Пісні й обряди, пов’язані з війною і службою у війську — вагома частина українського фольклору, що століттями існувала у традиційному середовищі, а нині все більше актуалізується реконструкторськими гуртами.
Ми поспілкувалися з етномузикологинею, викладачкою традиційного співу, учасницею гурту «Володар» Анною Коломицевою, яка досліджувала старовинні солдатські й рекрутські пісні. Про те, як проводжали рекрутів до війська, якими піснями супроводжувався цей обряд та в яких умовах традиція існувала 200 років тому і як практикується сьогодні — читайте пряму мову дослідниці.
Чи популярна тема війни в українському фольклорі
Військова тематика пронизує різні жанри українського пісенного фольклору. Наприклад, відомі колядки, що виконувалися парубку, який у момент колядування перебував у війську. Ймовірно, це був такий собі прояв ритуальної магії аби хлопець щасливо повернувся додому: побажання звучали так, ніби вони вже справдилися і парубок уже вдома.
Військові мотиви на рівні з весільними зустрічаються у колядках неодруженим парубкам. Поряд з успішним шлюбом, оспівуються сила, мужність, честь парубка через картини військових звитяг.
Також військові мотиви трапляються у веснянках. Є припущення, що така тематика могла потрапити у весняні тексти більш пізнього походження у період, коли набори до війська відбувалися регулярно — навесні і восени. І оскільки в українському календарно-обрядовому фольклорі немає окремої групи осінніх пісень, то ця тематика закріпилася саме у веснянках.
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне.
Утім, основний пласт пісенного фольклору, в якому сконцентровані військові мотиви — це позаобрядова соціально-побутова лірика, а саме рекрутські, солдатські та жовнірські пісні.
Як відбувалася служба у війську на українських землях 200 років тому
У різних регіонах України була своя ситуація з набором до війська і самою службою — адже українські землі були розділені між імперіями. На територіях, які належали Російській імперії, система набору до війська була дуже жорсткою. Існувала рекрутська повинність. У Росії вона з’явилася за часів Петра I, на межі XVII-XVIII століть, а в Україні таку практику впровадили після зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ у 1775 році.
У цей час служба тривала 25 років. Рекрутів набирали доволі хаотично і часто несправедливо. Здебільшого до війська потрапляли найбідніші селяни, оскільки вони не могли відкупитися чи послати когось замість себе на службу.
Були навіть випадки жорстокого покарання спроб втечі рекрута з пункту прийому чи з війська. Втікачам ставили мітки на тілі — випікали хрести на руках, заковували у ланцюги, забивали в колодки.
У 1874 році цар Олександр ІІ провів військову реформу. З того часу служба стала регулярною і обов’язковою для усіх парубків, що досягли 21-річного віку. Термін служби скоротився до шести років у строю і девʼяти років у запасі. Також покращилися і самі умови служби.
На територіях, підвладних Австро-Угорській імперії, побутувала інакша система набору. Жовнірська служба (вояків тут називали жовнірами) від початку була добровільною і оплачуваною.
Різниця між системою набору до війська та умовами служби на Правобережжі і Лівобережжі України відобразилася в сюжетах пісень. Жовнірські пісні зазвичай мають оптимістичніші сюжети. Наприклад, в одній із пісень говориться про вигоди служби у війську:
Іди, Юрку, до вербунку —
Будеш їсти з маслом курку.
Натомість, на територіях, що були під владою Російської імперії, пісні про військову службу здебільшого мають драматичні і, навіть, трагічні сюжети. Серед популярних мотивів — несправедливість системи набору до війська. Ось, наприклад, один із випадків — забрали в рекрути єдиного сина бідної вдови.
У неділю уночі зібралися багачі.
Гей, гей! Зібралися багачі.
Стали раду радити, кого в некрути дати.
Гей, гей! Кого в некрути дати.
— Багацького не дати, буде в полі орати!
Гей, гей! Буде в полі орати!
У вдовиці гарний син — він до того спосібен!
Гей, гей! Він до того спосібен!
Як проводжали до війська
Обряд проводів до війська не зберігся у повному форматі донині. Актуальність цього обряду у мирні роки звичайної регулярної служби знизилася, через що обряд зазнав значних змін і став практично формальністю, а велика кількість важливих обрядодій просто забулася. Але зараз, на жаль, ми переживаємо події, які знов актуалізують і пісні, і сам обряд.
Оскільки основне дослідження проводилося до 2012 року, в ході вивчення цієї теми ми робили своєрідну реконструкцію — збирали усі можливі елементи докупи, намагалися відтворити логічну послідовність дій. Дослідження відбувалося кількома шляхами. Передусім вивчалися етнографічні публікації ХІХ-ХХ століть, у яких містилися саме описи обряду проводів (статті журналу «Київська старовина», роботи істориків тощо), а також пісенні тексти. Окремі елементи обряду були зафіксовані зі спогадів жінок в ході польових досліджень етномузикологів київської школи, зокрема й моїх власних експедицій 2009-2012 років. Також варто додати, що ті обрядові елементи, які нам вдалося відшукати, не були розповсюджені по всій Україні, тому наступний опис ходу обряду не претендує на беззаперечність і вичерпність, а є сукупністю інформації з різних локусів і джерел.
Отож, обряд починався із запрошення на проводи. Мати перев’язувала хлопця рушником, наречена — червоною стрічкою, і хлопець сам чи у супроводі друга ходив від хати до хати, запрошував родину, друзів, сусідів на обід (вечерю, «вечоринку») — так само, як молода запрошує гостей на весілля. У текстах пісень часто натрапляємо на слова «В суботу пізненько, в неділю раненько» — можливо, у давнину проводи відбувалися саме в ці дні.
В суботу пізненько, в неділю раненько
Кувала зозуля в саду жалібненько
Ой то ж не зозуля, то рідная мати
Вона виряджала сина у солдати
За сучасними свідченнями, застілля влаштовували як на весілля. В історичних джерелах є згадки про те, що стіл накривали як на тризну — поминальний обід. Власне, застілля — обов’язковий складник багатьох обрядів, який, зокрема, публічно засвідчує те, що дія справді відбулася — хлопець дійсно пішов до війська.
Перед застіллям мати або хрещена перев’язувала хлопця рушником, дівчата пов’язували йому на руки стрічки. Також до шапки хлопця пришивали квітку — так само, як нареченому. За стіл новобранця садовили на покуті — це почесне місце, яке у весільному обряді відведено молодим. Поряд із новобранцем могла сидіти його наречена або сестра, якщо не було нареченої.
Під час або після трапези гості обдаровували хлопця. Після застілля батьки обов’язково благословляли новобранця іконами або хлібом. Хлопець прощався з громадою. Іноді траплялося, що мати або сестра могли голосити за ним — це відбувалося наприкінці обряду, коли хлопець вже виходив з дому.
«Закувала зозулина» з села Хорішки Оржицького району Полтавської області, запис Українського радіо, видана на диску «Дивосвіт полтавської пісні» 2002 року
У час, коли служба була дуже довгою, або й довічною, з парубком прощалися назавжди, практично як із мерцем. Традиція оплакування тягнеться ще з часів козаччини, на що вказують тексти козацьких пісень.
Коли хлопець виходив з дому, його обсипали зерном або свяченим маком — так, як обсипають молодих. Також могли сипати зерном дорогу, рідше — кропити свяченою водою. У пісенних текстах і етнографічних публікаціях фігурує ритуал, що отримав назву «приливання дороги».
Приливайте доріженьку, щоб не курилася,
Розважайте дівчиноньку, щоб не журилася.
Приливали доріженьку — вона куриться,
Розважали дівчиноньку — вона журиться.
У ході експедицій я розпитувала жінок про цей ритуал, і у селі Прикладники (Зарічненський район, Рівненська область) жінки згадали, що гості не розходилися після того, як хлопець вирушав до прийому, а верталися до хати ще «замочити» (випити), тобто продовжували застілля, щоб «дорога новобранцю була добра».
Загалом «приливання дороги» сприймається як своєрідний ритуал-оберіг для того, аби хлопець повернувся живим і неушкодженим. В експедиційній практиці на Житомирщині, зокрема, в Ємільчинському районі, мені і моїм колегам траплялися згадки про подібні «дії-обереги». Наприклад, у селі Куліші в домі новобранця обертали ікони образом до стіни. На виході з дому новобранець мав торкнутися до пічної заслонки — аби повернутися. У селі Кочичне був звичай виводити хлопця з дому спиною вперед — це своєрідний спосіб обманути долю, зімітувати, наче він і не виходив чи вже повернувся. В дорогу новобранцеві давали грудочку рідної землі, загорнуту в хустку — такий звичай вдалося зафіксувати у селі Велика Цвіля.
У текстах пісень є згадки про ще один важливий обрядовий елемент — змивання голови. Мені не зустрічалися згадки про цю дію в експедиціях, але в піснях є сюжет, у якому матір звертається до сина:
Вернись, синку, додомоньку,
Змию тобі головоньку.
Подібний текст спостерігаємо також і в козацьких піснях, тож можна припустити, що цей ритуал походить ще з часів козаччини, а далі продовжує існувати вже в період рекрутчини і солдатчини. На рівні тексту козацькі і рекрутські пісні мають багато точок перетину.
Обряд проводів до війська — це своєрідний ритуал ініціації, переходу хлопця з одного статусу в інший. Цей обряд поєднує в собі елементи двох інших обрядів, пов’язаних з ініціацією — весільного і поховального.
Про що і як співали на проводах до війська
На проводах виконували ліричні пісні, сюжети яких хоча б частково пов’язані зі службою у війську. Окремого пласту ритуальних пісень для цього обряду немає. Часто трапляється, що в сюжетах пісень такого типу переплітаються військова і побутова тематики.
Та все ж серед них є такі сюжетні мотиви, які вказують на приналежність саме до рекрутсько-солдатського циклу. Наприклад, мотив набору до війська, що окреслює сам спосіб набору — новобранець йде служити за рішенням ради багатіїв, або отримує «карту», листа, «бамагу», чи його доля вирішується в результаті жеребкування. У більшості текстів набір оспівується як несправедливий або примусовий.
Також велика кількість пісень має мотив виряджання матір’ю сина або його оплакування.
«В суботу пізненько» з села Іванівка Малинського району Житомирської області, запис Ірини Клименко. Опублікована на касеті «Рано-рано да зійду на гору. Традиційна музика Полісся. Ч.2» 1997 року
Серед інших типових мотивів — прощання з родиною або громадою чи товариством, приливання дороги, стрижки волосся, мотив битої дороги, змивання голови тощо. Деякі із сюжетних мотивів перегукуються із козацькими, бурлацькими піснями, як от наприклад мотив розмови із конем або неможливості повернення додому.
У пам’яті сучасних респонденток не завжди збереглися пісні, що дійсно належать до рекрутсько-солдатського циклу і тому на сучасних проводах можемо почути такі зразки:
Виряджала мати сина у солдати,
Молоду невістку — в поле льон збирати.
А далі текст — вже про невістку. Приналежність такої пісні до солдатських жінки пояснювали як: «ну там же ж є рядок “виряджала мати сина у солдати”».
За музичними ознаками рекрутські і солдатські пісні — це типова вивідна або рання лірика. Устрій таких пісень: сольний заспів і гуртова частина з виводом або без нього. Складність багатоголосся і тембральні особливості залежать лише від регіональної специфіки творів. Втім, є серед рекрутських і солдатських пісень такі, що мають специфічну форму, яка власне і вирізняє їх серед інших ліричних пісень. Це пісні з приспівами. Рідше нам траплялися приспіви вкінці дворядкової строфи, частіше — це дворядкова форма, у якій перший рядок суто сюжетний, а другий — це приспів і повтор другої частини першого рядка:
На берьозі ворон кряче, а в прийомі некрут плаче.
Гей-гей, да люлє, а в прийомі некрут плаче.
Приспіви можуть бути різними. Наприклад, «гей-гей, у-ха-ха» — з вигуками, підкресленою бравурністю, емоційністю або «раз, два люлє» — як рахунок до ходи «в ногу».
Така структура дає змогу заспівний рядок виконувати тому, хто добре знає текст, а другий рядок повторювати гуртом, прямо з ходу. Можна припустити, що ці пісні виконувалися під час маршу. І дійсно серед записів є зразки досить ритмічні і у темпі ходи. Але є й такі, що виконуються вже більш протяжно, що може свідчити про асиміляцію з місцевою типовою лірикою. Такі пісні могли потрапляти і приживатися у сільському репертуарі після повернення солдата.
Ну і родзинка рекрутсько-солдатських пісень — стройові — унікальні зразки із абсолютно побутовим сюжетом у куплетах і маршовим приспівом, з текстом, пов’язаним зі службою у війську.
Наприклад, у заспіві слова:
За городом козу пасла,
Назбирала горшок масла,
(у заспівах наступних строф героїня варитиме вареники і частуваме хлопців), а фрагмент приспіву такий:
Барабан громко бйот,
Наша рота стройно йдьот.
Ідьот, ідьот, ідьот, ідьот, ідьот.
Наша рота стройно йдьот.
Ці зразки музично відрізняються від інших підкресленою акцентною ритмікою, маршевістю, часто насичені російською лексикою, що дозволяє припустити про їх походження саме з солдатського середовища і прикладне використання для організації спільної синхронної ходи «в ногу».
Стройова з села Сарновичі Коростенського району Житомирської області. Збирачі Єфремов Євген, Ірина Клименко, Маргарита Скаженик, звукооператор Микола Семиног. Видана на касеті «Рано-рано да зійду на гору. Традиційна музика Полісся. Ч.2» 1997 року
Обряд сьогодні: традиція чи реконструкція?
Донині в селах подекуди зберігається традиція проводів до війська. Війна актуалізувала інтерес до цього обряду і в міському середовищі: сучасні дослідниці й дослідники фольклору, учасниці й учасники етногуртів реконструюють обряд або його елементи з прикладною метою — для проводів на війну своїх друзів. Утім, важливо наголосити, що тут ідеться саме про реконструкцію, відновлення, адаптацію до сучасних реалій, а не про тяглість традиції.
Як ми можемо зберігати традиції для наступних поколінь? Якщо глобально. Звісно ж, вести наукову діяльність — фіксувати, описувати, аналізувати, публікувати. А також — реконструювати, але без змін, авторського втручання, з дотриманням регіональної специфіки. Оптимальний варіант — якщо реконструкторський гурт спеціалізується на фольклорі лише з одного регіону. Тоді у співаків і співачок дійсно є наслуханість — тембрами, мелізмами, діалектами, притаманними цій місцевості, а це дає змогу глибше зануритись у суть тієї чи іншої пісенної традиції.
Але не лише наукова діяльність важлива. Нині започатковуються багато ініціатив з навчання традиційних танців, традиційного співу, і це прекрасна популяризаторська робота. Люди, які нічого не знали про фольклор, починають поступово відкривати його для себе, занурюватися в цю тему. Багато хто навіть починає самостійно їздити в експедиції! І це прекрасно. Найкраще, що ви можете зробити для наступних поколінь власної родини — це розпитати і зберегти інформацію від своїх бабусь, дідусів, усіх старших людей власного роду.
А щодо рекрутсько-солдатської теми. Звісно ж, неможливо було в ході однієї наукової роботи вичерпно дослідити і описати усі регіональні особливості обряду проводів і пісенні зразки, і ця тема досі актуальна для дослідження. Тому завершу типовим експедиційним запитанням — а як у вас проводжали до війська? Напишіть!
Читайте також:
- Українці Курщини: про фольклор, ідентичність і зросійщення розповідає етномузиколог Євген Єфремов
- Як любили(ся) українці. Добірка традиційних пісень про кохання
- «Це був кайф…», або шлях Алли Загайкевич у фольклор