Війна. З цим словом кожен українець прокидається і засинає вже місяць, і саме воно поділило життя кожного з нас на «до» і «після». Здавалося, що все минуле втратило сенс, всі ноти позбулися барв, а звуки набули нових значень. Митцям, що безпосередньо транслюють світові події крізь призму своєї діяльності, різко перекрили доступ до кисню. Усвідомлення жахливих подій, що відбуваються на теренах нашої країни у зв’язку з нелюдською агресією росії, є надто болючим. Однак поступово рефлексії, що так чи інакше з’являються всередині кожної душі, вдається висловити з допомогою мистецтва.
Адже кожен тримає свій фронт. Діячі культури на цій «передовій» також є справжніми воїнами нашої волі та незалежності.
З метою підтримки українських митців, що були змушені покинути свої домівки, але залишились в Україні, Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика започаткувала проєкт «Україна 2022. Музи не мовчать». Це серія камерних концертів, у яких музиканти (зокрема, вимушені переселенці, які приїхали до Львова) отримують змогу повернутись до своєї діяльності та виконувати твори українських композиторів. Формат — без ведучих та оголошення творів. Натомість є модератор, що виголошує вступне слово, ідею концерту. У всіх зацікавлених буде можливість безплатно переглядати концерти в онлайн-трансляціях та надавати благодійну фінансову допомогу, і таким чином сприяти відновленню культурної діяльності українців.
20 березня відбувся перший концерт в рамках серії. Його модератором став поет, перекладач, літературознавець та есеїст Остап Сливинський. Солістами були відомі львів’яни — Оксана Рапіта, Мирослав Драган (фортепіано) та Наталія Дитюк (сопрано).
Програма охопила камерно-вокальну та інструментальну творчість двох монументальних постатей України — Миколи Лисенка (класика, чий 180-літній ювілей музичний світ відзначав 22 березня) та Василя Барвінського (директора Вищого музичного інституту імені Лисенка, чий талант визнавався у всьому світі, але зазнав жорстких утисків з боку радянської влади). Наскрізним проявом їхньої композиторської та громадської діяльностей була любов до України, непереборне бажання утвердити її духовну сутність попри всі утиски та переслідування. Національні мотиви викристалізовуються у потужному пласті їхньої музики, що залишилась непідвладною ні вогню, ні ідеологічній цензурі.
Ескізи пам’яті й рефлексій
Перший відділ концерту склали фортепіанні мініатюри Лисенка — витончена музика, яка нагадала слухачам і про кордоцентризм українського світовідчуття, і європейськість авторського мислення. П’єса «Журба» у виконанні Оксани Рапіти викликала ряд асоціацій від тужливого смутку до щемливої елегійної пісенної лірики, які знаменита піаністка зуміла вбрати у мереживо тонких емоційних нюансів, ніде не впадаючи у поверхову сентиментальність.
Специфіка другого твору, «Ескізу» сі-бемоль мінор, а відповідно й трактування були спрямовані в одному напрямку — неначе відповісти на питальну природу попереднього твору. Музичне втілення тут було зовсім іншим, співзвучним зі словами Богдана Сегіна, комерційного директора з питань розвитку сучасної музики у Львівській філармонії, — «…в людей з регіонів бойових дій часу на рефлексії не було…». Початкові твори переносили слухачів у день 24 лютого, коли гнів і вир емоцій заполонили людську свідомість.
Романси Лисенка недарма займають одне з чільних місць у його творчості, адже в них він досконало поєднує і весь спектр лірико-суб’єктивних та героїчних почуттів української пісенної традиції, і психологічну експресію європейської романтичної пісні. Цей блок концерту розпочався романсом «Чого мені тяжко» на слова Шевченка зі співом Наталії Дитюк у пластичному супроводі Мирослава Драгана. Ключові слова, що в музиці передаються нетерплячими палкими вигуками «А люд навісний нехай скаженіє / Закрий, серце, очі. Закрий.», — набувають в наших реаліях особливої злободенності.
З цілком іншими обертонами змісту зазвучала відома пісня з «Наталки Полтавки» «Віють вітри, віють буйні» на слова Івана Котляревського — твір, що асоціюється з молодою дівчиною Наталкою, яка тужить за своїм коханим. Виконання цієї арії було сповнене драматизму, на межі з трагедійністю. В деяких моментах надмірна емоційність дещо відвертала увагу від сприйняття цілісної картини твору, але в цілому, нові смислові акценти було розставлено.
«Романси Лисенка недарма займають одне з чільних місць у його творчості, адже в них він досконало поєднує і весь спектр лірико-суб’єктивних та героїчних почуттів української пісенної традиції, і психологічну експресію європейської романтичної пісні».
Заключним епізодом першого відділу концерту став шевченківський романс «Вітер в гаї не гуляє». Його словесна основа взята з балади «Утоплена», сюжет якої розгортається трагічно. Але попри це, Лисенко зосереджується на перших рядках, де ще нічого невідомо — існує лише вітер, що «вночі спочиває». Тут споглядальність є наскрізним мотивом, що й вдалось втілити виконавцям.
Музика, що не згорає, а запалює
Окрасою другого відділу стали твори Василя Барвінського. «...Хоральна прелюдія з дзвонами — по кому вони дзвонять? Вони змінили своє забарвлення..» — так про Хоральну прелюдію №4 сі-бемоль мінор висловилась виконавиця, Оксана Рапіта. З цим важко не погодитись, адже війна внесла свої корективи в асоціативне сприйняття творів.
Полярно іншою за характером є Прелюдія до мінор. Це шалений вихор, що не знає спокою, і з кожним пасажем набуває все більшої сили, де навіть тональність є традиційною ознакою серйозності та відчаю. Знову баси, на фоні яких розгортається стрімка мелодія, знову присутні алюзії до дзвонів та короткий момент мажорного «просвітлення», що також співзвучно з «Ескізом» Лисенка. Варто зазначити, що солістка вдало підкреслила кульмінаційні моменти, а випадкові текстові похибки не вплинули на темпераментність твору.
Якщо співвіднести образність та характер вступних інструментальних творів у кожному відділі можна побачити певну закономірність. Перший твір — це лірична картина: її ідея — це роздум на вільну тему, музичний есей, сповнений спомину та деякої відстороненості. Натомість другий твір — це конкретний і стрімкий потік думок, які переплітаються, трансформуються та, часом, суперечать одна одній. Але фінал завжди один — це чітка, лаконічна відповідь та ствердження.
У романсах же Барвінського ми почуємо і пасторальні мотиви, і незвичайні співзвуччя. Фольклорні мотиви повсюди ненав’язливо вплітаються в музичне полотно, а гра з гармоніями, фактурою, динамічними відтінками дає колоритності. Водночас твори, які були обрані для цього концерту — далеко не прості у трактуванні.
Романс «У мене був коханий рідний край» на слова Генріха Гейне, в перекладі Агатангела Кримського розкриває ліричного героя, що радіє слову «люблю» рідною мовою. У виконанні Наталії Дитюк та Мирослава Драгана твір передав тонку межу між життям та сном, бажанням і реальністю. Надалі мотиви таємничої, а згодом і тривожної ночі, змальовують музичний пейзаж у солоспіві «Місяцю князю» на слова Івана Франка. У ньому «переливи місяця на воді», що їх чуємо в супроводі, мажорні елементи в мелодії солістки, що символізують світло посеред темряви, відповідають впізнаваній стилістиці Барвінського.
Дві фортепіанні прелюдії, що наступними прозвучали у виконанні Оксани Рапіти внесли просвітлення серед емоційно складних вокальних творів. Прелюдія фа-дієз мажор звучала піднесено. Вона відзначилась витриманим пасторальним настроєм та виміреною пульсацією у лівій руці, що нагадує удари серця, які дають життя і поштовхи до подальшого розгортання мелодії. Присутні випадкові неточності в тексті на початку твору, проте розвиток тематизму не зупинився, «пульс» було збережено.
«Бойовий» характер наступного твору, переданий через акордову фактуру та загадкова невизначеність середньої частини врешті трансформувалась в апофеозний фінал, найбільш доречний для підсумку інструментальної частини концерту. Він пройшов всі етапи становлення: від журби, тривоги, відчаю — до пасторалі та досяг, зрештою, свого апогею.
«Проєкт «Україна 2022. Музи не мовчать» дає змогу не лише допомогти музикантам, а й показати нові сторони української культури — музика класиків на вірші класиків, як підкреслив Остап Сливинський»
На завершення вечора прозвучало два романси, і першим з них був плач-колискова матері «Ой люлі, люлі» на слова Шевченка. Характер виконання відповідає ідеї твору, і це варто відзначити, адже вокальна партія та партія фортепіано переплітаються в єдине. Твір, що підсумував усе промовлене раніше — «Сонет» («Благословенна будь»). Виважена інтонація солістки та підкреслені акценти у рельєфному супроводі акомпаніатора змінили усі пролиті раніше сльози, згідно з текстом, «на алмаз».
Post Scriptum
Перший виступ після тривалої перерви, за словами самих музикантів, був дуже складним насамперед емоційно. Воєнний стан на деякий час повністю паралізував усі мистецькі заходи. Трансформація почуттів у новій реальності вимагає колосальної роботи, яку самовіддано провели виконавці. А проєкт «Україна 2022. Музи не мовчать» дає змогу не лише допомогти музикантам, а й показати нові сторони української культури — музика класиків на вірші класиків, як підкреслив Остап Сливинський. Такі ініціативи допомагають заявити про те, що справді важливо; звернути увагу на те, що болить у всіх. Українська музика має і буде звучати по всьому світі.
Читайте також:
• Слухати сучасну українську музику: Тріо для скрипки, контрабаса і фортепіано Леоніда Грабовського
• Зброя наша — не лише фізична, а й духовна. Про Реквієм з минулого