Твори однієї із найвідоміших українських композиторок, учасниці численних міжнародних форумів, фундаторки та Голови правління Міжнародної громадської організації Асоціація Нова Музика — Української секції Міжнародного товариства сучасної музики та засновниці знаного фестивалю сучасної музики в Одесі вкотре звучатимуть на Київ Музик Фесті — 27 вересня і 3 жовтня. Напередодні ми поспілкувались із Кармеллою Цепколенко про її хобі, публіку, нездійснені перформанси та місію митця-композитора у суспільстві.
Вас знають як композиторку, організаторку Міжнародного фестивалю сучасної музики, людину, колосально працездатну, яка постійно в пошуку та пізнанні нового. Як ви все встигаєте? Звідки черпаєте натхнення?
На карантині, окрім того, що я писала багато музики та багато творів закінчила, вирішила зайнятись одним хобі: вигадувала образи і з каміння робила статуетки. Морські — маленькі, великі. Хотілось творити, бо усю весну ми сиділи вдома. А взагалі працюємо цілою сім’єю: чоловік, син, невістка. І є дуже талановиті композитори, мої учні-студенти, з якими спілкувались онлайн. Таке скрушне перебування я придумала скрасити скульптурками.
В напрямку останніх технологій
Щойно, наприклад, я отримала листа від викладачки Київської академії, її аспірантка пише досліджує використання альта як інструмента соло і в команді з іншими інструментами. Взагалі всі цікавляться сучасною музикою, особливо музиканти, які пишуть дисертації (сміється). Це тепер стало модно: писати на сучасні теми, аналізувати твори сучасних композиторів. А мої студенти вже давно виховуються виключно в такому напрямку останніх технологій композиторської техніки. Вони з початку й до кінця фестивалю («Два дні та дві ночі нової музики в Одесі» — Д. С.) біля мене та повинні все відслухати — і це для них дуже важливий досвід. Я вважаю, що викладання у цей час — це саме слухання музики.
Як ви оцінюєте орієнтованість молодого покоління, аудиторії загалом на сучасну музику?
У нас не було ніколи нарікань на публіку. Ще 26 років тому наша зала була цілком заповнена! Люди сиділи, лежали, їх не пускали до залу й тому подібне. Потім ми перейшли до філармонії — а це ж найбільший зал в Україні на 1200 місць… І точно в ньому не можна побачити переповненості. Однак на сьогодні це було ще й як на руку: всі вільнесенько могли сидіти через крісло — між іншим, людей було багато (йдеться про проведення фестивалю 5-6 вересня цього року — Д. С.). По-перше, це люди, які вже виросли на фестивалі, бо почали з молодих років приходити до нас. Вони в буквальному сенсі звикають, і потім без цієї нової музики просто не можуть існувати! Це наче тобі в кров вливають щось нове, енергійне… І я переконана, що це повинно стати модою. Модою слухати і сприймати нове!
«2 дні і 2 ночі нової музики» та «Київ Музик Фест»
Київ Музик Фест я надзвичайно люблю, і виконують мене там з першого року. Порівняти 2д2н із КМФ просто неможливо: в нас в Одесі тільки один майданчик, максимум два — Велика зала та фоє філармонії. Київ Музик Фест має багато майданчиків: від Малого залу консерваторії (де приблизно 60 персон) до величезних потужних залів. Це й дуже різні фестивалі, бо КМФ трошки вийшов з наших пленумів, які були в ті радянські часи, коли проходили по 2-3-4 концерти на день. Це чудово, я не вважаю, що треба змінювати той традиційний формат, який знайшов для себе Київ Музик Фест. Наш же фестиваль — нонстоп, який продовжується 48 годин. Його головна ідея — зробити єдиний твір, зі своєю драматургією, кульмінаційними моментами та спадами. Це така собі симфонія чи роман, але є ще одна важлива риса, яка відрізняє 2д2н від інших. Наші слухачі дивляться на все, що на сцені та беруть в цьому участь. Фестиваль представляє палітру сучасної музики останніх 20-30 років. А на КМФ ви можете послухати й класичну музику ХІХ та XVIII сторіч.
Розкажіть більше про твори, які цьогоріч будуть на Київ Музик Фесті.
Перший твір, який прозвучить 27 вересня, «Блукання у просторі трикутника» — пов’язаний з астрономією, кодами Всесвіту. Він був написаний на замовлення одного дуже модного ансамблю, який проіснував 2 чи 3 роки. Там були три персони: скрипка, альт та віолончель. Вони також спілкувались з цікавим перкусійником, Славіком Стаховим (Україна-Німеччина). І твір писався для такого складу — маримба у ньому соліст, головний сенс цього трикутника, до якого приєднуються три інші персоналії-інструменти. Був один художник, який навіть намалював такий трикутник, у якому всі вони мають місце. Є іще такий філософ і філолог Костянтин Кедров. Він аналізує коди Всесвіту: є двійкові, трійкові (якраз трикутник), це все історія людської культури. І у «Блуканні» якраз протиставлення соліста-маримбіста до трьох інших. У партитурі промальовані зміни цього розкладу: буває так, що кожен з музикантів по черзі опиняється в центрі. Але на фестивалі ми почуємо версію для фортепіано.
Онлайн-історія
Онлайн? Це просто смішно. Ми робили минулого літа онлайн-фестиваль наживо і все транслювалось онлайн. У нас цьогоріч приїхало мало музикантів, але ми міксували живий концерт з відео, які знайшли в архівах, і всі були в захопленні. Колись були платівки, але хіба це можна порівняти… Є такі процеси, які не відчуваються онлайн: реакції, емоції, що об’єднують людей, — тоді справді народжуються нові твори! Я за живі концерти. Тільки коли чуєш наживо, це зовсім по-іншому: космос, а не нудні реалії, які завжди з тобою.
Фото: Ельза Жеребчук
«Паралелі», камерна симфонія №1 (1990)
Твір для фортепіано і струнних мені замовив ансамбль «Київська камерата», коли там керівником був чудовий скрипаль Аркадій Винокуров. Перша частина у ньому йде без диригента. Після неї концертмейстер оркестру кладе свою скрипку на стілець, вирішуючи, що він гідний кращого, і стає за пульт. Знаєте, це болюча тема, тому що кожен оркестрант впевнений, що впорається без диригента, а кожен диригент своєю чергою вважає, що він головний. Проведемо паралель з фільмом Фелліні «Репетиція оркестру» — цей задум ліг в основу мого процесу написання твору. По-друге, це ідея вождизму: у тих, хто хоче бути не тільки лідером, а перебільшує свої повноваження, починається параноя, як це було у Сталіна…
Як же я це втілила в життя? Друга частина стартує з дуже механічної музики: вона доводить до того, що піаніст перебиває оркестр і грає своє соло. Зрештою, він ображається на всіх (адже фортепіано — це уже оркестр!) грюкає кришкою і виходить з залу. У третій частині всі залишаються уже без піаніста, і протест проти диригента розпочинається у концертмейстерів: вони починають виходити з-за пультів. Друга скрипка, альт, віолончель сідають позаду. І ось коли у четвертій частині ввесь оркестр залишається без головних концертмейстерів, починається «тупізм». Оркестранти грають унісони, наприкінці просто по всіх регістрах — звідти й назва «Паралелі». А в останній п’ятій частині настає покаяння. Альтист встає і грає таке соло, у якому просить пробачення за все, що зроблено. За ним і концертмейстери починають також грати — десь там на задніх стільцях, адже винні. Тож закінчується все нормально: музика налагоджується.
Проте тільки один раз, на початку 2000-х у Базелі, було виконано так. Я завжди писала цей сценарій і оприлюднювала його. Але не всі музиканти, на жаль, можуть пройтись по залу і сісти не в оркестр. Починається невдоволення. Люди спокійно можуть добре грати, але пройтись, бути в перфомансі — це величезна проблема. Мій сценарій вийшов з того, що був Аркадій, який хотів і пограти, і подиригувати. Тому я придумала це надзвичайне для нього — а він потім емігрував. Прем’єра була з Ігорем Андрієвським — він також вставав і диригував, але «проходів» не було. Тож про другу версію: це просто музика. Багато разів було просто так. І на Київ Музик Фесті також буде так.
Врешті, я думаю, слухачам ці сценарії не такі й важливі. І впевнена: у кожному творі й з минулих століть були такі програми, просто вони не оприлюднювались — може, й не варто цього робити? Тепер останні мої симфонії називаються Симфонія №4, Симфонія №5… Там я не розкриваю програму.
Яким чином відбувається ваш процес написання твору?
Ось вам два приклади замовлення (а замовлення — дуже важливо для композитора). Ці замовлення були не грошима — хоч і такого я багато писала, а замовлення музиканта: тут сама його постать впливає і відіграє цінну роль. Наприклад, коли я писала для одного німецького ансамблю, то мені хотілось бачити їхні обличчя і перед собою я тримала фотокартки. Іноді ти відчуваєш бажання писати десь дуже глибоко у підсвідомості. Від музики відчуваєш насолоду — і страждання також може бути насолодою, коли ти відчайдушно шукаєш, не знаходиш, і тоді настає такий особливий емоційний сплеск… Ось мої останні твори, це німецькі проєкти з Гізеллою Вайман (відома мисткиня, художниця, фотографка). Перша робота з нею — Кухонна симфонія, коли жінки-композиторки вибирали, про що писатимуть: ланч, аперитив, вечерю, сніданок… І ми робили рецепт, писали музику, використовували інструменти, які запропонувала Гізелла, поряд із каструлями, виделками та ложками. У Берліні він відбувся, до коронавірусу. Другий проєкт, дуже цікавий, це «Сад композиторок», через Covid ще не здійснився. Кожна повинна була вибрати чотири-три рослини та вибудувати з ними певну концепцію. Я сконцентрувалась на порах року: хризантема — зимова квітка, троянда присутня у всіх частинах, фіалки влітку і навесні — мімоза. Це твір для сопрано, мецо сопрано та альта, я назвала його «Subrosa», а у простому перекладі з латини — «в таємниці».
Бути композитором — це бути частиною міцних міжнародних творчих зв’язків цілої спільноти. Вас часто виконують за кордоном. Чи хотілось вам коли-небудь покинути локальний вимір України?
Я завжди хотіла бути в Україні. Ось порахувала, що загалом 5 років жила не в Україні. Так, по п’ять-сім місяців були гранти, різноманітні стипендії. Мої дідусь і бабуся — емігранти з турецької Вірменії за часів геноциду. Я пам’ятаю дідуся (мені було 14 років, коли він помер), він завжди з жахливим акцентом говорив, що емігрант — це людина другого сорту. Хоча за часів Російської імперії все було чудово: він закінчив київську фундуклеївську гімназію, був непманом. Я також відчувала: хоч і знаю німецьку мову, але закордоном ти займаєш чуже місце. Ти ж не будеш просто сидіти, ти повинен працювати, писати музику, твою музику замовляти повинні. Тому ніколи не було навіть найменшої думки, щоб все полишити.
Провали Бетховена, Моцарта — це нормальне явище
Музика потрібна всім, тому що вона є в космосі. Коли не було у нас ні живопису, ні архітектури, ні розмови, — слів ще не було, а музика вже була. Але вона є і мусить бути сутністю кожної людини. Сучасна людина зовсім не відчуває сучасного мистецтва. Так було завжди: і у XVIII, XIX сторіччях. Можемо згадати провали Бетховена, Моцарта — це нормальне явище. Якщо сучасне будуть сприймати добре, значить, воно написане мовою, яка для всіх приваблива і доступна. Повинно бути так: митці мусять йти трохи forward, а не тягнути всіх назад до того, що й так всі звикли чути. Композитор або робить два кроки вперед, або крок назад, щоб сподобатись публіці.
Програма фестивалю «Київ Музик Фест-2020»
(клікайте на зображення для збільшення)
Підписуйтеся на сторінку Київ Музик Фесту у Фейсбуці.
Фестиваль відбувається за підтримки Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти.