Розмова з польським піаністом, фіналістом Конкурсу Фредерика Шопена та переможцем Конкурсу Артура Рубінштейна, Шимоном Нерінгом відбулася 8 вересня, у день відкриття 160-го концертного сезону у Національній філармонії України. За підтримки Польського Інституту в Києві піаніста запросили виконати другий фортепіанний концерт Йоганнеса Брамса. Також на концерті звучали твори Людвіга ван Бетовена, Вітольда Лютославського та Сергія Пілютикова. Розмовляли про музичну освіту, вибір репертуару, дотичність культури до політики, а також слухали твори українських композиторів.
У цій програмі прозвучать твори від класики до сучасності. Вам подобається таке різностильове поєднання, чи віддаєте перевагу більш концептуальним програмам?
— Не знаю, це дуже залежить від ситуації. Для мене не проблема слухати твори, які не дуже пов’язані між собою. Я приходжу на концерт не для того, щоб слухати твори, які в першу чергу концептуально добре поєднані, а для того, щоб послухати їх у хорошому виконанні. Але, звичайно, для багатьох слухачів, які не є, скажімо так, музикантами це важливо. Тому з організаторами часто плануємо концерти в такий спосіб.
Чи вдалося на репетиції послухати «Рубікон» для симфонічного оркестру київського композитора Сергія Пілютикова? Якщо так, то які враження?
— На жаль, ні. Трохи слухав за дверима, тому що моя репетиція з оркестром одразу після цього твору. Я чув лише деякі фрагменти і цього недостатньо, щоб щось сказати, але, після концерту я обов’язково його послухаю у записі.
Уся ваша дискографія пов’язана з польськими композиторами. Ви свідомо просуваєте свою культуру? Чи просто подобається той чи інший твір, незалежно від контексту?
— Більшість організаторів запрошують мене виконати саме Шопена, а не з інших композиторів. Я люблю цю музику. Шопена, звичайно, не треба рекламувати, бо це один з найважливіших композиторів.
Шимановський, для мене також важливий — це композитор з першої ліги. Я дійсно хочу, щоб його музику популяризували та виконували. Музика Шимановського дуже цінна, якщо її добре зіграти. У нього такий же унікальний стиль, як, наприклад, у Дебюссі чи Скрябіна, але Шимановський менш відомий. Крім цього, я намагаюся грати дуже широкий репертуар від Моцарта до сучасних творів. Що стосується моїх записів, то композитори будуть змінюватися. Дотепер це були польські, тому що саме з цим репертуаром я здебільшого хотів випускати свої платівки.
Чи багато ви виконували російської музики? Як думаєте чи існує російська культура окремо від їхньої державної політики?
— Це дуже складна тема, і я не хочу спровокувати українців. Я знаю, що багато хто з вас зараз бойкотує російську культуру і з точки зору політики, я на українському боці. Але коли йдеться про російську культуру, то вважаю, що світова культура без неї не може існувати. Це, у всякому разі, одна з найважливіших ланок світової культури. Велика її частина, як Шостакович чи Прокоф’єв. Їхня музика, погляди та ідеали суперечать нинішній політиці Росії.
Взагалі російська культура дуже часто стоїть в опозиції до російської політики, чи то сьогоднішньої, чи то минулої. Я вважаю, що бойкотувати російську культуру, або будь-яку іншу культуру взагалі, у зв’язку з політикою, яка відбувається — є принизливим фактично для всієї культури як такої, а не тільки для культури певної країни. Я думаю, що культура стоїть набагато вище політики. Вона має набагато ширший меседж, ніж тільки у політичному питанні. Вона не може бути підпорядкована політиці. Я вважаю, що жодну культуру не можна бойкотувати через нинішню політику. Це моя думка.
А зараз виконуєте російську музику?
— Так, виконую.
Я хотіла б повернутися до періоду вашого навчання. Яких принципів дотримуєтесь у стосунках з викладачами? Який досвід вам сподобався, а який не хотіли б повторити?
— Загалом, мені дуже пощастило з викладачами. Кожен з них, особливо вчителі в Польщі, а саме пані Лазарська та професор Войтас, були викладачами, які були дуже віддані студентам. І це те, що я вважаю надзвичайно важливим у викладанні — здатність присвятити велику кількість часу учню. Мене навчали дуже розумні вчителі, тому змістовна сторона теж є дуже важливою. Думаю, що людина до певного віку потребує когось, хто приділятиме їй багато часу і спрямовуватиме її до певної впорядкованості в музиці, що залишиться з нею на довгі роки.
А щодо того, що не хотілося б повторювати, або, що не зовсім правильно, то мені здається, що це коли вчитель занадто сильно втручається в особисте життя учня. Коли студент стає певним чином залежним від волі викладача і в приватних питаннях, і в багатьох інших загально життєвих питаннях. Коли вчитель хоче впливати на конкретні рішення учня в його житті, і ці рішення, якимось чином роблять учня залежним від вчителя – це може бути дуже токсично і мати погані наслідки. Вчителі повинні бути дуже віддані учням, але цей баланс, безумовно, дуже важливий.
Іноді ви граєте камерну музику. Вважаєте себе універсальним піаністом, чи віддаєте перевагу соло або ж поєднуєте ці варіанти?
— Я намагаюся бути універсальним піаністом. Думаю, що найбільше задоволення я отримую від камерної музики, а особливо коли маю можливість грати з друзями.
Присвятити себе камерній грі — це велика концентрація та багато часу, щоб вивчати масштабні та менші твори. Це трохи інший сюжет. Зараз я стараюся грати такі концерти час від часу, щоб розвиватися як музикант.
Грати сольно — це, в певному сенсі, більший виклик і я хотів би зосередитися на цьому в першу чергу. Тому що як молода людина, я думаю, що маю достатньо енергії і достатньо часу, щоб повністю присвятити себе сольній грі. Це вимагає зовсім іншої діяльності, ніж у камерній музиці, іншого способу життя. Тому зараз я в основному сольний піаніст.
У цій частині інтерв’ю, я попрошу вас послухати уривки з творів українських композиторів і висловити свою реакцію після прослуховування.
Микола Лисенко. «Думка-шумка», рапсодія №2
— Дуже гарна. Я чув її, коли обирав, який твір Лисенка заграти. Сьогодні я буду грати його «Елегію» на біс. Мені взагалі подобаються його твори — вони дуже вагомі.
Василь Барвінський. Концерт для фортепіано з оркестром фа мінор
— Я не знаю цього концерту Барвінського, але я дещо чув про композитора. Загалом, мені подобаються теми, які використані в творі, а в першу чергу його виконавиця Оксана Рапіта. Вона чудовий музикант.
Борис Лятошинський. Фортепіанне тріо № 1, op. 7
— Дуже подобається. Пригадую, що я мав грати якийсь твір Лятошинського, і це, напевно, він. Думаю, що заграти його — це гарна ідея.
Надто короткі фрагменти я послухав. Загалом, я дуже люблю музику східної Європи. Це така, можливо, більш гаряча музика, ніж музика польських композиторів. У ній більше такої спонтанної емоційності, сердечності та східної драматургії. Мені також подобається й музика інших народів (французька чи німецька), але це зовсім інше. Музика, яку ми зараз слухали, є сильною в цілому, хоча вона й не дуже впливає на мої почуття. Вона інтуїтивно, так безпосередньо діє на мене.
Фортепіанна соната ор. 10 Антіна Рудницького
— Вона мені трохи нагадує Шостаковича. Такою сухістю звучання, хроматизацією, фактурністю, але з іншого боку, вона романтична або знаходиться десь на межі. Можливо, піаністка виконує так, що соната звучить трохи неокласично, а іноді романтично. Я просто не знаю цього стилю, і я не бачу ноти перед собою, але це, безумовно, цікаво.
А чуєте в ній мотиви народної музики?
— Буквально, при кінці слухання цієї частинки, так. І це романтичний мотив. Тоді як самий початок твору в основному дуже неокласичний. У вступній темі і в підході до педалізації, у своєрідній хроматизації вона, дійсно, трохи нагадує прелюдії і фуги Шостаковича, хоча й потім повністю змінює свою оповідь.
Леонід Грабовський. П’ять характерних п’єс
— Мені дуже подобається грати таку музику — дуже гарний і цікавий цикл. Я не знаю, з чим саме у мене це асоціюється, але загалом мені подобається такий неокласицизм. Це, можна сказати, щось на кшталт авангарду. Точно не знаю, але це дуже хороша музика.
Авангардну музику ви граєте по пам’яті чи з нот?
— Це залежить від ситуації. Якщо є можливість вивчити її напам’ять, то так і граю. Але іноді запис настільки складний для точного виконання, що краще грати по нотах і грати досконало, ніж грати по пам’яті і грати неякісно. Не думаю, що це особливо важливо, граєте ви по пам’яті чи ні. Особисто я не люблю грати по нотах, тому що це заважає мені думати про твір, зосереджувати увагу на клавіатурі та бути в моменті твору.
Я також хотіла б повернутися до попередньої теми нашої розмови. Вважаю, що Шостакович хоч і був в опозиції, але російська влада зараз використовує його музику на свою користь. Ви так не думаєте?
— Я не знаю нічого про це. Знаю про те, як виконують твори Шостаковича в Німеччині, Франції, Іспанії, Англії — в Європі загалом, також в Америці. Також є програмні книжки, які розповідають про те, як мислив Шостакович, якщо не розуміти його музику інтуїтивно, як, скажімо, я чи ви. У всякому разі, вона дуже часто наділяється таким сугестивним впливом. Але якщо хтось цього не розуміє, то в програмних книжках на Заході завжди пояснюються погляди Шостаковича на російський імперіалізм.
Що стосується самої Росії, то я не знаю. Загалом мало бував у Росії за своє життя, та й зараз, звичайно, не був дуже давно, і не уявляю, як ця країна зараз використовує творчість Шостаковича для своєї вигоди. Люди, які приходять на концерти і слухають музику Шостаковича на Заході — це не ті люди, які приходять на концерти, тому що вони підтримують російський імперіалізм, радше навпаки. Вони приходять на концерти і засуджують російський імперіалізм, який сьогодні присутній. Я в цьому глибоко переконаний.
Я маю на увазі такий сентименталізм до цієї музики, а згодом до людей і, відповідно, до російської політики. Чи не вважаєте, що так може бути?
— Сентименталізм? Що Ви маєте на увазі?
Любити цю музику, а згодом відчувати певну прихильність до людей цієї країни. Хіба це не так працює?
— Очевидно, я проти російської політики, але я не хочу сказати, що я ненавиджу всіх росіян. Це дуже негативне твердження загалом. Так чи інакше, росіяни, яких я знаю, теж проти політики своєї країни і я їх не ненавиджу, вони просто мої колеги. Але коли справа доходить до музики, то російська музика — це, подекуди, просто геніальна музика, і ніщо цього не змінить. Я не асоціюю її з російським народом, я просто слухаю цю музику. Я не думаю, що її варто засуджувати. Ця музика говорить про ненависть до російського імперіалізму, а не про його звеличення. І тим більше я не думаю, що її слід якось скасовувати чи просто знищити на цьому етапі. Це знищення мистецтва, яке є нижчим за політику. Помилково, на мою думку, демонструвати його вище над політикою, а не під нею.
З цієї розмови випливає декілька дуже важливих тез, які вкотре варто проговорювати як «всередину», так і «назовні». Бо як говорив відомий польський журналіст і письменник Маріуш Щиґел: «Час від часу все знову треба пояснювати заново».
Отже, спершу про російську пропаганду. Відбувалось і відбувається просування наративу «великої російської культури», яка начебто наділена суб’єктністю та точно не співпрацює з владними органами, а й навпаки є в опозиції до неї. Позиціонування її як окремої інституції, дарма що вона фінансує той же ж російський бюджет. Така думка транслюється не тільки на українську аудиторію, але й на весь можливий світовий простір.
Усі повинні зрозуміти, що будь-яка спроба об’єднати російських і українських композиторів в одній програмі, будь-яка спроба співпраці — це великий вияв нерозуміння українського контексту та створення нових психологічних травм для українців, що захищають себе від усього російського. Це, природно, емоційна для нас тема, бо ми споживали цю культуру в величезних кількостях та не хочемо мати нічого спільного з вбивцею. Потрібно пояснювати, що «cancel Росії означає не бойкот, а карантин. Карантин від Росіян. Вони вже досить говорили, зараз за них говорять їхні гармати» — Оксана Забужко для «TheUkrainians».
Тут же поруч тема колоніалізму й асоціювання українців зі «старшим братом». У результаті — музикант, що приїжджає з-за кордону може вживати такі терміни як «музика східної Європи» та порівнювати її, в першу чергу, з музикою імперії.
Друге — роль музиканта тільки як відтворювача музики. Така модель поведінки не «працюватиме» в сучасних реаліях. Музикант, який би він не був відокремленим своїм мистецтвом, насправді є залученим до багатьох процесів. Він/вона/вони відноситься чи до інституції, чи до спільноти, чи, банально, до платника податків — до людини, яка вирішує різні державні питання на своєму рівні. А мовчання — це намагання втриматись на обох сторонах. Відокремлення себе від цих процесів — це ще одна постколоніальна проблема, це про ту ж «маленьку людину, яка нічого не вирішує». Російські війська, серед яких не тільки професійні військові, але й мобілізовані цивільні (не без митців там теж), атакують музеї, університети, театри, церкви, школи, бібліотеки і будинки культури. Зараз, на окупованих територіях змушують грати російську музику водночас коли вона підтримується і на найбільших сценах світу.
Третє, і дуже важливе — про гідність. Ту саму, що була з нами 2014 року та яку ми втрачаємо або, можливо, яка й не вкорінилась в індустрії класичної музики.
Ми маємо можливість творити власний контекст та наповнювати його, а також, що головне, транслювати його у світ. Кожен достойний митець, повинен хоча б частково знати історію української культури, щоб розуміти ті чи інші заклики та дії музикантів в країні яких відбувається війна. На якому рівні музикант би не знаходився, в Україні чи закордоном, він має транслювати в своєму оточенні конкретні факти співпраці музикантів, композиторів та інших дієвців культури з російською владою. Та як ця співпраця перетворюється в реальні ракети. Часто це виглядає так, наче ти псуєш велике свято життя своїм невдоволенням того чи іншого музиканта на сцені філармонії в Україні чи то світового оркестру, що співпрацює з скрипалем з надірваною репутацією. Але це робота над внутрішньою репутацією, суб’єктністю нашої культури та майбутнім. Ми маємо право на власний голос у світовій історії культури. Голос гідних, мужніх та послідовних у своїх діях та думках митців.