25 жовтня 2021 року відбувся прем’єрний онлайн-показ одноактного балету «Стіна» хореографа Іллі Мірошніченка в колаборації із саунд-артистом Heinali (Олег Шпудейко). Попри камерність дійства, воно розкриває великі перспективи сучасної мультидисциплінарності. Але про все послідовно.
Центральний елемент
Стіна — це і головний елемент сценографії, і основний об’єкт, з яким взаємодіють танцівники, і предмет, за допомогою якого відбувається комунікація між танцівниками та звуком, і джерело філософських сенсів балету. Ергономічний підхід у максимальному використанні можливостей одного об’єкта дає змогу глядачеві зберігати фокус протягом усієї вистави.
Стіна візуальна
У балеті стіна стає помітною не одразу, оскільки на початку знаходиться в темній зоні. Згодом ми бачимо її – частково з облупленим тинькуванням і оголеною цеглою, що дає точне розуміння: це не просто поверхня, а саме стіна. На ній висить табурет, який згодом спускається на підлогу і стає предметом взаємодії з танцівницею. На стіні з’являється квадрат, намальований крейдою — вікно, у яке з різних точок дивиться героїня. Танцівники також сидять або стоять на стіні, на неї намагається вибратися одна з героїнь — стіна є і вершиною. Межа і обмеження — ще одне застосування об’єкта. Наприкінці акту простір звужується до квадратної кімнати, в основі якої — та сама стіна.
Стіна інтерактивна
У ході вистави танцівники взаємодіють із різними предметами: дерев’яними палицями, табуретом, кубом, шаром-«клубком». Але центральним об’єктом взаємодії є стіна, яка, завдяки електронній інтерактивності, має можливість вступати з героями у діалог і відповідати на їхній рух. Поверхня сприймає імпульси від кроків чи ударів і посилає дані про них у створений саунд-артистом патч. Таким чином виникає додаткова площина безпосередньої комунікації між танцівником і фізичним об’єктом, яка втілюється у звуці.
У сучасному перформативному мистецтві на зміну співіснуванню в єдиному просторі все частіше приходить нова форма взаємодії — інтерактивність. Це пов’язано з тим, що зростає потреба аудиторії не лише споглядати, а й брати безпосередню участь у дійстві. З появою комп’ютерів та електроніки став активно розвиватися напрямок інтерактивного мистецтва. Інтерактивні інсталяції стають невід’ємною частиною експозицій сучасних музеїв. У балеті «Стіна» інтерактивність є внутрішньою, оскільки вона не пропонує аудиторії зовні взаємодіяти з інтерактивним об’єктом, але дає змогу спостерігати можливості взаємодії танцівників і звуку.
Стіна звукова
Звук у виставі — це безпосередній результат руху і його ж подальший імпульс. Таким чином танцівник стає надчутливим героєм, відповідальність якого поширюється не лише на рух, а й на звук. Генерація звукового середовища у реальному часі перетворюється на унікальну інтерактивну гру, яка поєднує рух і звук в єдине ціле. Зникає традиційний порядок створення матеріалу: сюжет, потім музика, далі хореографія. Нелінійність сюжету підкріплюється нелійнійною послідовністю створення матеріалу. Глядач має можливість упевнитися в тому, що все створюється одночасно, сплітаючись у цілісний клубок, в якому важко віднайти початок — що було першим: рух, звук чи ідея?
На початку балету електронного звуку немає — в тиші виникають поодинокі удари палицею, які потім створюють певний ритмічний малюнок. Електронний звук з’являється, коли герой під’єднує звук до куба за допомогою аудіо-кабеля і починає з ним взаємодіяти. Саме тут для глядача стають очевидними правила гри. Далі за тим же принципом звучить стіна, а згодом відбувається підключення безпосередньо на тілі одного з героїв, який починає бити себе в груди. Жест, який символізує каяття, стає підкреслено виразним завдяки тому, що імпульси ударів змінюють звучання. Здається, ця сцена є кульмінацією поєднання технологій і чуттєвого у виставі через безпосередній контакт електроніки і тіла.
Саунд-артист і композитор Олег Шпудейко (він же Heinali) уже не вперше використовує подібну систему. Раніше він працював над музично-танцювальним перформансом SynthTap разом зі своїм батьком Володимиром Шпудейком — хореографом та виконавцем степу. Цей проєкт поєднував танець степ та поверхню, яка зчитувала імпульси кроків і передавала отримані дані в програмне середовище, змінюючи звучання. Таким чином глядач мав можливість зануритися в інтерактивне середовище взаємодії звуку і руху. Балет «Стіна» стає наступним кроком у масштабуванні цієї ідеї. Олег Шпудейко минулоріч випустив альбом Madrigals, у яком звернувся до поліфонії пізнього Середньовіччя та епохи Відродження. Свій композиторський метод автор вважає подібним до того, який використовували композитори тієї доби, але втілює його новими електронними засобами модульних синтезаторів. У балеті «Стіна» композитор також використовує поліфонію, як природній для своєї творчості матеріал, і так само ж природно інтегрує його в художнє ціле вистави, оскільки вона натякає на релігійні сюжети та міфи Середньовіччя.
Для мене ще однією кульмінацією є поява запису церковних наспівів, тобто голосу. Це проникливий момент, коли видиме тілесне поєднується з тілесним аудіальним. Жіночий голос супроводжує зворушливий жіночий дует і проходить крізь електронну трансформацію (фрагментація, зациклення фрагментів та зміна їхнього темпу) з розвитком епізоду.
Фінальне соло героїні схоже на оголений електричний дріт-нерв з підкреслено металевою експресією звуку. Мінімалістичність тембру та його мелодичий рух уподібнює цей епізод до крайньо напруженого соло електрогітари. Потужний тиск на кожній ноті довгої тривалості відрізняється від решти звучання балету, де переважали поліфонічні мотиви, або одиничні імпульси чи невеликі грона нот з паузами. Така відмінність матеріалу вирізняє кульмінаційну зону усього акту.
Стіна символічна
Стіна є доволі абстрактним предметом, який дозволяє вмістити в собі багато різних сенсів. Стіна – це і розмежування, і об’єднання та захист на обмеженій території. Можна говорити і про більш конкретні приклади значення стіни в історії та міфології, але це видається несправедливим по відношенню до свободи трактування матеріалу глядачами, які ще не бачили балет.
Динамічна геометрія
Вже на самому початку вистави, ще до появи фізичної пластики, глядач бачить чітку геометричну конструкцію. Згодом з’являється шар, який мандрує зі сцени в сцену, потім куб, який звучить, далі на стіні малюють квадрат. Сама стіна – теж чітка геометрична форма. Статична геометрія предметів стає динамічною у процесі взаємодії з танцівниками завдяки прискоренням, пульсаціям, ривкам тощо. Виходить, якщо до чогось одного додати властивість або можливість іншого, воно набуває нових рис, стає чимось відмінним від того, чим було раніше. Якщо танцівник починає видобувати звук – він стає на іншу територію і може називатися мультидисциплінарним артистом.
Нова мультидисциплінарність
Мультидисциплінарність — це модна штука, яка лунає ледь не з кожного другого анонсу, оскільки вже замало поставити просто виставу або написати просто музичний твір. Шкода, що заявлені зразки далеко не завжди відповідають значенню і часто відбувається підміна понять. Мультидисциплінарність сьогодні — це вже не просто поєднання музики і, наприклад, живопису в одному просторі — грубо кажучи, музикант має малювати, а художник грати. Таким чином відбувається синтез мистецтв на більш глибинному рівні, що і можна назвати новою мультидисциплінарністю. У балеті «Стіна» танцівники видобувають звуки, слухають, оцінюють їх, взаємодіють із ними. Власне, вони роблять те, що робить музикант, але середовище не вимагає від них майстерності і освіти музиканта, для створення звуку вони використовують власний інструмент — тіло. Під час одного з дуетів герой, сидячи зверху на стіні, графічно зображує звук на поверхні куба, імітуючи лініями рухи двох інших танцівників. Ми «чуємо» рух через призму суб’єктивного сприйняття танцівника, що малює на кубі — з одного боку, і через звучання самого куба як неупередженого технологічного елемента — з іншого.
Які якісні зрушення відбуваються щодо традиційної структури балету, де створюється спочатку музика з власною цілісною драматургією, а потім рух, який використовує цю драматургію як базис для надбудови наступного рівня? Перш за все — це досягнення глибинної внутрішньої цілісності твору, де різний художній матеріал (звук, рух) об’єднаний спільним джерелом імпульсу і реальним часом створення. Результатом такої єдності є нероздільність матеріалу і неможливість відтворення картини цілого поза контекстом вистави. Інакше кажучи, почуєш музику окремо — виставу не зрозумієш і не отримаєш навіть натяку на неї (на відміну від традиційного балету), те ж саме і з рухом.
Балетні стереотипи
Балет — це музично-хореографічне дійство, історія якого сягає корінням в далеке 15 століття. Попри його невпинну трансформацію, широка аудиторія і досі уявляє собі танцівників у балетних пачках, а сучасний балет , на превеликий жаль, часто асоціюється з постановкою умовного «Лускунчика», яка поїде на гастролі у, знову ж таки, умовну Японію і презентуватиме там так звану «сучасну українську культуру». І хоча протягом XX століття право балету на безсюжетність затвердилось, глядачі у XXI столітті часто не готові сприймати абстрактний музично-хореографічний матеріал, очікуючи побачити певну історію. Митцям доводиться стверджувати знову і знову, більш чи менш переконливо, що абстрактна площина з певною кількістю смислових розгалужень, є більш цінною у комунікації між глядачем і твором мистецтва, оскільки саме вона дає свободу трактування і мислення.
Можливість побудувати сюжет самостійно, в залежності від власного досвіду (історичного, інформаційного, емоційного), пошук особистих ключів та сенсів є сьогодні куди більш вартісною, ніж слідування авторським наративам. Відмовляючись від традиційного сюжету, сучасний балет відмовляється від лінійного сприйняття часу. Це може стосуватися як непослідовного розгортання подій, так і створення матеріалу в реальному часі – обидва явища можна спостерігати в балеті «Стіна». Щодо головних складових вистави видається доречним оперувати більш місткими і безпосередніми поняттями – звук і рух замість музики й танцю. Починаючи з XX століття звук і рух стають самодостатніми елементами, які включають в себе те, що виходить за межі визначення музики і танцю. З цієї пори перформативне мистецтво здобуло нову свободу висловлювання і можливість пошуку в більш широких площинах. Позбавляючись від традиційних музичних структур і звертаючись до генеративного методу композиції балет «Стіна» створює звуковий простір. Те ж саме відбувається на рівні фізичної пластики — замість танцювальних структур в центрі уваги опиняється рух як повноцінна синтаксична одиниця.
Мрію про те, аби такі постановки, як балет Іллі Мірошніченка, могли презентувати українську культуру за кордоном — технологічну, інтерактивну, мультидисциплінарну, сучасну не тому, що створюється зараз, а тому, що справедливо є такою за своїми ознаками.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Читайте також:
• Кожушко, Баришевський, Ткачик, Пікуш, Шадько, Алмаші: у присутності художника
• Барокове сьогодення: рефлексії після концерту Wrocław Baroque Ensemble
• «Амадока» мовою сучасної академічної музики. Досвід трьох композиторів