Уявіть собі відомого європейського композитора ХХ століття, якому одного дня забороняють творити і жити на Батьківщині. Друзів змушують відректися і зрадити його, безпідставно оголошують «ворогом народу» та ув’язнюють на 10 років до концентраційного табору.
Унеможливлюють згадування імені творця та звучання його музики на довгі десятиліття, а рукописи творів організовано і одразу ж спалюють на вогнищі прямо у дворі музичної консерваторії — творчого дітища, яким композитор керував протягом 33-х років.
Якщо розказати сучасним європейським музикантам, що ця історія була колись у нас у Львові насправді — вони вам просто не повірять, а дехто навіть радикально заперечить: «о ні, такого не робили навіть німецькі нацисти — так, вони жорстоко нищили книги, але щоб у ХХ столітті кидати у вогнище музику, пісні, партитури? — це якесь дикунство».
Але такі дикі речі дійсно відбувалися іще якихось 60 років тому з геніальним композитором, котрий пережив усі вищезгадані втрати. Ним був український митець Василь Барвінський. Музичний діяч, котрий був яскравою зіркою не лише європейського, а й світового рівня — як і попередні репресовані українські артисти, став покаліченим машиною сталінського терору як особистість, і до кінця свого життя відшукував та відновлював спалені твори — з пошкодженої на слідчих допитах пам’яті, а також із майже втраченим там же, від побоїв, слухом на одне вухо.
На схилі літ старенький Барвінський визначав свою творчість страшним і болючим признанням, тихо кажучи: «Я — композитор без нот…». На згадку про 136 річницю від його народження (20 лютого 1888 – 9 червня 1963) хочемо згадати про долю і творчість видатного музиканта, ім’я та твори котрого після радянського забуття і досі поступово повертаються до міжнародного творчого середовища.
Лицар шляхетного герба
Василь Барвінський був людиною універсальної музичної обдарованості. Його можна назвати фундатором та організатором музичного життя Галичини першої половини XX століття, однією з центральних впливових фігур у розвитку музичної культури всієї України того часу поряд з Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським, Віктором Косенком.
Нащадок династії священників по лінії обох батьків, зі шляхетного польсько-українського роду Барви та лицарських гербів Руського Воєводства — Ястшембець та Ахінгер з корінням до XV ст., Барвінський успадкував від свого батька Олександра Барвінського — посла і представника українських інтересів до Австрійського Сейму і Віденського парламенту, міністра освіти і віросповідання ЗУНР, радника імператора Франца Йосифа — дар керівника, наставника, лідера, а також залучав ці таланти, не шкодуючи сил.
Мама, Євгенія Любович — рідна сестра Герміни Любович, в заміжжі Шухевич, бабусі легендарного Головнокомандувача УПА Романа Шухевича — була відомою артисткою та активісткою жіночого руху в Галичині: керувала ансамблем при своєму жіночому благодійному товаристві «Сестрицтво» у Тернополі, хорами «Боян» у Тернополі та Львові, була першою вчителькою музики в житті видатної оперної діви Соломії Крушельницької. Засновник Вищого Музичного Інституту імені Миколи Лисенка Анатоль Вахнянин захоплено називав Євгенію «Подільським Соловейком».
- Олександр Барвінський
- Євгенія Любович
Винаходи та звершення: від Праги до Токіо
Досягнення Барвінського є унікальними в історії української музики. Радянська авторитарна музикознавча еліта столичної Москви вперто і ніколи не хотіла їх ані визнавати, ані навіть озвучувати:
⇒ Барвінський став одним із першовідкривачів кластеру (гру стисненим кулаком або долонею по клавішах фортепіано) у фортепіанні п’єсі «Жаб’ячий вальс» (1910 рік). Приблизно у той же час американські композитори Генрі Коуел, Джордж Антейл та Чарльз Айвз почали експериментувати в цьому напрямку в пошуках нових, сонористичних звучань. Кластерні звучання звучать і у фортепіанній сонаті Cis-dur та інших творах композитора.
⇒ Барвінський був акомпаніатором та учасником на заняттях з ритміки за системою Жака Далькроза на його курсах у Празі у 1910-х роках, котрі були тоді революційною новинкою в мистецькому середовищі Європи. Саме Барвінський вперше привіз до Львова методику ритміки і впровадив її в заняття Вищого музичного інституту імені Лисенка, до котрих композитор писав дидактичну музику для скрипки та фортепіано (зі спалених оригінальних нот збереглася переписана концертмейстеркою фортепіанна версія п’єси «Метелиця»).
⇒ Барвінський був першим українським композитором, твори котрого публікувалися у видавництвах США та Європи: “Edition Peters”, “Universal Edition”. Його «Український танок» з фортепіанного циклу «Шість мініатюр на українські теми» у 1931 році випустило японське видавництво “Nakamura” у збірці поряд з творами Дебюссі, Скрябіна, Шуберта, Бартока, Шопена, Бузоні, Гріга.
Заслугою появи музики Барвінського в Японії є діяльність Лео Сироти, видатного піаніста і педагога єврейського походження родом з Кам’янця-Подільського, співзасновника сучасної японської фортепіанної школи, котрий у 1921-1924 роках вів майстер-класи у Львівській консерваторії імені Кароля Шимановського.
⇒ Окремої уваги вартує перша серед українських у XX столітті Соната для фортепіано Cis-dur (1910), грандіозна за масштабами та віртуозністю, у котрій автор унікальним чином синтезував класичну сонатну структуру зі старовинною танцювальною сюїтою, Так, приміром, у I частині дуже модерново і монотематично розвивається ритмо-інтонаційне і пентатонічне ядро сициліани, а фінал завершується феноменальною подвійною (!) фугою.
В єдиному її радянському виданні 1988 року наборщиками було допущено аж 57 помилок, і упорядниця Сонати, українська музикознавиця Стефанія Павлишин, не змогла добитися від видавців жодних виправлень — «Або видаємо з помилками, або не видаємо ніяк». Твір і досі очікує на своє оновлене втілення в нотах.
⇒ Василь Барвінський — засновник віолончельного репертуару в Україні. Зокрема в умовах ГУЛАГу композитор писав один зі своїх останніх творів — Віолончельний концерт (1956).
Твір був присвячений синові – Івану-Себастьяну (одному з чотирьох дітей), названому на честь Йоганна Себастьяна Баха, котрий був дуже талановитим віолончелістом, але доля його була також трагічною. Музикознавиця Лілія Шевчук-Назар у своїй статті оповідає:
«Із концтабірних листів композитора до дружини 1956–1958-х років довідуємося, що йому часто сняться діти, особливо Іван, і тому починає працювати над Віолончельним концертом. Можна лише уявити, в яких важких умовах писався цей твір – одне з найдраматичніших полотен композитора. Дослідниця віолончельної творчості Барвінського і перша виконавиця концерту в Україні Галина Жук порівнює це полотно з іще одним концтабірним твором ХХ століття – Квартетом «На кінець часу» Олів’є Мессіана, який був написаний митцем в ув’язненні».
Збереглися унікальні кінокадри з пропагандистського агітаційного радянського фільму Олександра Довженка «Освобождение» 1940 року, де зафіксований Василь Барвінський, а також — син Іван-Себастьян та одна з дочок. Батько із сином музикують в колі студентів, дочка стоїть, опершись на рояль (на відео 19:31-20:07).
Фенікс із Агрентини, в тональності Фа мінор
Opus Magnum у творчості Василя Барвінського є його Фортепіанний концерт f-moll. Композитор писав твір впродовж 20 років, і вперше почув його у березні 1939-го на Шевченківському концерті у Львові, де диригентом був засновник української диригентської школи Микола Колесса, а солістом — учень Барвінського, Роман Савицький. Твір став популярним: у Львові його виконали у 20 концертах, а потім і в інших містах України. Подальша його доля гідна детективної екранізації.
Довгими роками рукопис концерту вважався зниклим, а чи й спаленим у дворі Львівської консерваторії разом з іншими творами Барвінського. Та на 30 річницю смерті композитора 6 червня 1993 року, копії нот сенсаційно знайшлися аж в Буенос-Айресі, в архівах галицького піаніста-емігранта Северина Сапруна-молодшого.
Василь Барвінський написав колись у листі з ув’язнення до своєї учениці Галини Грабець:
«Ніколи не зневірюйтеся. Музичний шлях хоч часто буває всипаний квітами-ружами, проте й рожі мають колючки, які не раз ранять руки до крови. І тільки той є правдивим музикантом, хто любить це мистецтво і, незважаючи на невдачі, не полишає його».