“Ви про одну й ту ж людину говорите чи про різних? Продовжуйте, будь ласка, прошу вас”
“Настроювач” (2004) – один із найвідоміших фільмів Кіри Муратової. Можливо, тому, що він найбільш доступний для широкого загалу. Режисерка ніби навмисно відмовляється від уже знайдених раніше прийомів побудови кінопростору, та намагається створити фільм, звичний для загальної аудиторії.
Акторський склад стрічки вже звичний для Муратової: трупа “Маски-шоу”, Рената Литвинова, Ніна Русланова. Вперше, але не востаннє у фільмографії режисерки грає Алла Демидова. Цікаво, що персонаж Русланової має те ж ім’я, яке мала героїня актриси у “Пізнаючи білий світ”, – Люба. Та й мотив у жінок спільний – пошук щасливого кохання. Щоправда, Любі із “Настроювача” постійно не щастить, і вона раз за разом дає себе обманути черговому коханцю-шахраю. Противагою довірливій Любі стає заможна вдова Анна Сергіївна, котра постійно перевіряє факти та людей.
Дует Андрія і Ліни – це певне віддзеркалення вищезазначених дам. Їхнє кохання – поетичне, але для цілковитого щастя не вистачає тільки грошей. Тож, подальший розвиток історії легко здогадатися.
“Кітч-музика” Сильвестрова звучить і у цій стрічці. Тепер вона – певний тригер ностальгії, який свідомо використовує “настроювач” Андрій щодо Анни Сергіївни та Люби. Музика звучить diegetic на фортепіано, яке, власне, і потребувало налаштування. Андрій, використовуючи інструмент, стає радше настроювачем дам в корисному для себе ключі. Додати сюди ідею Сильвестрова про “торкання музикою душі слухача” – і все стає на свої місця, камертон для недовірливої Анни Сергіївни знайдено.
Ще одним посиланням (уже третім!) до “Пізнаючи білий світ” стає “Пісенька Крокодила Гени”, яку Люба виконує на фортепіано разом із Андрієм у чотири руки. Образ Русланової змінився із замріяної комсомолки на дещо інфантильну медсестру. Характерно, що після чергової зради, Люба співатиме пісню Валерія Меладзе “Девушкам из высшего общества трудно избежать одиночества”, що сприйматиметься як гірка самоіронія героїні над власною довірливістю.
Уже знайомий прийом “накладання” режисеркою звукових пластів трапляється в одному з епізодів вечірок в Анни Сергіївни. Демонструючи свою великодушність, господиня збирає у своєму домі ледь не усіх музикантів міста, яким “ніде займатися”. Монологи накладаються на звуки туб, згодом долучається кларнет. Хто хоч раз бував у коридорах музичних закладів, зрозуміє характер такого звучання.
Кульмінацією епізоду стає виконання похилою співачкою пісні Гріга “Ich liebe dich” у звичному для пострадянського простору російському перекладі. Невідповідність віку/голосу/музики та ще й наявність сумнівних гостей на цій дивній вечірці (майже посилання до “Вірідіани” Бунюеля) створює абсурдне враження, якого постійно очікуєш у фільмах Муратової.
З часів “Астенічного синдрому” прийом руйнації “четвертої стіни” стає одним із улюблених у режисерки. Але саме у “Настроювачі” він вітлений найбільш плавно. Після здійсненої афери Андрій знову повертається до музикування перед дамами. На запитання, чия це музика, Андрій чесно відповідає: “Сильвестрова”. Цілковита руйнація внутрішнього кінопростору відбувається із довгим та пронизливим поглядом Андрія прямісінько в камеру/в очі глядачів.
“- Ви любите свою дружину? – Люблю. – А чому зраджуєте? – Хочеться”
У 2012 році Кіра Муратова презентувала свою останню повнометражну стрічку «Вічне повернення». Це був той випадок, коли режисер, а не доля вирішували, який фільм буде останнім.
Музика Сильвестрова тут також присутня, але виконує функцію створення загального емоційного стану. П’єса для скрипки та фортепіано вправно єднається із образами ностальгії, чорно-білою естетикою фільму, зрештою, приходом знайомого-однокурсника із далекого минулого.
Стрічка складається із постійних повторів одного й того ж епізоду у виконанні різних акторів (так, все тих самих улюбленців режисерки). Попри спільність сценаріїв усіх епізодів, взаємодія героїв щоразу відбувається по-іншому, кожен актор додає щось своє до представленого шаблону. Саме тому стрічку цікаво дивитися протягом майже двох годин.
Руйнація “четвертої стіни” відбувається і тут: після чергового повтору діалогу глядач розуміє, що спостерігає за кінопробами. Реальність та кіно контрастують у кольоровому рішенні (колір і ч/б відповідно). Вкінці проб майбутній меценат використовує той самий прийом, що й Андрій у «Настроювачі», говорячи: «Це пісня Петра Лещенка, він мій земляк».
Справді, у стрічці звучать кілька пісень Петра Лещенка – співака естрадних пісень першої половини ХХ ст. Найбільш вагомою стає пісня «Студенточка», про текст якої сперечаються персонажі: то що ж робив герой пісні з героїнею – роздягав чи цілував? Саме цю пісню герой проб щоразу називає вульгарною та непристойною. Цікаво, що пісні Лещенка при радянській владі були заборонені та не видавалися. Може, саме тому героїня фільму заперечує факт виконання цієї пісні її однокурсником.
Другим музичним епізодом, який повторюється у кожній сцені проб стає Пісенька Герцога з опери Верді «Ріґолетто» у виконанні Земфіри. Пісенька стверджує поліаморність героя фільму, але водночас завершується акордами із наступного треку живого концерти співачки «Любовь как случайная смерть». Не дивно, що саме після них звучить оголошення про самогубство в готелі «Зірочка»…