Другий камерний концерт із серії «Україна 2022. Музи не мовчать» відбувся 25 березня з акцентом на музиці XVI–XVIII століть. Усі концерти можна переглянути на YouTube-каналі Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика. Вони мають на меті підтримати музикантів України та підтвердити тезу про те, що мистецтво під час війни виборює свій голос між звучанням сирен та гармат.
Твори Доменіко Габріелі, Станіслава Сильвестра Шаржинського, Антоніо Вівальді, Дмитра Бортнянського та Максима Березовського окреслюють три століття європейської музики, яка безпосередньо дотична до української історії музики та наповнена близьким нам ідейним і духовним змістом. Співтворцями концерту були: Анна Іванюшенко (клавесин), Андрій Кушнір (скрипка), Олеся Масник (скрипка) та Віктор Рекало (віолончель). Модераторкою концерту стала Ліза Сіренко (музикологиня, музична критикиня).
Настроївшись на бароковий лад, виконавці розпочали з тріо-сонати ре мажор Станіслава Сильвестра Шаржинського, який походить з Львівщини (Зимної Води або Рудно). Тодішній історико-соціальний контекст подарував польській музиці єдину збережену пам’ятку інструментальної музики XVII століття — власне, вищезгадану тріо-сонату. Впродовж цілого твору відбувається чергування частин Adagio та Allegro. У дисонантних мотивах повільних частин музиканти фокусували вухо слухача на важливих моментах. Натомість у швидких побудовах пасажі скрипок перепліталися між собою, віолончель вела лінію супроводу. А звуки клавесина, немов нічні світлячки, проявлялися у напівтемряві.
Наступним композитором вечора став Доменіко Габріелі, що проживав у Болоньї, де своє навчання проходили Бортнянський і Березовський, про яких трохи згодом. Габріелі, бувши найяскравішим представником Болонської школи віолончелістів, написав більшість творів для свого інструменту (дві сонати для віолончелі соло та басо континуо, сім ричеркарів для віолончелі соло та канон для двох віолончелей).
У цій імпрезі лунали три його ричеркари (Третій, Четвертий та П’ятий): у впевненій і переконливій грі Віктора Рекала. У кожному з них виконавець досліджував саму природу звуку.
Сольну лінію концерту продовжила Анна Іванюшенко, виконавши Сонату фа мажор «золотої пташки в клітці» (так поет, прозаїк і драматург, Юрій Косач, називає Дмитра Бортнянського у драмі «Скорбна Симфонія»). Композитор з українським корінням отримав початкову музичну освіту в Глухівській музичній школі, та був відправлений спершу на навчання в Петербург, а згодом у Італію. Бортнянський відомий насамперед операми та хоровими концертами, але нині все частіше можна почути його сонати, що вважаються найкращими зразками ранньокласичної сонатної форми.
З перших закличних нот увагою слухачів заволоділа виконавиця-клавесиністка. Її оповідь наповнювала простір життєрадістю. Подальші мелодичні звороти заохочували навіть до підспівування, але, як буває і в житті, ця прекрасна мить переривалась тривожними гармоніями, що врешті зазнали краху перед світлістю і бравурністю.
Краянин Бортнянського та послідовник єдиної на той час можливої творчої дороги — Максим Березовський повернув атмосферу концерт у сферу спокійної камерності. Сонату для чембало і скрипки він написав у місті Піза (Італія) у 1772 році. Вона вважається першим твором такого жанру в українській музиці загалом. Її першу частину Андрій Кушнір та Анна Іванюшенко виконали надзвичайно галантно, змусили відчути радість та невгамовне бажання потанцювати. Найбільшим ліричним центром, без сумніву, стала друга частина. Хотілось якомога довше зупинити свою увагу на зворотах скрипки, які композитор так вдало застосував. Трепет та біль — основні союзники цієї частини. До радости повернув нас фінал, а саме менует з шістьма варіаціями, у яких бурлив постійний пошук.
А гедлайнером цього концерту став Антоніо Вівальді, адже той драйв, який створили музиканти під час виконання його твору, був схожим до рок-концерту. Тріо-соната ре мінор, яка по суті є набором варіацій, має програмну назву «La Folia» («Шаленство»), що дуже вдало передає її суть. Конфліктні розділи чергуються з розділами заспокоєння. У моментах руху та енергії дихання пришвидшується, а повільні частини повертають у звичний темп життя. В останній частині музиканти остаточно разом, нестримно проламують завісу століть.
Підібрана програма зосередилась на європейській культурі з різними її національними проявами. Відповідно, відчувалась певна стилістична єдність з притаманними кожному народу особливостями. Запальний настрій музикантів вольовим духом та свободою вислову був співзвучний з настроєм відважних захисників/-ниць України. Символом вечора, безумовно, залишився клавесин, який мав синьо-жовте забарвлення — як основа творення культурного тилу і нагадування про звучання минулих століть.
Читайте також:
• Слухати сучасну українську музику: Тріо для скрипки, контрабаса і фортепіано Леоніда Грабовського
• Зброя наша — не лише фізична, а й духовна. Про Реквієм з минулого