Писати про сучасну оперу в Україні завжди складно. З одного боку, тому що кожен зразок цього жанру, як і кожне явище, що перебуває у русі та розвитку, часто є не просто унікальним, а й «революційним» феноменом, який потребує індивідуального аналітичного підходу. З іншого, постановки сучасних українських опер вкрай рідкісні, а прем’єри — взагалі виняткові.
Болюче питання театрального затишшя, частково розкрите в серії авторських подкастів Лізи Сіренко «Де шукати сучасну оперу?», часто залишається риторичним. Однак цього разу маю відповідь: сучасну українську оперу можна знайти на сцені Оперної студії Національної музичної академії України.
Так, 16 лютого у Великому залі імені Героя України Василя Сліпака відбулася друга прем’єрна постановка опери «Одержима» за однойменною драмою Лесі Українки. Твір композитора Мирослава Волинського прозвучав із другим (за кількістю, але не за якістю) складом виконавців: Марія Антоневська (Міріам), Владислав Федоряка (Месія), Владислава Жукова (Йоганна), Владислав Фоміних (Старий), В’ячеслав Крижановський (Преторіанець). За диригентським пультом — Наталія Стець.
Автор опери — відомий в колах шанувальників музики, автор монументальних ораторій, симфонічної музики, продовжувач львівських композиторських традицій. І все ж, попри значні досягнення митця, в «сухому залишку» маємо сумний факт: з шести опер була виконана з оркестром лише одна — «Одержима». Написана у 1989 році для конкурсу в Німеччині, опера чекала свого «щасливого дня» неповних 33 роки.
Втілення опери у життя
Справді щасливий збіг обставин (більше читайте в анонсі) призвів до ініціативи молодої режисерки Марини Рижової втілити оперу у життя. Творче об’єднання «Art.razom», яке вже п’ять років успішно функціонує у мистецькому просторі, стало фундаментом для здійснення мрії у життя.
Не менш поталанило і з диригентом-постановником — Сергієм Голубничим, завдяки якому вдалося отримати справжню оперну виставу з усіма її атрибуціями: оркестром, декораціями, костюмами, сценографією тощо. Головний диригент Оперної студії допоміг створити простір для втілення музично-театрального дійства.
Зазначу, що сцена Оперної студії вже не вперше надає можливість для реалізації прогресивних задумів молодих режисерів. Так, однією з останніх постановок новаторських творів стала опера Джанкарло Менотті «Медіум» у режисерській версії Олександра Співаковського у 2019 році. Не менш успішною була й опера-балет «Оргія» Олександра Костіна 2021 року, де режисеркою виступила Тетяна Воронова.
Остання, як і «Одержима», за основу мала текст драматичної поеми Лесі Українки, а її постановка була приурочена до 150-річчя поетеси. В рамках вказаної річниці згадаю також експериментальний проєкт Re:post-opera Le від Nova Opera, присвячений життю та творчості мисткині.
Втім, навіть серед такого переліку «Одержима» має свій унікальний статус з національною направленістю. Сюжет опери не несе в собі яскравих «українських» ідей, а музика не має ніякого «народного» забарвлення, однак цей твір написаний на слова української поетеси, українським композитором, втілений українськими митцями. Додатковим позитивним моментом, вкрай важливим для музичного простору України, видалося прагнення Волинського створити оперу, що могла б вийти на інтернаціональний рівень, зачіпаючи загальнолюдські проблеми та цінності: від високих моральних біблійних доктрин до земних складнощів жіночої долі.
Отож, сюжет «Одержимої» Лесі Українки, яку сам композитор у нещодавньому інтерв’ю, організованому Студентським науковим товариством НМАУ імені П. Чайковського, називає «досконалою літературною основою», відображає чотири важливі біблійні оповіді: сорок днів постування Ісуса Христа в пустелі, молитву в Гетсиманії, розп’яття на Голготі та звістку про воскресіння Месії. Оформлені поетесою в чотирьох окремих сценах твору, ці події симетрично розподілені в опері, по дві на кожен акт. Дбайливе відношення до літературного першоджерела прослідковується і в повному збереженні тексту драми: за виключенням незначних купюр окремих фраз, він поданий без перероблень.
Проте, біблійна першооснова становить лише зовнішній пласт, який заглиблює нас у втілені в опері приховані сенси, оскільки віршована драма на релігійний сюжет тісним клубком переплітається з життєвою драмою самої Лесі Українки. Ставлячи у центр вистави важку долю поетеси, її переживання за помираючого коханого Сергія Мержинського, режисерці вдалося розподілити смислові акценти так, щоб обидві лінії — біблійна й автобіографічна — працювали на концепцію одночасно.
Символічність сюжету
Найбільш яскраво це відображається у сценічній дії, де плавні рухи Месії з білосніжними чотками в руках складалися в іконографічні жести благословення та осуду, а водночас з цим вирувала стихія переживань Міріам/Лариси Косач серед розкиданих по сцені валіз та купи листів. Валіз, на яких поетеса фактично «жила», шукаючи лікування для Сергія Мержинського, та листів страждань від неї до друзів і від нього — до іншої жінки.
Ці два сюжетні пласти символічно перепліталися між собою, створюючи необхідну динаміку розвитку в межах режисерських рішень. Так, яскравість внутрішньої дії збалансовувалась мінімалістичною стриманістю зовнішніх проявів: мінімум декорацій, простота вбрання виконавців, стриманість рухів, навіть тяжіння до статичності.
Окремою динамічною лінією мала стати кольорова драматургія. Вдалим і логічним рішенням був вибір двох, найвагоміших для сюжету драми, кольорів: траурного чорного (в костюмах та оформленні сцени) і багряно-червоного як символу крові й жертви. Натомість додаткові кольорові акценти створювалися шляхом освітлення, де й локалізувались певні проблеми.
Помаранчеве світло прожектора, символ Божого Царства, інколи засліплювало ліву частину глядацької зали. Наступний, світло-зелений колір, що підкреслював усі драматичні репліки, частково призводив до паралелі з дитячими страшилками, які розповідають, підсвічуючи обличчя ліхтариком. Окрім цього, світло перемикалось дуже часто, в деяких моментах створюючи різкі динамічні переходи. Такі контрасти можна пояснити змінами музичного викладу, адже звуковий простір опери сповнений безперервних коливань між драматичною та ліричною сферами. Проте, коли ці коливання відбуваються постійно й одночасно, на музичному та візуальному рівнях протягом двох актів опери — ця єдність трансформується у напругу на фізіологічному рівні.
Музична складова
Втім, попри насиченість величезною кількістю символів та конструктивну складність і багатомірність, музика опери сприймалася досить органічно. Витриманий стиль композитора тяжіє до пізньоромантичності, з її стриманими експериментами в області музичної мови. Саме тут явними стають відзначені самим автором найяскравіші паралелі «Одержимої» з «Саломеєю» Ріхарда Штрауса.
Розглядаючи виконавський аспект опери, необхідно відзначити складність партії Міріам, сповнену драматичної виразності, контрастних регістрових переключень, інтонаційних складнощів. З усіма цими труднощами впоралась Марія Антоневська — солістка, яка, насичуючи постановку символічними змістами та справжніми людськими почуттями, стала центром спектаклю. Владислав Федоряка (партія Месії), долаючи серйозні вокальні перепони, також гармонійно втілив історію свого персонажа, втім, деякою мірою енергетично та емоційно поступився своїй сценічній партнерці.
Певний дисбаланс між виконавцями та оркестром можна було помітити лише наприкінці другого акту опери, коли до активної сюжетної дії включилися персонажі Владислави Жукової, Владислава Фоміних та В’ячеслава Крижановського. Певним чином, це обумовлено психологічною складністю їхніх ролей, адже протягом майже усієї опери їм доводилося брати на себе реалізацію різноманітних іпостасей (учні Месії, траурна процесія тощо) в абсолютному мовчанні. Тож, включення героїв у вокально-сценічну дію на перших хвилинах частково порушило плинне розгортання музичного процесу. Проте, досить швидко, зусиллями керманича вистави Наталії Стець, рівновагу було відновлено: невелике темпове сповільнення спричинило відновлення виконавської взаємодії.
Важливим акцентом постає і завершення твору. Так, за драмою Лесі Українки, Міріам помирає від рук людей, що кидають в неї каміння. Тут вона вперше і востаннє перестає бути антагоністом Месії, пожертвувавши своє життя заради власних переконань та заради любові.
Режисерське ж рішення показує нам жінку, для якої листи коханого до іншої стали тим самим камінням. Проте, серед купи написаних слів Міріам залишається страждати, абсолютно так само, як протягом усієї опери. На жаль, через це героїня потрапляє до замкненого кола, позбавленого логічного завершення динамічного розвитку, вихід з якого необхідно шукати у наступних постановках.
Однак цілісне враження від опери дозволяє завершити на позитивній ноті, адже завдяки сплаву ініціативних, талановитих, в хорошому значенні «одержимих духом» творчості особистостей український культурний простір збагатився якісним продуктом, що уже становить одну з виняткових мистецьких подій.
Читайте також:
• «Фіделіо» в Київській опері: містерія абсурду?
• Оперний триб’ют Лесі Українці
• Ковчег “Україна”» — кораблетроща національного культурного коду