Творче об’єднання «Art.razom» – незалежна формація. Вона немає «постійної адреси», але її мистецькі досягнення вже складають довгий, солідний список. Поміж успішних проєктів – постановки камерних опер Ірини Губаренко: «Ведмідь», «Solaris», трилогія «Kavka» та моноопера-спогад «Є.Назавжди» Вікторії Шинкаренко, опера «День Радості» Антона Стука та «Одержима» Мирослава Волинського, а також десятки концертних програм.
«Art.razom» не має спонсорської підтримки, але завдяки невпинній праці всіх учасників існує вже шість років. Отож, про своє мистецтво, принципи та творчі орієнтири нам розповіли представники колективу: Марина Рижова, Олександр Співаковський, Владислав Федоряка та Володимир Соколовський.
Назва вашого колективу є дуже символічною, як вона склалася?
Марина Рижова: Насправді це не дуже весела історія, але вона знакова для нас. У нашої солістки хворіла мама і ми збирали гроші на її лікування. Перші концерти, стихійно зібрані, називались «Разом» з різними варіаціями цього заголовку. Саме тоді утворився кістяк команди. На жаль, ця історія мала нещасливий кінець, але ми лишили цю назву, бо вона для нас стала справжнім поштовхом і ми вирішили, що якщо вже ми почали все це разом, то разом ми й будемо справлятись з усіма радощами й негараздами.
Втім, коли ми створювали громадську організацію, оформлювали все документально, то виявилось, що вже якась організація має таку назву і нам потрібно було додавати ще щось. Ми додали приставку Art і так «Разом» перейшло в «Art.razom».
Як формувався склад вашого колективу і яким він є зараз?
Марина Рижова: У нас є фейс-контроль – мій, так ми набираємо людей. Це працює і в зворотню сторону. Для всіх, хто хоче приєднатися є мій фейс і всі, хто після цього хоче залишитись, то, власне, приєднуються. У нас немає фактичного обліку учасників, але існує чат, де 32 людини. В цій спільноті є представники, які зараз не залучені до наших проєктів, які тимчасово не співпрацюють з нами, але все одно це наша команда.
Поділіться як формуються ваші творчі ідеї?
Марина Рижова: Буває дуже по-різному. Якщо брати оперу «Одержима» Мирослава Волинського, то генератор поданої ідей наша викладачка з академії – Олена Володимирівна Осока. Всі супровідні події, які відбувалися: режисура постановки, репетиції, зустрічі на радіо та інтерв’ю – це вже була командна робота. Всім контентом у соціальних мережах займався Владислав Федоряка, втілюючи свої ідеї.
Наступним нашим, поки що закритим, проєктом був «Замок герцога Синя Борода» Бели Бартока. Постановка цієї опери – повністю задум Олександра Співаковського, а ми були співучасниками цього дійства.
Олександр Співаковський: Насправді ідея виношувалася мною дуже давно та якби не підтримка «Art.razom» і Марини, безпосередньо, то вона б і не реалізувалася у зв’язку з останніми подіями, які ми переживаємо… Однак, ця постановка доводить, що можливо працювати за будь-яких обставин, якщо дуже хочеш.
Я закінчував творчу аспірантуру минулого року і там за регламентом, окрім писанини, ти мусиш показати щось сценічне. Дуже довго ми говорили з Мариною на одній із репетицій в Оперній студії ще до 24 лютого, і вже в нас був в голові приблизний варіант як все могло виглядати, але розпочалася активна фаза війни, було багато перепон, зокрема мінялися солісти. Втім, коли вже треба було безпосередньо починати роботу над оперою з’явилися Марія Антоневська, з якою я колись працював у виставі «Медіум», і Влад Фоміних, які виконали партії головних дійових осіб опери.
Саму постановку ми реалізували в кінці червня, але показ був закритий. Адміністрація не дала дозволу робити якесь масштабне промо і навіть запрошувати туди людей, через заходи безпеки, тому воно якось так трохи пройшло не зовсім помічено. Однак, ми все таки плануємо знову поставити «Синю бороду», але вже для більшої аудиторії слухачів, коли трошки підкопимо сил і ресурсів.
М. Р.: А ресурсів потрібно дійсно багато. Подана опера, вона з одного боку камерна, а з іншого – масштабна, бо в нас там, елементарно, ванна присутня на сцені, справжня, в яку героїня напівгола залазить в певний момент.
О. С.: Це одна з моїх улюблених історій!
Марина Рижова- Олександр Співаковський
- Владислав Федоряка
- Володимир Соколовський
М. Р.: Насправді в Оперній студії працюють дуже круті люди. Їх часто не видно, про них нічого ніхто не знає, не чує, але вони неймовірні. Коли ми прийшли до Віталія Олександровича, завідувача постановчою частиною, він вже очікував, що раз ми прийшли вдвох із Сашком зараз буде якась цікава історія.
Так, ми йому кажемо: «Нам треба те й оте» – і вже в кінці списку – «А ще нам треба ванна!». І він, навіть не підіймаючи брів, відповідає: «Ванна є!». Веде нас підвалами академії просто в якусь даль невідому і в незрозумілій кімнаті відчиняє двері, а там стоїть ванна. Хлопці з Оперної студії, з недр альма-матер принесли на сцену ту ванну, пофарбували і вмонтували її в наші декорації.
О. С.: Але була ще цікава історія про оголену натуру в нашій виставі, оскільки опера була соціальна. Ми вийшли в якийсь момент на те, що цей сюжет про аб’юзивні відносини між герцогом, Юдіт і ще шістьма героїнями, які виступають, в ролі його попередніх дружин жертвами цих стосунків. Всі героїні намагаються відобразити потаємний світ Юдіт і показують те, що з нею може трапитися. Я хотів би для протоколу назвати прекрасних дівчат, які зіграли ці ролі. Це ось одна з них – Марина Рижова, яка була також асистентом режисера, далі: Наталія Чепченко, Надія Більдій, Анастасія Поліщук, Катерина Миронець і Валерія Гусак.
От Валерія, якраз, мала сцену, що відбувалася в частині, яку композитор назвав «Озеро сліз». В нас озеро було символічно зображено за допомогою ванни. Там була мізансцена, де героїня Валерії йшла до цієї ванни оголювалась, поки відбувається сварка головних героїв і залазила у ванну, щоб змити з себе лайливий бруд.
Отож, ми пробуємо це все в одному з головних прогонів і тут до нас забігає колишній директор Оперної студії, увесь процес зупиняє словами класика: «Астанавітесь! Такого не можна показувати! Що це ви таке придумали? Людей роздягати тут на сцені! Я не дозволяю!» Потім постановка все ж відбулась без змін, адже ми вже мали дозвіл кафедри, але такий смішний випадок в історії нашої вистави був присутній.
М. Р.: Окрім цих двох режисерських проєктів, у нас ще був третій – «Ведмідь» Ірини Губаренко, але із зрозумілих причин ми не граємо наразі виставу за Чеховим. В нас також дуже багато концертних програм і вони переважно створені з ініціативи виконавців. Наприклад, «Українське ретро» – задум Наталки Чебченко і надзвичайно успішна взагалі програма. Ми хотіли б створювати такий простір, де кожен може принести ідею і разом ми її втілимо.
Повертаючись до ваших наймасовіших проєктів. У пості FB Марина написала, що «Одержима» поки точно не буде виконуватися в Оперній студії, як щодо вистави Олександра, вона буде повторюватися?
О. С.: Складне питання, тому що наразі я все що міг в академії закінчив. Коли було основне засідання кафедри, де затверджували репертуар із творів Оперної студії, ні моя, ні Марини вистава туди не потрапили. Якщо в нас будуть якісь персональні домовленості, то можливо щось і реалізується. Вистава, як наша, досить складна технічно, її важко побудувати в інших просторах. Тому, чисто з такої точки зору, було б комфортно повторювати «Синю бороду» в Оперній студії.
Володимир Соколовський: Хотілося б додати, справедливості заради, що в перспективі оновлення саме репертуару Оперної студії має бути «Травіата», ніби є чутки про «Таємний шлюб» і вже додався «Ноктюрн» Лисенка.
Ваші виступи відбувались на багатьох сценічних майданчиках. Де ви почувалися найбільш комфортно?
М. Р.: Всюди завжди по-різному. Була у нас чудова історія з Довженко-Центром в якому існує Сцена 6. Тепер, коли зрозуміло, що Довженко Центру бути і Сцені 6 зокрема, ми будемо планувати там Сашкову «Синю бороду» ставити і, можливо, «Kavka» Віки Шинкаренко. На Сцену 6 чудово сідає і повний склад оркестру, і світло там є. Єдине, що не дуже кулісна система підходить, але щось з цим ми придумаємо, бо поки я бачу цей варіант як найвдаліший з усіх можливих.
Зараз ми трошки живемо на камерній сцені імені Івана Козловського Національної оперети і кожного місяця граємо десь по три концерти-вистави. Однак, дуже важко знайти локацію для самостійних проєктів, де ми б змогли виступати, аби там був інструмент і мінімальна акустика.
В нас були минулого року кілька спроб співробітництва з Малою оперою. Цікавий досвід, але ми вирішили поки відкласти цей варіант…
Владислав Федоряка: Так, у нас було там декілька проєктів. Ми зробили монооперу-спогад «Є. Назавжди» Вікторії Шинкаренко і потім декілька концертів. Взагалі підготовка до «Є» була дуже екстремальною, починаючи з того, що наш диригент і режисерка захворіли коронавірусом і за останні декілька днів організацією займалися всі учасники від менеджерів до кожного артиста, закінчуючи тим, що в день прем’єри пан Олег, який займався світлом сказав, що потрібен якийсь кабель, бо нічого не працює… Вся ця історія закінчилася тим, що на виставі у нас світло почало мигати і в деяких моментах воно мигало дуже логічно під музику, більшість подумали, що це так і треба, така драматургія.
О. С.: Бачите, опера це унікальний простір який має свою енергетику кон’юктивності. Мені здається, що під час кожного з показів відбувається щось неймовірно фантастичне.
В. С.: На мою думку моноопера «Є» більш вдало вийшла, ще тому, що ніхто не підіймав питання фортепіано, там був оркестр на чолі з Наталкою Стець, інструментальний ансамбль і ми не знали в якому стані там знайдемо місцевий інструмент. А от на останньому концерті фортепіано стояло на сцені, але не в тому місці де мало воно стояти і при спробі його зрушити з місця виявилося, що всі дії небезпечні і для самого інструмента, і для тих хто його намагався зсунути.
Втім, якщо з розміщенням ми ще якось розібралися, то потім Гліб, наш концертмейстер, сів грати і виявилося, що там одна клавіша грає, сусідня не грає, а увесь стрій їде десь між тоном і пів тоном вниз.
Ми за три години до концерту намагалися знайти людину, яка зможе привести до ладу інструмент, але по телефону майстер сказав, що скоріше за все це оригінальний стрій фортепіано, тобто йому більше 100 років. Ми всі дуже «зраділи», що нам доведеться на такому антикваріаті грати, але нам це не дуже допомогло, ніхто так і не взявся його налаштувати, довелося грати як було.
М. Р.: До речі, також в Українському просторі «Інтелігенція» ми зробили дуже багато проєктів в теплий період року. Катерина Косецька і Дмитро Менджул – це взагалі неймовірні люди.
В «Інтелігенції» відновились постановки «Одержимої», вперше з прем’єрних виконань у лютому 2022 року. Чи змінилось ваше сприйняття цього твору або концепція вистави після початку широкомасштабної війни?
М. Р.: Змінилася, певно, не концепція, а місія, яка зараз несеться разом з цим твором. Ми були змушені адаптувати виставу під камерну сцену Козловського, для того, щоб вона мала змогу жити. Наразі наша концертмейстерка – Світлана Володимирівна Луковська створила свою моноверсію «Одержимої». Вона зробила дуже вдалі купюри і склала цілісну історію.
Концептуально нічого не змінилося. Марія все ще грає про внутрішній світ жінки, яка проживає свої особисті трагедії. Однак, те що вистава йде в репертуарі камерної сцени Національної оперети і це українська опера, за українським текстом, за українською поетикою, за українським композитором мені здається саме це дуже важливо і, можливо, важливіше за філософське наповнення історії.
З Українським простором пов’язані також ваші волонтерські проєкти?
М. Р.: Так, разом з ними ми зробили кілька проєктів, які були націлені на збір коштів для хлопців ЗСУ. Втім, з «Інтелігенцією» зараз дуже важко через зовнішні обставини: коли незрозуміло світло буде чи не буде, як опалювати це приміщення і т.п. «Інтелігенція» зараз сама призупинила таку активну діяльність. Сподіваюся, що це зовсім ненадовго, тому поки так.
Зараз у нас пауза з волонтерством. Кожен стовідсотково в чомусь допомагає, донатить, солісти беруть участь в окремих благодійних проєктах, але саме від колективу зборів немає, бо камерна сцена Козловського не працює на умовах благодійності, а лише як театр.
Серед цього різноманіття ідей, проєктів і планів в чому ви бачите головну ціль своєї діяльності?
М. Р.: Напевно, на розвиток себе в мистецтві, в українському зокрема. Ми почали працювати з молодими композиторами і мені було важливо презентувати саме їх твори. Якщо людина написала один твір, а його ніхто не виконав, потім ще один, а його знову ніхто не виконав, чи сяде ця людина завтра щось писати? А якщо ніхто не буде писати, то не буде відбуватися ніякого процесу.
Саме так у нас склалася співпраця з Вікторією Шинкаренко, яка з нашою підтримкою створила трилогію «Kavka» – дуже круту історію. Звичайно, що вона не цікава державному театру, бо він не знає як це продавати, хто така Вікторія Шинкаренко і як все взагалі буде виглядати. Добре, якщо театру не цікаво, тоді має бути цікаво нам.
«Одержима» з’явилася, коли ми вже розуміли, що хочемо займатися українською оперою і люди які збиралися на цей проєкт, вони розуміли, що хочуть співати саме українську оперу. Так нам пощастило знайти пана Мирослава, який 30 років чекав поки хтось виконає «Одержиму». Я не думаю, що якби вона прозвучала 30 років назад, то так просто пішла б зі сцени.
Якщо подивитися на сучасну українську оперу, то це Григорів і Разумейко які самі пишуть і самі просувають. Їх ніхто інший просувати не буде, хоча насправді в них крутезні проєкти, які знаходять дуже багато позитивних відгуків за кордоном. Набагато вигідніше не помічати.
У нас є внутрішня потреба, показати, донести українське мистецтво. До прикладу: Влад давно smm-ить проєкт «Art.Razom», за весь цей час він нічого не заробив. Влад працює smm-ником в інших проєктах, комерційних і міг заробляти набагато більше, займаючись тільки ними, але він продовжує робити візуал для «Art.Razom», генерує їдеї, періодично починає будити всіх нас. Це внутрішня його потреба і у нас у всіх є така потреба знову і знову звертатися до української музики, до власної ідентифікації, бо для нас – це важливо.
Що нас чекає в майбутньому ?
М. Р.: Найближчим часом нас чекають концерти в на сцені ім. Козловського. З більш глобального, наприкінці травня ми зможемо зробити прем’єру сценічної версії «Kavka» Вікторії Шинкаренко. Володимир буде в одній з головних ролей в цій виставі, диригентами там будуть Іван Стецький та Ярослав Близнюк. Також у нас є в плані два проєкти з Наталкою Стець. Це дві великі вистави з оркестром, але їхні назви поки тримаємо у таємниці, бо маємо певні нюанси з авторськими правами.
Далі привідкрию завісу: невдовзі я матиму певну акцію, яка дозволить знаходитися в Німеччині і там нас з Владиславом теж очікує проєкт пов’язаний з українською музикою і сучасною українською оперою.
Втім, якщо говорити дуже-дуже наперед, то ми з колективом також плануємо з Наталкою Стець постановку двох моноопер Віталія Губаренка «Ніжність» і «Очікування», але це скоріше за все буде у 2024 році.
• Фальсифікація опери, або чому Тарас Бульба не грає на бандурі