«Музи не мовчать» — саме цими словами зустрічають глядачів і глядачок онлайн-трансляції концертів Львівської філармонії вже третій рік, наголошуючи на витривалості українського спротиву навіть у такій тонкій справі, як мистецтво. І віриться, що дійсно, дочки Зевса не лише не втратили голосу, а й міцно тримають за руку кожного і кожну, хто лишається вірним своїй справі й кожного і кожну, хто цей лад обороняє.
Попри неможливість найбільш інтригуючої події фестивалю — «Ночі Контрастів», філармонії вдалося перевести її у дещо компактніший варіант років війни — таку собі тривожну валізу сучасної музики, де в межах пʼяти годин знайшли місце як переосмислення середньовічного манускрипту, так і написані впродовж останнього року акустичні твори, імпровізації та електроніка. Стати свідками калейдоскопа нової музики слухачів та слухачок запросили 5 жовтня.
Тридцята едиція фестивалю була пронизаною темою «Ретроспектр», що стало запрошенням не лише для виконавців і виконавиць пригадати попередні програми, а й для постійних відвідувачів і відвідувачок фестивалю замислитись: Що ж було раніше? Однак у найглибшу давнину, як би парадоксально це не звучало, зазирнула саме одна із найсучасніших подій, що розпочала «Маратон».
Подія перша. Манускрипт Войнича
«Святий Грааль криптографії» — саме так іменують у популярній культурі півтисячолітній манускрипт Войнича. Написаний імовірно в Італії (якщо вірити намальованій у ньому стіні замку), приблизно між 1404 і 1438 роками (якщо спиратись на радіовуглецевий аналіз), цей манускрипт був викуплений в італійських єзуїтів у 1912 польським аптекарем, бібліофілом та антикваром Вілфредом Войничем, від якого праця й успадкувала імʼя.
Загадка манускрипту полягає у тому, що написаний він невідомою світу мовою-шифром, розгадати яку ось вже понад 100 років силкуються найсвітліші уми криптографії, філології, хімії, просто небайдужі коментатори і коментаторки на Реддіті та навіть ШІ, попри що книга все ще залишається непрочитаною.
Як і заведено: де поступається наука — приходять міфи. Вміст манускрипту неодноразово ототожнювався з пошуком Філософського каменю, описами досліджень алхіміків, таємними знаннями жіноцтва, або ж навіть приписувався не людському виду. Зрештою, як і кожна поважна загадка, манускрипт Войнича став каталізатором нових досліджень.
Магнетизм нерозгаданого у 2023 привабив групу креативних музикантів на чолі з німецьким флейтистом Норбертом Роденкірхеном, відомим своїми проєктами як у сферах давньої музики, так і авангарду. Головною метою стало не створення нового розшифрування, а розкриття «літературної Енігми століття», як шедеврального витвору мистецтва, що здатен пробуджувати нову творчість, знаходити із нею звʼязок та відгук.
Так перша ж подія «Маратону» проклала міст від давнини до сьогодення, адже окрім натхненних манускриптом Войнича композицій Норберта Роденкірхена та Остапа Мануляка звучали також експериментальні імпровізації композиторів та фрагменти італійської музики пізнього Середньовіччя.
Тож, певною мірою, присутні у залі отримали нагоду приєднатись до власного розшифрування: нового, натхненного давниною, абсолютного нового та того, що вважалося новим пів тисячі років тому.
Адже уся програма, за задумом авторів, складалася в цільний музичний твір — звуковий манускрипт, який розгортався у прямому етері трансляції та на сцені філармонії.
До творчого задуму Норберта Роденкірхена, який також виступив в амплуа виконавця на поперечній флейті та електроніці, та Остапа Мануляка, що поєднував електроніку з фортепіано, долучились також Роман Фещак (саксофон, електроніка), Марк Токар (контрабас) та Любко Мар’яш (перкусія).
- Остап Мануляк
- Марк Токар та Норберт Роденкірхен
- Любко Мар'яш
- Роман Фещак
Експеримент, який розгортався на сцені, дещо нагадував славнозвісне заглиблення в античність Флорентійської камерати. Як і зараз, ніхто не мав точної відповіді, яким мало бути еталонне звучання давнини, однак, як і зараз, це не стало на заваді у творенні нового погляду.
Пʼять акустичних інструментів та електроніка дали музикантам можливість до безлічі поєднань технік та звучань: подиху та удару, шуму та руху, видиху і щипку. Часом почуте нагадувало джем-сейшн, а часом — ритуальні піснеспіви. На одну годину у залі філармонії зібралась чи не уся музична історія людства, обрамлена флейтовими відступами, які за характером нагадували голос оповідача.
Шукати образи та сюжети, чи насолоджуватись тонкою роботою експертів — вибір кожного і кожної. Зрештою, сучасна музика і не вимагає додаткового ускладнення з боку слухача/ки, скоріше — очищення від попереднього досвіду аби справді її почути. Тож, можливо, і найзагадковішу книгу історії варто спробувати прочитати кожен своєю мовою: звуком, словом, образом, настроєм.
Подія друга. Дух, віддих, дихання і подих
Другою подією Маратону став сольний концерт флейтистки Наталії Кожушко-Максимів — постійної учасниці «Контрастів», активної інтерпретаторки та популяризаторки сучасної музики. Назва її проєкту, «Дух, віддих, дихання і подих», каже солістка, — це слова, які на запит «дихання» запропонував їй словник, а проте, ними вийшло якнайкраще описати концепцію флейтового виконавства. Адже саме постійна і базова робота людського організму є основою усього зіграного, тоді як флейта є скоріше провідником звучання. На цей раз флейта Наталії стала провідником як для світових премʼєр фестивалю, так і для написаних раніше творів, які також досліджують дихання.
Так вперше на «Контрастах» прозвучала «A(i)rietta» композитора та флейтиста Сергія Вілки, для якого флейта є не лише продовженням дихання, а засобом для втілення ідей. Дужки у назві твору умовно розірвали звичне визначення «arietta/арієта» та додали нове слово «air/повітря», поетизуючи саму суть гри на духовому інструменті, як пісню повітря.
Більш романтичне амплуа флейти підкреслив і твір «Breathe» Любави Сидоренко, де композиторка одним лиш тембром флейти передала глибинне дихання океану. Інші та не менш медитативні пейзажі занотував у своїй «Пасторалі» Золтана Алмаші, яка, разом з попередніми творами склали частку надійного та спокійного дихання програми.
Стихія раптового вихору (видиху) увірвалась у «Over Skyline» Максима Коломійця, роздмухуючи не лише ліричні нариси попередньої пʼєси, а й ноти на пульті виконавиці, а непевність перебування за горизонтом наштовхувала на вже поставлені Віктором Камінським в «Urlicht-Irrlicht?» екзистенційні питання: пошуку істини, світла, призначення людини.
Небезпідставно аудиторія фестивалю чекала у цей вечір премʼєр, якими й була обрамлена друга подія Маратону. Перша з чотирьох премʼєр — «La sensibilité» Богдана Сегіна балансувала між дослідженням двох значень назви: чутливості та ніжності. Гра слів продовжилась і у «M’Atematics» Юрія Пікуша, який побудував свій твір на поєднанні дихання та математики його процесу. Слова ніби переслідували премʼєри вечора, адже акцентувала на них і Рената Сокачик у пʼєсі «Пустиня дише». Композиторці вдалось у короткі проміжки між вдихом та звучанням флейти помістити рядки поезії Лесі Українки.
Повертаючись до панівної тематики едиції — «Ретропектру» — своє третє втілення отримала і «Аксенометрія» Остапа Мануляка. На цей раз друга (умовна) частина «Аксонометрії ІІІ. Птахи та інші летючі створіння» зосередилась на грі зі спектральним аналізом пташиного співу.
Програма Наталії Кожушко-Максимів стала чи не найбільшим викликом цьогорічних «Контрастів», адже близько 100 хвилин сольного виконавства навіть без урахування особливостей нової музики, морального навантаження премʼєр та технічних вимог композиторських задумів — це вже непросте завдання. Проте «Контрасти-30» заслуговують нових рекордів, а українські виконавці/иці — гідних їхньої майстерності програм.
Подія третя. Куртаґ. Ігри
Останнім акордом «Маратону» «Контрастів-30» став сольний речиталь польської піаністки Емілії-Кароліни Сітаж. Інтерпретувати, відтворювати, прожити, а потім наслідувати та переосмислювати стало метою її проєкту. Адже якщо у першій частині концерту Емілія-Кароліна чи не вперше за останні роки у Львові виконала авангардові вибрані «Jatekok/Ігри» угорця Дьордя Куртаґа, то у другій — власні імпровізації на препарованому фортепіано за темами Куртаґа — «PrePPiano: за Куртаґом».
Попри мініатюрність і показову легкість пʼєс, «Ігри» вимагають від виконавця/иці безпосередності, спонтанності та водночас обґрунтованості. Куртаґ ставить питання: «Як відрізнити ноту щиру і ні? Як зрозуміти що ця інтонація є обґрунтованою? Чи справді бажання заграти форте достатньо для форте?» Зрештою, композитор в усіх циклах наслідував справжніх майстрів та авторів ігор та неочікуваних питань – дітей.
Емілії-Кароліні Сітаж попри нічний час події, вже насичену новою музикою публіку вдалось привабити слухачів і слухачок до Куртаґської гри. Змусити чекати наступного руху, наступного сигналу, з усією серйозністю аналізувати усі музичні забаганки композитора і готуватись до наступної частини концерту, про яку не давав забути присутній на сцені другий рояль.
Безпосередність та простота звучання увійшли і до власної імпровізації Емілії-Кароліни Сітаж. Як дослідницю, її цікавить звучання різноманітних фортепіано: препарованих та деформованих спеціально, або часом. Саме у недосконалостях інструментів, що вийшли з ладу, піаністка знаходить їхні переваги та індивідуальні голоси.
Обʼєднавши деформовне звучання з концепцією дитячої гри, Емілія-Кароліна балансувала між самозаглибленою фортепіанною імпровізацією і бажанням випробувати новий звук, знайти у ньому риси, яких бракує: ударні, арфові, подібні до храмових дзвонів, дитячих брязкалець, або гітарних щипків. Медитативність змінювалась експресією і навпаки. Саме таким став останній відзвук Маратону контрастів — тонким піанісимо на препарованому фортепіано.
У 2024, зважаючи на комендантські обмеження, 22:15 здається вже непристойно пізньою годиною, тож дух порушення заборон, авангарду та винятковості події точно не покинув філармонію. Спраглі нових відкриттів музи полегшено зітхнули, констатуючи жевріння нової музики навіть попри усі «попри», а слухачі й слухачки, покидаючи приміщення на вулиці Скорика, понесли у собі відчуття розділених у цій ночі таємниць, відкриттів та очікування наступної едиції.
Читайте також:
- Комахи, птахи та інша сучасна музика від «Ensemble 24»
- «Нам бракує дискусій та контенту». Оля Лозинська про свій проєкт «Класика жанру»
- Андрій Рачинський та Максим Березовський: повернення