Артур Онеґґер писав у книзі «Я — композитор»: «Композитор в сучасній культурі — це такий собі незваний гість, який все намагається усістися за стіл, до якого його ніхто не запрошував». Так французький митець описував ситуацію у Парижі середини XX сторіччя. Якби у нього була можливість переміститися у Київ 2020 року, то метафору столу довелося б дещо трансформувати, адже композиторів в Україні не запрошують не тільки до столу, як правило, вони навіть і не знають, в якій кімнаті взагалі відбувається цей «фуршет».
Другий рік поспіль серед номінантів оновленої Шевченківської премії у категорії «Музичне мистецтво» немає ані актуальних композиторів, ані пов’язаних із ними композиторських проєктів. Минулого року після технічного відбору в другий тур вийшли два музичні гурти («ДахаБраха» та «Vivienne Mort»), цього року у списку номінантів – виключно виконавські та кураторські проєкти (цикл «Архітектура голосу» концертної агенції «Ухо» та фортепіанні концертні міні-антології у виконанні Олександра Козаренка присвячені Лисенку, Кос-Анатольському та Лятошинському).
Шевченківський комітет vs Спілка композиторів
Навколо цієї ситуації продовжує мляво точитись така собі «дискусія по-українськи»: на її вістрях з одного боку Любов Морозова, критикиня та провідна представниця академічного музичного світу в комітеті, яка як експертка та публічна фігура відіграє важливу роль у «музичній номінації», з іншого боку Ганна Гаврилець, Ігор Щербаков та інші українські композитори старшого покоління, які від імені спілки композиторів багато років опікувались подачею саме композиторських кандидатів до музичної номінації, академічні музиканти тощо.
Формат «дискусії» попри наявність кількох статей розміщених в ЗМІ минулого сезону, витриманий в старих добрих традиціях українського Facebook-батлу: сторони відверто демонструють, що не готові до діалогу, а це, в підсумку, не приводить до жодних зрушень у розв’язанні фундаментальних проблем музичного сектору. Обидві сторони та їх прихильники дуже швидко переходять на особистості, старше покоління звинувачує новий комітет в бездуховності та ігноруванні формальних положень премії, з іншого боку представники комітету та їх послідовники закидають спілці композиторів консерватизм та безініціативність. Наявна проблематика замулюється та ігнорується.
Комбінація патерналістсько-зверхньої патетики спілки композиторів та інфантильно-снобістського тону Любові Морозової нагадує комунікацію неконтактних амазонських племен на кордоні Перу та Бразилії: неспроможні порозумітися вербально через приналежність до різних мовних сімей, вони продовжують штрикати один одного отруйними інтернет-списами та репост-стрілами, замкнені у повільно зникомій резервації української академічної музики.
Кінець композитора
Тут важливо нагадати: дійсно, композитор — це давно не єдиний постачальник «аудіального» культурного продукту. І так, звісно, композитор у 2020 році — це не тільки людина із консерваторським дипломом, яка пише вдома партитуру для струнного квартету: його функція так само трансформується у бік саунд-арту, концептуального мистецтва, театру та інших практик. Проблема в тому, що в Україні насправді немає місця ані для «класичного композитора», ані для його подальших варіацій, підвидів та кросс-дисциплінарних одноплемінників та сусідів.
Ціла плеяда талановитих випускників Київської консерваторії 2010 року (Олексій Ретинський, Максим Шалигін, Анна Корсун) емігрувала — тепер вони в реальності є російським / нідерландським композитором та німецькою композиторкою українського походження, відповідно до країн, де їх виконують, знають, та де існує можливість сказати про себе словами Онеґґера: «Je suis compositeur». Така ж доля цілком ймовірно очікує і наступну генерацію композиторів, які зараз навчаються в європейських вузах: Алісу Кобзар, Анну Аркушину, Адріана Мокану та інших.
Альтернативний тип композитора, наприклад Олексій Шмурак, який активно розвивався у напрямку мультидисциплінарного composer-performer, наразі шукає порятунок у відеоблогінгу та просвітницькій діяльності. У молодих композиторів, як і в багатьох їхніх старших колег фактично немає ані засобів для фізичного виживання, ані майданчиків для гідної презентації їх творчості.
В Україні не існує стипендій гідного рівня, резиденцій, ансамблів сучасної музики в їх класичному розумінні (а генеральна функція будь-якого віденського, паризького, берлінського тощо ансамблю сучасної музики — це повний цикл замовлення та виконання творів місцевих композиторів), немає і повноцінних видавництв або фондів, які в тому чи іншому вигляді могли б цілеспрямовано підтримувати процес створення та існування складної (або навпаки простої, але іншої), неконвенційної, пошукової, композиторської та пост-композиторської музики.
Така, здавалось би, внутрішньоцехова та вузько-дисциплінарна проблематика насправді віддзеркалює і положення музики в цілому як мистецтва в структурі українського суспільства: музичні та постмузичні медіа та практики тут досі не сприймаються як поле для серйозного висловлювання, залишаючись в зоні інтертейменту, а елементарні поняття історії музики не входять навіть до стислого «словнику-колоквіуму» культурного обивателя, як не володіють ними в своїй критичній більшості і викладачі чи випускники українських гуманітарних університетів або студій, не пов’язаних з музикою напряму.
Наслідками цього є практично повна неможливість досягти трансдисциплінарного підходу та практична відсутність (або мізерна кількість) мульти- та кросс- дисциплінарних досліджень сучасної культури та зокрема її українського контексту, які могли б проводитись за участі музичного матеріалу в якості предмету осмислення (втім, така сама претензія може бути висунута з боку будь-якої із бульбашок українського мистецтво- театро- кіно- або літературознавства).
Феномен «Уха»
Варто зазначити, що ніхто з критиків цьогорічної ситуації в музичній номінації не висуває претензій до мистецької якості та актуальності проєктів концертної агенції «Ухо», яка офіційно виглядає фаворитом на здобуття премії.
Проєкти засновників «Уха» — це унікальні, багатошарові, високоінтелектуальні та особливі явища. Останні два сезони, коли вони стали на паузу, музичний пейзаж Києва, і без того дуже бідний як для чотиримільйонного міста, перетворився просто на гетто очікуваних академічних концертів із домішками ліричного укр.репу нової хвилі. Цикли «Ухо» та систематична робота Саші Андрусик в якості кураторки, генератора неповторних контекстуальних проєктів, авторки вишуканих та захоплюючих текстів-супроводів та популяризатора нової музики заслуговують вивчення, культурологічної рефлексії, системної підтримки з боку держави та суспільства.
На жаль, за багаторічною українською традицією культурної пам’яті, це все навряд чи відбудеться повною мірою, як ніхто і не згадає, до прикладу, як на ранні Гогольфести колись приїжджали ансамблі Володимира Мартинова або Георгіса Аппергіса («а хто це взагалі такі?», — так само можуть спитати представники умовної «нової української культури», які під постами Люби Морозової в оточенні хіхікаючих смайликів хизуються тим, що вони не знають хто така Ганна Гаврилець, але вже вивчили слово «куратор»).
Деякі з проєктів агенції «Ухо» (наприклад, опера Сальваторе Шарріно в переповненій Нац.опері) можна порівняти хіба що з прильотом в Київ космічного човника. Проблема в тому, що шатл прилетів і полетів далі, натомість аборигени залишились.
Напрямок, в якому працює «Ухо» — «Curating new music» — це дуже цікавий і актуальний останні 20 років тренд. Особливо в університетах та на фестивалях Лінца, Брюсселя або Осло, але там однією з базових функцій і кураторів, і ансамблів, і пов’язаних з ними інституцій є якраз забезпечення існування композитора в усіх його аспектах, і в творчому, і в медійному, і в фінансовому. Але в нас, здається, скоро насправді не буде що курувати (але ж завжди можна придбати в Universal Music високоякісну партитуру Міхаеля Жареля або Фрідріха Хааса для виконання, то може, не варто й переживати з цього приводу?).
Speak with me
Так чи інакше, цьогорічна критика музичної номінації стосується саме організації процесу відбору, та, що навіть набагато важливіше: публічної комунікації з цього приводу, яка, на превеликий жаль, не відбулася в достатньому обсязі (якщо бути чесним, то її взагалі не було) з боку організаційного та медійного блоку премії.
Якби організатори заздалегідь відкрито оголосили про розширення музичної номінації в бік кураторства, або створили окрему номінацію, до проєктів агенції «Ухо» могли б доєднатись Кармелла Цепколенко з 25-річною традицією фестивалю «Два дні та дві ночі нової музики» в Одесі, Альберт Саприкін з програмами Kyiv Contemporary Music Days, або кураторські події Богдана Сегіна на фестивалі «Контрасти» у Львові (знову ж таки, для того, щоб хоча б формально уникнути звинувачень в київському геокультурному шовінізмі та створити якийсь вигляд більш менш регламентованого «competition process»).
В тому вигляді, в якому існує зараз список номінантів на Шевченківську премію-2021 саме в розділі «музичне мистецтво» (і вже другий рік поспіль цей список виглядає дуже дивно на тлі інших, досить насичених та цікавих номінацій) сама ідея «змагання» є дискредитованою. З ким змагатись мегаломанському проєкту «Архітектура голосу»: з квартетом саксофоністів, чи з фортепіанними циклами Олександра Козаренка? За якими критеріями можна взагалі ці проєкти порівнювати?
Якщо за критеріями новаторства та унікальності, то тут саме «Ухо» через невизначеність регламенту номінації (та, на жаль, відсутності бажання відповідальних за це осіб трішки детальніше вникнути в комунікаційний та документальний аспекти премії) знаходяться в програшному становищі: мультидисциплінарні просторові проєкти та «new music in public space» це досить загальний формат у загальноєвропейському фестивальному контексті, натомість виконання фортепіанних опусів Бориса Лятошинського, якби парадоксально це не звучало: фактично реліктова та унікальна локально-аутсайдерська практика пост-колоніальної української культури, що у світовому масштабі рідко зустрічається за межами Києва та Львова.
При цьому цікаво, що в розділі «візуальне мистецтво», де історично сформувався в певній формі інститут кураторства, фокус лінійки номінантів як 2020, так і 2021 року навпаки має досить продуману та цілеспрямовану інтенцію: залучення та номінування саме сучасних художників / художниць, які десятиліттями жили у світі, паралельному до офіційних державних нагород та «академій».
Артур Онеґґер та фуршет у Київській опері
У 2020 році вручення Шевченківської премії було одним з останніх великих івентів перед локдауном: 9 березня, оперний театр, і звичайно, фуршет для «обраних». Романа Григоріва охоронці Зеленського спочатку не пустили до зали оскільки він забув своє «vip»-запрошення в гримерці. Так само не могли туди потрапити музиканти «Нової Опери»: щоб компенсувати ситуацію, я намагався набрати якнайбільший пакунок креветок та фруктів «to go», щоб передати їх артистам, зголоднілим після багатогодинного очікування цензурованої телеканалом 1+1 церемонії.
Але це було у 2020 році. Користуючись метафорою Онеґґера, у 2021-му умовному українському композитору / композиторці не доведеться шукати залу із пост-Шевченківським фуршетом: можна просто відразу йти повз Нац.оперу в напрямку Київської перепічки. Ну або розвернутися в інший бік Фундуклеївської: щоб стати в чергу за візами до посольства Німеччини чи Австрії, розташованих неподалік оперного театру, який в наступних сезонах, за умови проведення глобальної вакцинації знову зможе повезти «Лускунчика» до Японії в якості свого найвищого досягнення на ниві української культурної дипломатії.