Цієї неділі, 23 січня, у Києві зіграють виняткову концертну програму, в якій прозвучать три прем’єри української інструментальної музики — «Кварти» Бориса Лятошинського (1916–1919), «Голоси» Євгена Станковича (1966) та «З’ява» Євгена Петрова (2021), а також маловідомі Струнний квартет №4, Сюїта для духових інструментів Бориса Лятошинського і «Чотири ідилії» Юрія Іщенка. Концерт камерної та симфонічної музики у виконанні музикантів Kyiv Symphony Orchestra презентуватиме відкриття Лятошинський-клубу.
Насправді винятковість програми «Голоси / Українська симфонічна музика ХХ–ХХІ століть» є парадоксальною. На жаль, не часто в одній програмі класичної музики поєднуються лише українські твори, що до того ж представляють незнані сторінки вітчизняної музики ХХ – ХХІ століття. І болючим є саме те, що вони «незнані», а прем’єрами 2022 року стає Прелюдія для симфонічного оркестру «Кварти» (1915–1916, 1919) Бориса Лятошинського, яка чекала свого виконання ціле століття, та Соната для флейти, гобою і віолончелі «Голоси» (1966) Євгена Станковича, що вперше виконується через 50 років після написання.
Проте ця невтішна сторона «винятковості» збалансована і позитивними фактами. Зокрема, виконання «Голосів» Євгена Станковича стало можливим завдяки кураторській роботі Українського Інституту і концепції програмного менеджера Михайла Чедрика видати Антологію української камерної музики. Надрукована наприкінці грудня 2021 року вона потрапила до рук художньої керівниці Kyiv Symphony Orchestra Любові Морозової, яка за порадою упорядника Антології Олексія Войтенка, запропоновувала виконати «Голоси» Станковича вже за місяць після публікації партитури. Також в концерті 23 січня прозвучить музика Євгена Петрова — переможця Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика. Розголос про отримання автором ІІІ премії за твір «З’ява» восени 2021 року спричинив інтерес оркестрів до композитора і його творчості, в результаті чого цієї неділі цей твір врешті буде зіграно вперше. Тож, обидва приклади показові у тому, як повинна працювати індустрія класичної музики — системно.
Прем’єри та незвідану музику українських митців ХХ – початку ХХІ століття анонсують голоси сучасних українських виконавців та дослідників: Інна Воробець, Луїджі Ґаджеро, Максим Коломієць, Віктор Рекало, Олексій Войтенко, Тетяна Гомон та Ірина Тукова.
«Кварти» Бориса Лятошинського
Максим Коломієць, композитор, гобоїст: «Без сумніву кожен український поціновувач класичної музики визнає, що Борис Лятошинський є українським класиком. Але далеко не кожен з поціновувачів цього класика може похвалитись хорошим знанням камерної творчості композитора. З величезного доробку камерних творів Лятошинського звучать поодинокі опуси, виконувані, в основному, ентузіастами-фанатами. Що особливо прикро ще й тому, що ці твори показують визнаного симфоніста з неочікуваного боку.
Так, мініатюри для малих складів давались йому анітрохи не гірше, ніж мегалітичні багаточастинні симфонії. Твори, за котрі ми взялись, є визначним документ музичної епохи, в якому наче слід на розчині бетону відбились вподобання автора, його захоплення, вплив доби, кола спілкування. Досить легко можна сказати, що композитори французької шістки були йому відомі; що він чудово уявляв, що пишуть композитори довкола, бо вплив середовища очевидний. Лятошинський-симфоніст періоду Третьої симфонії дивиться на нас ледь не з кожної фрази, кожного такту — принципи розвитку, так добре нам знайомі по його пізніх творах, проглядаються дуже чітко.
Читайте також: Максим Коломієць: «Вхопити красу в ракурсі, якого ніхто не бачив»
Майстерність в лаконічності, рафінована аристократичність висловлювання викликають одночасно і захоплення, і сум. Ця надзвичайно витончена музика, достойна найошатніших концертних залів світу, рідко переповзає через поріг поодиноких українських бібліотек, де зберігаються партитури іменитого класика. І на прикладі Лятошинського ми бачимо, що справа зовсім не в якості самої музики — навряд чи хтось засумнівається в якості музики метра. Питання у нашому ставленні до власної історії, здобутків, відчуття своєї самобутності. Треба прийняти власну історію — зокрема і музичну — у всьому її розмаїтті».
Тетяна Гомон, дослідниця спадщини Бориса Лятошинського, про Прелюдію «Кварти»: «Твір був написаний у 1916 році у варіанті для клавіру і мали особливе значення для Бориса Миколайовича, оскільки, за його словами, там зображені дві мелодичні лінії, які символізують його та його майбутню дружину Маргариту Царевич. Композитор повернувся до “Кварт” у 1919 році, оркеструвавши твір. Ми знаємо складну історію виконання його Першої симфонії, теж завершеної в 1919 році. Натомість відомостей про публічне виконання Прелюдії для оркестру “Кварти” немає.
Щобільше — партитура твору була надрукована лише в 1990 році видавництвом “Музична Україна”. Дуже символічно, що саме зараз, коли відбувається переосмислення Україною свого культурного надбання, Прелюдія прозвучить вперше. Час оркестровки цього твору підводить нас впритул до найбільш характерного періоду творчості Бориса Лятошинського — його модерних пошуків 1920–х. Завжди цікаво простежувати, з чого все починалося».
Струнний та Духовий квартети Бориса Лятошинського
Інші два твори Бориса Лятошинського, які прозвучать в концерті — Струнний квартет №4 (1943) та Сюїта для квартету духових інструментів (1944) — теж не можуть похвалитися увагою виконавців. Твори виконувалися, але поодиноко. Сюїта для квартету дерев’яних духових інструментів була ще видана «Музичною Україною» у 1980 році, а підготував її до друку фаготист та перший професор Харківського університету мистецтв Гаррій Абджан. Два роки тому, у пошуку творів для складу квінтету духових інструментів відома українська флейтистка Інна Воробець звернулася до Тетяни Гомон з проханням пошукати такі композиції у Бориса Лятошинського. В результаті була актуалізована партитура Сюїти для квартету дерев’яних духових інструментів.
Інна Воробець, флейтистка: «Ця сюїта особлива тим, що тут композитор відмовляється від жанру класичного квінтету дерев’яних духових інструментів, де крім флейти, гобоя, кларнета та фагота є ще валторна. Лятошинський обирає саме духовий квартет. Навіть цікаво, чи не була це, раптом, спроба переформатування струнного квартету? Мабуть, композитора дуже приваблювала багатотембральна природа саме такого ансамблю, яка направду суттєво відрізняється від палітри кольорів струнних квартетів. Квартет написаний у п’яти частинах. Це сюїта солістів, де партія кожного інструменту рівноцінна. Якщо гобой починає «співати» мелодію (так, саме співати, бо музичний матеріал сюїти глибокий пісенний), то її обов’язково продовжить і флейта, і кларнет, і фагот.
На відміну від виконання оркестрових творів Лятошинського, мушу визнати, що вивчення Сюїти для дерев’яного квартету — це мій перший досвід виконання саме камерної музики Бориса Миколайовича. І, з одного боку, дуже приємно, що такі твори існують, але трохи боляче тому, що ця музика рідко виконується, навіть за наявності уже готових та надрукованих партитур та партій». (Склад виконавців: Інна Воробець, Дмитро Пашинський, Максим Коломієць, Сергій Гурін. — ред.)
Віктор Рекало, віолончеліст, композитор: «Квартет №4 (Сюїта на основі українських народних пісень) — наступний за опусом твір після різнобарвного та величного “Українського квінтету” Бориса Лятошинського. Обидва ці твори мають спільне коріння не тільки у використанні композитором української мелодики, а й у зверненні до струнних інструментів як до автентичних “голосів” ансамблю народних музик.
Вони виграють святкові танцювальні мотиви або плачі-голосіння, змальовують пасторальні картини, барвисто перегукуються та зливаються у палітрі “фірмового” терпкого багатоголосся. Квартет рідко виконується через відсутність надрукованих партій (існує тільки партитура). До концерту партії спеціально готувалися та редагувалися музикантами квартету, котрі вже мають значний досвід виконання камерної музики Лятошинського». (Склад виконавців: Софія Грабовська, Ольга Пенькова, Андрій Макій, Віктор Рекало. — ред.)
«Голоси» Євгена Станковича
Партитура цього твору була віднайдена Євгеном Станковичем для публікації в Антології української камерної музики від Українського Інституту. Як зазначає авторка вступної статті до антології, музикознавиця Ірина Тукова, твір є одночастинним та написаний із застосуванням додекафонії, інтервальної комбінаторики, контрольованої алеаторики, Klangfarbenmelodie та пуантилістичної фактури. Першими виконавцями твору стануть Інна Воробець, Максим Коломієць та Віктор Рекало.
Інна Воробець: «Соната Станковича для флейти, гобоя та віолончелі, виявляється, була написана ще у 1960–х роках минулого століття, але, як на мене, звучить вона направду авангардно. Ефект цієї «новизни» тут досягається не лише поєднанням декількох композиційних технік, але й внаслідок форми, екстремальних динамічних контрастів, які слухачі почують на концерті. Оскільки у нас із Максимом та Віктором був багаторічний досвід співпраці з ансамблем сучасної музики “Ухо”, то вивчення такої музики знається чимось досить близьким і рідним».
«Чотири ідилії» Юрія Іщенка
«Чому при моїй душевній схильності до ідилічності, мене так вабить елегійність?», — писав в одному зі своїх текстів Юрій Іщенко. Його недавню втрату мистецька спільнота ще має осмислити. На концерті матимемо змогу доторкнутися до ідилічного світосприйняття, що є близьким музиці композитора.
Олексій Войтенко, композитор, музикознавець: «“Чотири ідилії” (“Пори року”) для симфонічного оркестру є першим, але не останнім зверненням Юрія Іщенка до задуму музичного втілення річного циклу природи. В музиці “Чотирьох ідилій” відчутне пантеїстичне світосприйняття композитора, а також його схильність до розлогої пейзажності; ці риси він успадкував від французької (Клода Дебюсі) та російської симфонічної класики.
Важливою рисою цього твору є його генетичний зв’язок із творчістю Бориса Лятошинського: Юрій Іщенко вважав себе його учнем (щоправда їх заняття з композиції були поза офіційним навчальним планом Консерваторії), а також досліджував його симфонічну творчість у низці музикознавчих робіт. Цей зв’язок простежується в ретельно структурованій тембровій драматургії “Чотирьох ідилій”, яка сукупно з поліфонічною свободою та з органічним формотворенням належить до важливих факторів композиторського стилю Юрія Іщенка.
Читайте також: «XX сторіччя» в музиці Юрія Іщенка
Особливу важливість фінальної частини циклу композитор означив програмним заголовком “Світанок над озером”, наголошуючи слухачам на “тихій кульмінації” циклу ідилій».
«З’ява» Євгена Петрова
Євген Петров відомий не лише перемогою на Всеукраїнському композиторському конкурсі імені Мирослава Скорика, а також участю у програмі Gaude Polonia у Краківській Музичній Академії, участю у II турі конкурсу камерних опер у Львові (2020). Він належить до тієї генерації композиторів, які мають практику створення як акустичної, так і електроакустичної музики. І твір «З’ява» для симфонічного оркестру є показовим у поєднанні цих тенденцій музичного мислення, адже ця композиція побудована на поступовій появі і зниканні всього лиш одного акорду.
Євген Петров, композитор: «Пуантилістична “тиша”, що передує з’яві акорду, спонукатиме вслухатися в максимально розріджений прозорий звуковий простір, а після з’яви акорду виникне враження розпорошення чи розширення цього простору, що переходить у суцільну тишу. Мабуть, схоже на те, як фізики пояснюють Великий Вибух. Це щось, що проходить через стан максимальної щільності, концентрація матерії, яка пізніше втрачає свою щільність, розпорошуючись у просторі».
***
Луїджі Ґаджеро, головний диригент Kyiv Symphony Orchestra: «Прелюдія Бориса Лятошинського — це ніжний “композиторський дивертисмент”, тут можна побачити, як композитор любив досліджувати різні можливості вираження, використовувати лише обрані інтервали. “Чотири ідилії” Юрія Іщенка звучать як данина французькій музиці, зокрема Клоду Дебюссі, Ґабріелю Форе та Морісу Равелю, з деякими спогадами про Арнольда Шенберга. Чудове знання французької музики, продемонстроване цим твором, дає нам зрозуміти, чому Юрій Іщенко по праву був одним із найбільш шанованих викладачів композиції в Україні. Своєю чергою твір Євгена Петрова базується на ідеї розвитку, ущільнення та накопичення гармонійного матеріалу — такому композиційному процесі, як, наприклад, у Людвіга ван Бетховена чи Дьордя Лігеті.
Вся програма, на мою думку, є освіченням у коханні європейській традиції, яка стоїть позаду і навколо нас. А бажання зрозуміти минуле в мистецтві, мабуть, є першою якістю будь-якого “великого Майстра”».
Інструментальну музику Бориса Лятошинського, Юрія Іщенка, Євгена Станковича в програмі «Голоси. Українська симфонічна музика ХХ–ХХІ століть» можна почути 23 січня о 19:00 у Kyiv Symphony Hall. Подія відбувається у партнерстві Лятошинський-клубу з Kyiv Symphony Orchestra.
Читайте також:
• З’єднати розірвані площини. Віталій Годзяцький
• Ніна Герасимова-Персидська про час, музику і себе
• У куточку з книжечкою. Heinali про перезавантаження старовинної музики на модульному синтезаторі