Зворушливо, проникливо, щемко, до сліз від розчулення на очах слухачів і усмішок та руху в такт музики, де вирувала стихія танцю, — так минув концерт «Українські експресії» четвертого дня фестивалю «Дзеркало».
У концерті в повній красі постало місто-господар фестивалю — неповторний Львів із притаманним йому шармом колориту національних традицій та європейської елеґантности. Все у цьому концерті віддзеркалювало самобутній стиль міста Лева: у програмі — музика представників львівської композиторської школи, на сцені — львівський струнний квартет «Фенікс».
Програма мала промовисту концепцію: перша її частина — своєрідна музична епітафія із творів корифеїв української музики, які нещодавно відійшли у засвіти — Мирослава Скорика, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка. Друга частина — твори двох молодих львівських митців, учасників квартету «Фенікс», скрипаля Петра Тітяєва та віолончеліста Дениса Литвиненка — як символ того, що композиторське життя Львова і далі вирує.
У дзеркалі «Українських експресій» обличчя львівської композиторської школи відобразилось із кришталево відточеними обрисами: романтичне світовідчуття, залюбленість у мелодію, колорит українського фольклору, і разом з тим — модерність, пошуки нового, але в рамках традиційних уявлень про красу. Як личить така музика старому Львову!
У програмі звучали здебільшого ранні твори українських класиків — ті, де з юнацьким запалом втілюється жага до експерименту, а разом з тим — викристалізовується самобутній стиль кожного з них. Так, твір, що відкривав концерт — Струнний квартет іn F Мирослава Скорика — був написаний композитором у 20-річному віці. Експресивне остинато, на тлі якого вимальовувались гострі ламані контури мелодичної лінії (друга частина), створювало алюзії до знаменитого бартоківського «варваризму», (зокрема його Allegro barbaro), але от заспівала красиву протяжну тему скрипка — і вже відчутно почерк майбутнього автора «Мелодії».
Механістичний натиск, лірика мелодичних зворотів, гострота дисонуючих звукових мас і розріджене плетиво тонких контрапунктів — усі тонкощі партитури були відтворені квартетом у чудовому балансі голосів і з буквально стихійною енергією.
Чи не найщемкішою частиною програми були Три інвенції для чотирьох мелодичних інструментів Олександра Козаренка — може, через такий близький композиторові сповідальний характер музики, насичений миттєво впізнаваним українським колоритом. А, може, через надзвичайно чуйне виконання квартету? Чи, може, через те, що якраз у ці дні вшановуємо сороковини за коломийським П’єро…
У першій інвенції музикантам вдалось створити об’ємний образ, показавши його у різних гранях. Кожен голос, що проводив тему чи її імітацію, мав свій власний неповторний тон: вкрадливе, наче зі знаком запитання звучання віолончелі у виконанні Дениса Литвиненка, стримане, відсторонене промовляння альта в руках Вадима Педорича, різка інтонація другої скрипки в інтрепретації Петра Тітяєва та імпульсивний голос першої скрипки — Миколи Гав’юка.
У цьому артикуляційному різнобарв’ї поставали яскраві теми із фольклорними витоками — в основі другої інвенції лежить терцева поспівка з ознаками заплачки, а вузькоамбітусні наспіви третьої інвенції звучать в дусі карпатських награвань. Виразності карпатського колориту композитор досяг без жодної очевидної експлуатації народних першоджерел — фольклорні теми у нього втілені через майстерне застосування принципів поліфонії, зокрема середньовічної. Так, третя інвенція починалась із використання старовинного поліфонічного прийому — гокету: єдина мелодія розбивається на “силаби”, доручені почергово різним голосам.
Плинність одноголосної мелодії не переривається, але темброво урізноманітнюється. Такий завуальований діалог блискуче провели між собою Петро Тітяєв та Вадим Педорич, відтворюючи переклички скрипки та альта. Розрізнені спочатку поспівки поступово зливались у єдиному вихорі — так і напрошувалась в уяві візуалізація цього стрімкого лету кадром весільного танцю із поетичного кіно «Білий птах з чорною ознакою», де над течією Черемошу у несамовитому шалі кружляють герої юних Богдана Ступки та Лариси Кадочникової — закохані Орест із Даною.
Атмосфера гір і верховин змінилась чуттєвістю втілення загальнолюдських почуттів у Струнному квартеті №4 «Експресії» Ганни Гаврилець. Композиторка здобула визнання, перш за все, як майстриня хорового письма. Характерна ознака її музики — тонке сплетіння виразних мелодичних ліній, вслухання у красу мелодичного звороту, який багаторазово повторюється у композиції, створюючи враження релігійного чування. Подібним настроєм пройнята і інструментальна музика Ганни Гаврилець.
Звукова матерія струнного квартету «Експресії» зіткана всього лиш однією ниткою терцевої поспівки, що пронизує увесь твір. Видається, квартет «Фенікс» особливо вдало підібрав програму: терцева поспівка із такою ж структурою перед тим звучала в одній з інвенцій Олександра Козаренка. Тож, таким чином створювався якийсь особливий музичний континуум. У виконанні квартету вразило багатство тембрових можливостей: відчайдушний крик у кульмінаційних зонах, «потойбічне» piano флажолетів, що вимальовувались у довершеному балансі звучності.
У творах молодих композиторів, що прозвучали далі, високий градус накопиченої експресії, глибини авторського висловлювання дещо знизився. Однак у цій музиці чітко відчувалось продовження традицій старшого покоління — та сама мелодичність, лінеарність, тяжіння до консонантності, гра різних фактурних рішень.
«Багателі» Петра Тітяєва відобразили низку строкатих образів-станів: від звукового шалу п’єси «Божевілля» — такого собі perpetuum mobile — до фольклорних джерел «Щедрівки» що, починаючись одноголосно, розростається у поліфонії — луна Щедрого вечора котиться світом.
Лірика в усіх своїх іпостасях — чуттєвій зворушливості, драматизмі, елегантній танцювальності, легкій іронічній усмішці, світлій урочистості постала у Струнному квартеті №2 Дениса Литвиненка — прагненні сучасного погляду на вікову традицію.
Як бонус для публіки, що перебувала у непідробному захваті від концерту, прозвучав «Танок» Мирослава Скорика із фільму «Тіні забутих предків» — у дещо швидшому темпі, ніж він звучав у самому кіно, але від того — ще експресивнішому, у вирі вітрів полонини.
Під час концерту мені, і, певно, не одній, майнула думка: як живописує ця музика! В уяві зринув «Собор святого Юра» львівського художника початку минулого століття Олекси Новаківського — експресіоністська гра контрастних кольорів, плинність ліній у відтворенні такого знайомого і близького образу. Ось вона — візитівка Львова — зворушлива у шані традицій, перебірлива у засвоєнні новацій, вірна почуттям музика.
Читайте також:
• Задзеркалля сучасної української класики: «Київська камерата» на фестивалі «Дзеркало»