«Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності» — констатував влітку 1919 року оглядач видання “Musica Divina”, почувши у Відні виступ Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця.
Капела, яку на Батьківщині вже встигли охрестити «культурною армією», під час гастролей Європою з музикою українських композиторів виконувала місію «національно-культурної пропаганди», засвідчуючи самобутність вітчизняного мистецтва, та й навіть сам факт існування нещодавно проголошеної української держави.
Адже омріяні і врешті затверджені контури Української Народної Республіки на політичній мапі світу, що з’явилися в буремний час української революції, треба було підтверджувати формуванням стійкого і привабливого у своїй унікальності образу української культури в свідомості європейських суспільств, для яких Україна сприймалася здебільшого як периферія імперій.
Шлях до незалежності: музи не мовчать
Глибоке розуміння значущості культурно-мистецького життя у функціонуванні держави зумовлене зокрема й тим, що і сама Українська Народна Республіка гуртувалась — і гартувалась зусиллями культурних діячів. Адже українська національна ідея визрівала десятиліттями в умовах заблокованості вітчизняної культури, заборон і репресій, які мали на меті цілковито згасити жевріння української ідентичності.
Та попри тотально русифікаторську владну вертикаль культурна еліта України знаходила шляхи для налагодження горизонтальних зв’язків, єднаючись у просвітницьких товариствах та «лупаючи скалу» маленькими, але послідовними кроками: то напівлегальним виданням української книги, то організацією музичних вечорів, то літературними читаннями, де раз у раз плекалося своє — українське.
Мережа таких культурницьких товариств з часом розросталася, як і повноваження її учасників, що поступово набували політичної ваги. Наприклад, учасники Товариства українських поступовців одразу після скасування Емського указу у 1905 році почали вимагати використання української мови в громадських закладах, формували українські бібліотеки.
Літературознавиця Віра Агеєва стверджує, що саме у такому культурницькому середовищі напередодні національної революції «виробляється державницька ідеологія, переосмислюється українська минувшина, деконструюються й підважуються імперські оцінки та присуди».
Саме у цій атмосфері визрівали активісти Центральної Ради. І сама Центральна Рада — перший представницький орган українського народу, що з’явився 17 березня 1917 року, одразу після повалення російської монархії, була створена у приміщенні літературно-мистецького клубу, заснованого Миколою Лисенком.
Історію створення цієї спілки розповідає Віра Агеєва. Це ледь не сюжет для байки про хитрість і вигадливість супроти зашореної неосвіченості. Отож: у 1908 році Микола Лисенко ініціював заснування товариства, що мало би провадити літературно-мистецьку діяльність, та водночас гуртувати людей зі спільними цінностями та державницькими поглядами на українське майбутнє.
Назву для клубу композитор вигадав відповідну: «Родина». Натомість очільник міста при реєстрації клубу назву читав на російський лад, тож вважав, що дозволяє організувати товариство «Родіна», що, на його думку, мало би плекати і цінності, цій «родіні» угодні.
Так чи інакше, а саме в тому приміщенні поблизу Золотих Воріт, де стіни ще пам’ятали голос Лисенка, під керівництвом Людмили Старицької-Черняхівської — доньки видатного драматурга і господині клубу — збиралися представники київських партій, які зрештою і утворили Центральну Раду.
Шлях до незалежності був складним. Після чисельних дискусій про перспективи української держави, протистояння самостійників та автономістів (перші виступали за негайне проголошення незалежності, другі — за автономію у складі Росії), компроміси між ними, що виливалися в офіційні постанови — універсали, зрештою, четвертим універсалом, 22 січня 1918 року, було проголошено незалежність Української Народної Республіки, до якої на той час належало дев’ять губерній Наддніпрянської України.
Того ж року у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. І аж 22 січня 1919 року український народ по обидва береги Дніпра об’єднався в одну державу.
Зброя в руках митців
При владі опинилася культурна еліта України. Головний отаман військ УНР та голова Директорії Симон Петлюра окрім політичної та військової кар’єри мав за плечима чималий багаж роботи у мистецькій сфері: був театральним критиком, публікував рецензії на українські театральні вистави в авторитетній газеті «Рада», грав на скрипці, диригував хором.
Дослідниця культурної дипломатії УНР Тіна Пересунько розповідає історію про те, як, будучи студентом духовної семінарії і маючи під орудою хор, юний Симон Петлюра взявся диригувати заборонену цензурою кантату Миколи Лисенка «Б’ють пороги», і навіть запросив послухати це виконання самого автора. За таку авантюру очільник семінарії виключив Петлюру з навчального закладу з «вовчим білетом». Так, революційна діяльність отамана розпочиналася ще в мистецькій царині.
Діячі мистецтва доби УНР здебільшого не обмежувалися лише служінням музі, а брали активну участь у політичному і воєнному житті країни. Щойно проголосивши незалежність соборної нації, Україна відчула на собі шалений воєнний натиск: на Київ насувалися більшовики, Східна Галичина потерпала від поляків, на Буковину претендували румуни, а Закарпаття планувала захопити Чехословаччина.
Багатьом митцям у таких умовах доводилося брати до рук зброю — ось де культурний фронт в істинному і єдино можливому трактуванні. Так, сотником армії УНР став молодий поет Євген Маланюк, той самий, хто згодом у вірші, що став хрестоматійним, роздумував над одвічним вибором українського митця — «стилет чи стилос». У петлюрівському війську в 1920 році служив і Володимир Сосюра, який пізніше, вже ставши угодним червоній владі, не переставав закликати: «Любіть Україну, як сонце любіть».
За незалежність соборної України воювали різними способами і поети старшої генерації. Григорій Чупринка, на честь якого взяв собі підпільницьке псевдо генерал-хорунжий армії УПА Роман Шухевич, організовував антибільшовицькі повстання, за що 1921 року був розстріляний. Микола Вороний стояв біля витоків політичного життя Центральної Ради, за це — поповнив ряди розстріляного відродження у 1938 році. Олександр Олесь — один із найбільш шанованих поетів того часу — отримав від уряду УНР місію аташе з питань культури.
І хоча в 1916 році епатажний і нестримно сміливий у творчих експериментах Михайль Семенко зухвало починав вірш рядками «Сьогодні вдень мені було так нудно, ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка», та все ж поезія цієї трійці, часто — заточена на підняття бойового духу і національне самоусвідомлення, була в той час необхідною для єднання великого народу під знаменами зі спільними гаслами і орієнтирами.
Об’єднані піснею
Вірші на патріотичну тематику ставали основою для чисельних хорових композицій, що звучали по всій Україні від Львова до Харкова. Створення мережі Національних хорів, вибудовування її інфраструктури було вагомою частиною культурно-інформаційної політики УНР. Як відзначав тогочасний музичний критик Роман Кирчів, «українські національні хори, цей найкращий тип музично-громадської організації стали справжнім огнищем музичної культури. А заразом стали і школою товариського і громадянського життя, в якій виховувано національну свідомість, дісципліну і почуття обов’язку».
Особливо популярними були хори Дениса Січинського, зокрема хор на слова Івана Франка «Не пора», що на Галичині до проголошення акту злуки мав статус славня (у соборній Україні такий статус одержав твір «Ще не вмерла України»), хори Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Якова Степового. Спів об’єднував великі громади людей, у середовищі яких плекалася ідея вільної України. Так музика ставала невід’ємною часткою суспільно-політичних подій.
Наприклад, у спогадах Віктора Андрієвського — громадського діяча, публіциста, співака Української Республіканської капели, знаходимо свідчення про урочисте засідання Полтавського відділу Національного Союзу наприкінці 1918 року з нагоди привітання нової влади — Директорії:
«На тім засіданню полтавські Українці мали заманіфестувати “на страх ворогам” свою єдність, і разом з тим воно мало бути привітом прибувшому військові нової влади. Тому ми ужили всіх заходів, щоб воно виглядало як найімпозантніше. Його призначено було в театрі, в день, перед обідом у неділю, чи якесь свято. Перед промовами і по них виступав наш національний хор під проводом Верховинця. Відспівано було гимн і патріотичні пісні на слова Олеся, музика Стеценка (“Живи Україно” і “Вкраїно Мати”)» [тут і далі у цитатах В. Андрієвського збережено авторський правопис і пунктуацію — Т.Н.].
Українська Республіканська капела: політична місія мистецтва
Доленосним для української культури доби УНР став вечір першого січня 1919 року — святкування 25-річчя творчої діяльності Миколи Вороного. Привітати поета з професійним ювілеєм прийшли керівники Директорії — Володимир Винниченко та Симон Петлюра (це вже само по собі красномовний штрих до культурної свідомості очільників держави).
Саме у цей вечір Петлюра почув Перший Національний Київський хор під орудою Олександра Кошиця і вже зранку наступного дня віддав доручення керівникам музичного відділу Головного управління мистецтв та національної культури Кирилові Стеценку та Олександру Кошицю організувати капелу для закордонного турне з музичною промоцією України.
Саме під час тих гастролей розпочалася світова хода леонтовичівського «Щедрика», що й донині залишається музичною візитівкою України у світі. А крім того західна публіка почула як звучить Україна — молода держава, що в мить, поки на європейських сценах лунають хорові твори її композиторів, виборює свій суверенітет, оточена загарбницькими військами на усіх фронтах.
Зі спогадів Віктора Андрієвського: «Капеля крім культурної робила ще й велику політичну роботу. Не дурно всі говорили, що її політична місія варта була більше, ніж місії усіх наших посольств заразом! Ми возили з собою купу брошур, карточок, як коли то й відозв, котрі ми роздавали на концертах як інформаційний матеріял, а то й просто вели політичну пропаганду, домагаючися від Европи допомоги в нашій боротьбі проти Москвинів. Подекуди при концертах відбувалися й лекції про Україну і про її сучасне положення».
Суспільно-політична місія капели мала і ще один вектор: не лише заявити про Україну в світі, але й об’єднати народ всередині. Ще до того, як вирушити у концертні гастролі закордон, капеляни, евакуйовані з Києва, на який насувалась більшовицька армія, дали декілька концертів на заході України. Віктор Андрієвський, що був тоді учасником капели, згадував про виступ у Станиславові (сучасний Івано-Франківськ) 14 квітня, який минув із таким успіхом, що «Кошиць дістав від Станиславівського Бояна лавровий вінок. <…> Тоді справді відчувалася кревна звязь і щира приязнь між обома частинами нашого народу».
Співак пригадував і останній концерт на Батьківщині, з яким капела виступила перед українським воїнством зранку 15 квітня: «Повна саля жовнярів. <…> От, в імени вояцтва промовляє командант залоги Рожанковський. Він дорівнює місію Капелі до жовнярської місії. Як жовнір бореться зброєю проти ворога на полі, так і Капеля має боротися найяснішою і найшляхотнішою зброєю: нашою піснею, що голосна та правдива як Господа слово, боротися проти людської злоби на нас, проти того туману лжі й клевети, яким наші вороги опоганили саме наше ім’я».
Золотий гомін над Києвом: спіраль історії
Благородні наміри української культурно-політичної еліти все ж не змогли вчасно втілитися. УНР програла політичну й збройну боротьбу, але принаймні на певний час втримала культурний суверенітет, що в українській історії закарбувався як «золоті двадцяті». Сонце української революції, що його натхненно вітав Павло Тичина у 1917: «Вкраїнське військо на полях йде славою повите», зрештою зайшло за горизонт реквіємом з того ж тичинівського «хвала борцям, що на зорі лягли в холодні ями».
Історію пишуть переможці, тож кільком наступним поколінням було просто невідомо, що, за чуйним спостереженням Віри Агеєвої,
«тоді, коли Турбіни на Андріївському за злополучними кремовими шторами тихесенько співали: ”Боже, царя храни”, <…> багатотисячне петлюрівське ”Слава!” дзвеніло над містом».
Нині ж, з ретроспективи сотні років бачимо, що постання УНР — не просто щасливий випадок, вхоплена в момент краху імперій можливість хоч на мить задекларувати незалежність, а виплекана століттями мета, пророблена ретельна робота, де цеглина до цеглини формувалася українська національна ідея, попри безкінечні шторми, що цю цегляну споруду прагнули знести як картковий будиночок.
В час російсько-української війни, коли легітимну для цивілізованого світу незалежність України знову, як і сто років тому, треба виборювати силою зброї, нехай би культурна зрілість української нації плекалася так само бережно, перш за все, на рівні держави, і стала щитом — на захист власної ідентичності від нав’язаних імперією міфів.
- Віра Агеєва. Марсіани на Хрещатику. Віхола, 2023. 408 с.
- Віктор Андрієвський. З минулого [у 2 т.]. Т.2 Від Гетьмана до Директорії [у 2 ч.]. Берлін: Українське слово. 1923. 307 с.
- Олена Гусейнова. «Київський ренесанс». Віра Агеєва про мистецьку мапу Києва 1920-х років та «марсіан».
- Тіна Пересунько. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919-1924). Київ. Видавничий дім «АртЕк», 2019. 312 с.