «Вишиваний. Король України» і прем’єра була чудовою. Такий рівень подій бачу й у Львівській опері, а крім цього, спроби організувати багато заходів сучасної опери та сучасної музики.
А ще проявляється тенденція в інших напрямках: наприклад, державні оркестри почали включати у свої програми твори сучасних композиторів. Зазначу, що 5 років тому я не бачила такої тенденції. Сформувалась нова генерація солістів, і ці люди хочуть пропагувати нову музику. Назву деякі з їхніх імен: піаніст Антоній Баришевський, флейтист Сергій Вілка, гобоїст Максим Коломієць, кларнетист Дмитро Пашинський, скрипалі Андрій Павлов, Мар’яна Скрипа, контрабасист Назар Стець і багато інших музикантів, яких знають не лише професіонали, а й широка аудиторія.
Ще один напрямок, який я назвала горизонтальним, починає активно розвиватися, на мою думку, в останні 10 років. Він пов’язаний з приватними ініціативами та організаціями. Не хочу сказати, що в попередні роки таких ініціатив не було, але зараз ця тенденція має масовий характер. Одним із прикладів такої ініціативи є Kyiv Contemporary Music Days, а ще одним прикладом такої діяльності є концертне агентство «Ухо». Його організували двоє любителів сучасної музики, які не є професійними музикантами: Саша Андрусик та Євген Шимальський. Серед численних лекцій, організованих агентством, можна назвати, наприклад, «Архітектура голосу». Було дуже цікаво і концерти проходили в різних локаціях Києва: басейні, палеонтологічному музеї, церкві, кінотеатрі, стадіоні тощо. Наразі хочу підкреслити, що існує можливість познайомитися з новою музикою у різних локаціях, у Києві. Наразі таку ситуацію спостерігаємо у Львові та Харкові.
Іншими прикладами таких приватних ініціатив є оперні формації, як-от «Nova Opera» та «Opera Aperta». Остання — це нова ініціатива українських композиторів Іллі Разумейка та Романа Григоріва. Восени презентували новий проєкт «Opera Lingua», який, за визначенням композиторів, є «музичним театром у семи книгах». Прем’єра відбулася у концертній залі Національної бібліотеки України.
За останні десять років утворилося багато ансамблів сучасної музики. Не всі вони існують зараз, але їхня діяльність була важливою для розвитку української музичної сцени. Багато ансамблів створили композитори та виконавці. Можна пригадати «Nostri Temporis»; ансамбль «Ухо», заснований концертним агентством «Ухо», також дуже цікавий вокальний ансамбль «Alter Ratio». Одним із найцікавіших його проєктів була «Маріологія». Він був замовлений для українських композиторів, тому ми мали можливість послухати різну інтерпретацію Маріїних антифонів Святослава Луньова, Максима Коломійця, Максима Шалигіна.
І тому зараз українська сучасна музична сцена дуже різноманітна. Вона включає як державний сектор, так і приватний. Я маю можливість вибирати події та композиторів. Як на мене, то ці факти надихають. Восени наші друзі приїжджали до Києва з Харкова, щоб послухати музику Шаріно; я їздила до Харкова послухати музику Загайкевич. Так було до війни. Що у майбутньому? Подивимося, бо зараз ситуація дуже сумна.
Хочу відзначити діяльність львівських композиторів, виконавців та багатьох музикантів, які переїжджають зі східної та центральної частини України в західну частину, Львів, і ми маємо можливість слухати онлайн-концерти тощо. Такі заходи дають мені сили дивитися в майбутнє з надією на нашу музику та на розвиток нашої сучасної музичної спільноти.
Алла Загайкевич, композиторка, засновниця Електроакустичної студії Національної музичної академії України, а також фестивалю електроакустичної музики Em-Visia
Структура та учасники електроакустичної музичної спільноти
При Київській національній музичній академії засновано першу в Україні студію електроакустичної музики. Але у 2011 році Остап Мануляк заснував великий фестиваль «Vox Electronica». Віднедавна у Львівській національній музичній академії є електроакустична студія. Отже, ми маємо спільноту композиторів класичної електроакустичної музики, а також експериментальної музики. А в Харкові, до війни, у нас також була дуже цікава спільнота експериментальної електроакустичної музики. Наприклад, там Андрій Кириченко заснував перший лейбл електроакустичної музики «NexSound Records». Є електроакустичний гурт «Moglass». Ця спільнота невелика, але дуже активна.
Юрій Самсон і Андрій Кожухар з Нової Каховки (це окуповане місто у Херсонській області), також є фантастичними музикантами та багато значать для електроакустичної музики. На Київщині у нас також є експериментальні музичні фони; наприклад, медіамитці, такі як Євген Ващенко (v4w.enko) чи Георгій Потопальський (Ujif_notfound). Це не лише класичні композитори, а й ціла велика система зв’язку з експериментальною музикою. І це хороша можливість діяти разом. В Україні це також участь у фестивалях, мистецьких освітніх і наукових проєктах, бо важливо формувати музикознавство про електроакустичну музику.
Також важливо працювати з державними установами, такими як філармонії. Цього року ми планували травневий концерт у Київській національній філармонії, (заклад вперше погодився прийняти концерт з електроакустичною творчістю українських та французьких композиторів), але зараз неможливо це реалізувати.
Звичайно, наявність спільноти є гарною можливістю для співпраці з європейським суспільством, адже ми є членами CIME/ICEM. Це велика організація, і щороку ми проводимо концерт української музики. У кожній країні беремо участь з музикознавчими статтями та презентаціями в області електроакустики. Важливо використовувати цей досвід співпраці з європейськими партнерами для роботи. Мабуть, найкращим проєктом, який ми реалізували, є Pandemic Media Space за підтримки House of Europe. Це медіаплатформа для створення алгоритмічної композиції, реалізована в часи карантину, і тепер ми можемо зберегти цей досвід для роботи в Інтернеті, для роботи з новими медіа. Правильним рішенням було почати роздуми про те, якою може бути діяльність композитора у воєнний час. Я дуже сподіваюся, що наш досвід цієї співпраці може бути використаний сьогодні.
Олександр Виноградов, екскерівник напряму «візуальне мистецтво» «Українського інституту»
Настав час побачити ліс за деревами
Коли ми говоримо про збереження української культури та зусилля української культурної дипломатії сьогодні, то неможливо не згадувачи російську культуру, яка є величезним суперником, якщо не ворогом України на міжнародній арені.
Це питання тісно пов’язане з війною в Україні. Не буде перебільшенням сказати, що вже кілька століть українська культура живе в тіні російської. Спочатку Російська імперія, а потім Радянський Союз, Росія розглядала Україну як колонію. З одного боку, Росія систематично знищувала українську культуру та її творців, з іншого — вивозила таланти з периферії до столичних центрів Москви та Санкт-Петербурга, привласнюючи таким чином українську культуру та клеймивши її як російську.
Наприклад, Максим Березовський, визначний композитор XVIII століття, якого Росія називає автором першої російської симфонії, насправді був українцем. І це лише один приклад із багатьох. Тож досі недостатньо обговорюється те, що Росія репресує українську інтелігенцію принаймні з XIX століття — офіційною забороною української мови, переслідуваннями культурної та політичної еліти. Пізніше, за радянських часів, у Москви були різні способи вбивати тисячі, буквально десятки тисяч українських митців. Це ставалося не лише за Сталіна. Репресії проти української культури тривали аж до розпаду СРСР у 1991 році.
Тож, хоча українські митці не були фізично репресовані режимом, вони постраждали від імперської політики Москви. Зробити успішну кар’єру в Радянському Союзі означало переїхати до Москви і стати де-факто російським композитором. Москва мала монополію на високу космополітичну культуру, тоді як периферія, включно з Україною, мала право виробляти лише другосортне, провінційне чи етнографічне мистецтво. Тому Борис Лятошинський, провідний український композитор ХХ століття, який вирішив залишитися в Києві і пропрацював там усе своє життя, ніколи не міг наблизитися до успіху Сергія Прокоф’єва чи Дмитра Шостаковича, його сучасників, навіть попри те, що його творчість, його музична мова була такою ж різноманітною, сучасною, як і їхня. Ситуація з міжнародним визнанням української культури не змінилася кардинально з 1991 року. Російська Федерація успадкувала не лише нафту і газ СРСР, а й імперську культуру з Чайковським та іншими.
Коли ми говоримо про партнерів, які підтримують нас, то у випадку музичних інституцій підтримка означає виконання українських композиторів та запрошення українських музикантів, сьогодні це дуже важливо.
Якби ми хотіли підтримати народ Ірландії, ймовірно, ми б не робили цього, граючи англійську музику. Те саме стосується цього випадку. Відомо, що Шостакович не потребує більшої промоції, а Лятошинський точно потребує. І якщо ви недостатньо добре знаєте українську музику, що цілком зрозуміло, з огляду на обставини, є такі заклади, як Kyiv Contemporary Music Days, чи Український інститут, чи Держмистецтв, які будуть більше ніж раді забезпечити контекстні відомості.
Тож наше послання культурним установам, зокрема, Німеччини, полягає в тому, що відкриття української культури, надання платформи для голосів українців та співпраця з українськими професіоналами є найкращим способом підтримати українців.
Альберт Саприкін, композитор, співзасновник Kyiv Contemporary Music Days
Хочу назвати деякі тенденції, які спостерігаються в Українівпродовж останніх 10 років. Я сам як митець відчуваю, що особливо в 2014 році після Революції Гідності, коли ми скинули президента, орієнтованого на Росію і нарешті почали будувати демократичне суспільство та інститути, активізувалися багато низових рухів у сфері мистецтва і зокрема у сфері музики, класичної та нової. За ці десять років сучасні українські композитори, перш за все, почали бачити, що в їхніх містах є аудиторія. Вона готова почути їхню музику; наприклад, у Києві вже є значний відсоток такої аудиторії, близько 50% — це не професійні музиканти, не відвідувачі філармонічних концертів, а люди, готові прийти на сучасну музику, інсталяції чи щось подібне.
Альберт також заявив: «Я відчуваю, що з’являється все більша різноманітність стилів, підходів до організації заходів, концертів, майстер-класів чи фестивалів. Тепер настав час артистам сяяти і виступати, де б вони не були».
Митці та їхній відгук на війну
Олександр Виноградов: Я вважаю, що важливо бути чуйними до потреб українських митців. Іноді це ті, хто зараз просто не хоче нічого створювати, адже вони травмовані, і ми не повинні від них нічого очікувати. У цей момент ми просто повинні допомогти їм у будь-який спосіб. Є й інші артисти, які зараз дуже красномовні, і цим артистам потрібні платформи для виступу. Абсолютно зрозуміло, що ми не повинні відносити українських митців до жодної категорії, чекаючи від них творів про війну чи щось інше. Питання чутливості зараз – це ставитися до українського митця так само, як до німецького, але як того, що травмований, що потребує допомоги. Тож якщо художники хочуть створювати мистецтво, жодним чином не пов’язане з війною, це нормально, якщо вони хочуть робити заяви про війну, це нормально, і якщо вони не хочуть нічого зараз, все це нормально.
Алла Загайкевич: Зараз багато музикантів перебувають в такому ж становищі, як і українські митці в Першій і Другій світовій війнах. Три роки тому, коли я закінчила роботу над своєю оперою «Вишиваний» про Вільгельма фон Габсбурга, я брала участь у колоквіумі, присвяченому Першій світовій війні. Я впевнена, що історія електроакустичної музики в Україні має безпосереднє відношення до інтенсивної громадської діяльності під час війни. Українська електроакустична музика почалася з епохи футуризму: це період до Першої світової війни, під час і після. Тоді відбувалась плідна співпраця з кінематографом, з Євгеном Деславом та Луїджі Руссоло (великий італійський футурист). Під час Другої світової війни і після неї в Україні почалася конкретна музика, алгоритмічна музика, тож, я думаю, ми маємо певний досвід бути активними в ці періоди соціальних революцій, і зараз мені відомі такі спроби.
Руйнування культури під час війни
Олександр Виноградов: Згаданий факт з особистого життя. У 2015 році я почав працювати у фонді «Ізоляція», який спочатку базувався в Донецьку. Це місто було окуповано Росією в 2014 році. Інституціям сучасного мистецтва довелося тікати та переїхати до Києва. Там був величезний завод з виробництва ізоляційних матеріалів. Його також зайняли люди так званої Донецької народної республіки, і їм довелося вивозити наявні у них колекції, серед яких роботи великих художників, як-от Даніель Бюрен… Їм вдалося врятувати лише деякі з них. Тож коли солдати прийшли туди і сказали: «Ну, ви бачите, що вони там пропагували? Порнографію. Якесь божевільне західне мистецтво». І в основному всю колекцію знищили, а територію «Ізоляції» почали використовувати як в’язницю. І є задокументовані свідчення, що на території «Ізоляції» відбувалися тортури. До сьогодні завод використовується як в’язниця та камера тортур. Тож для українців немає питань на кшталт того, воювати чи ні, тому що ми дуже чітко розуміємо, що станеться, коли прийде Росія. Тому, коли пацифісти в Європі кричать, що ми повинні пощадити більше людей, які можуть загинути під час цієї війни, для українців це абсурд, адже ми цілком розуміємо, що буде, якщо ми здамося. Ці «ізоляції» відбувалися в Маріуполі, Херсоні та інших окупованих містах. Тому ця війна триватиме. Не Європа може вирішувати, припинити цю війну прямо зараз чи ні.
Скасування російської культури
Софія, музична журналістка зі Швеції, поставила важливе питання про скасування російської культури. Вона вважає його необхідним, але стверджує, що це питання в її країні стало надзвичайно гострим та суперечливим: «Багато людей не зовсім розуміють цього і думають, що ця ідея є обмеженням свободи слова. Ми дуже ліберальна країна, де все має бути максимально відкритим. Чому людям на Заході так важко зрозуміти кенселинг або ж чому вони розуміють його неправильно?..».
Олександр Виноградов: Я зараз перебуваю в Чикаго і багато спілкуюся з людьми, які точно не є партнерами України у цій війні. Відповідь на це питання не може бути короткою, але я хотів би звернути увагу на дві речі. Перша – імперіалізм у всіх його формах. Він притаманний не тільки в Росії. Ми критично ставимося до Росії, але те ж саме відбувається на Заході. Щоразу певна група західних інтелектуалів намагається сказати: «Українці повинні робити це чи те». Це ж імперіалізм. Замість того, щоб слухати, що говорять українці, вони вважають за краще говорити про цінності свободи слова, але в основному те, що вони говорять і роблять, — це висновки про Україну, не запитуючи Україну. Саме цей імперіалізм вкорінений у західному інтелектуальному мисленні; його постійно критикують, але якимось чином за допомогою нього виправдовують Росію та будь-яку імперіалістичну країну.
По-друге, на мою думку, коли ми говоримо про свободу слова, ми завжди повинні думати про здоровий глузд і про те, що свобода слова, будь-яка свобода має свої межі. Немає свободи слова, коли ми говоримо про екстремістські чи нацистські ідеї, навіть у найдемократичніших країнах, зі свободою слова, ми все одно не можемо толерувати ці речі, про які говорять публічно. Ми не кажемо про «заборону російську культуру назавжди», ми кажемо «замість того, щоб грати одних і тих самих композиторів знову і знову, можливо, зверніть увагу на деяких композиторів, яких ви взагалі ніколи не грали», і багато з них є українськими композиторами.
Чи не було б більше сенсу в цей конкретний час виконувати українських композиторів? У нас є композитори, яких систематично не представляли. У цей важкий момент для українців за власною волею ставити в програми концертів на підтримку України музику російських композиторів є образливим.
Софія також зазначила, що як музичний журналіст вона відчуває потребу в музикознавчій літературі: «Я хочу читати про історію музики, я хочу читати про українську мистецьку сцену і у великій формі – не лише статті та інтерв’ю. Формування історичний фон є вирішальним для нас на Заході, щоб зрозуміти цей дуже специфічний контекст російського імперіалізму. Нам також потрібні свідки, нам потрібні історії від усіх вас».
Ірина погодилася з великим пробілом у історії української музики, зазнавчивши, що «у нас видано багато книг українсько мовою, але нема достатньої кількості перекладів. Зараз ми з колегами формуємо концепцію книги про історію української музики ХХ століття». Вона також поділилася своїм досвідом: «Я народилася в Донецьку, і сама сформувалася в російській та радянській культурі. З юних років я чула про “велику російську культуру”, а в школі у нас була в першу чергу російська мова та література і навіть можливість вибрати, чи хочемо ми вивчати українську». «Легше знати Шостаковича, ніж знайомитися з творчістю композиторів з Польщі, наприклад, Литви, Грузії», — підсумувала Ірина.
Останньою виступила Даша Вдовіна, яка представляла Kyiv Contemporary Music Days. Вона говорила про імперіалістичну традицію використання культури як «м’якої сили». Також було зазначено, що багато українців донедавна не знали про багато аспектів своєї культури через імперську політику. Навчаючись у Данії, Даша бачила прихильність до російської культури. Тож її останні фрази були про те, що дає ця ідея скасування і як втілити її в демократичному суспільстві. Вона сказала: «Це особистий вибір кожної людини — з’ясувати, чи хочете ви говорити зараз про “чудову минулу історію” та триматись цього наративу, чи зануритися глибше, щоб дізнатись, що було основною сюжетною лінією, та які її перспективи».
Читайте також:
• У Бучі росіяни замінували фортепіано 10-річної дівчинки
• Російська культура vs звірства російської армії в Україні: який між ними зв’язок?