2 жовтня у Хмельницькій обласній філармонії в межах V Літературно-перекладацького фестивалю Translatorium відбулась прем’єра проєкту «Амадока» мовою сучасної академічної музики». Музику для концерту за мотивами роману Софії Андрухович написали троє композиторів — Максим Коломієць, Борис Логінов, Альберт Саприкін. Чи справді цей проєкт про переклад, як відбувалась робота композиторів і яким виявився результат — далі в інтерв’ю.
Чому ви вирішили писати музику за романом «Амадока»? Чим вас зацікавив цей текст?
Борис Логінов: Насправді до виникнення цього проєкту про роман «Амадока» я чув тільки від своєї дівчини й кількох друзів, а ідея створення такого твору прийшла безпосередньо від організаторів фестивалю Translatorium. Мене запитали, чи хотів би я за це взятися і чи можливо написати музику в ті короткі терміни, які лишалися до фестивалю. Я відповів: «Так, дуже хочу» і «Так, на жаль це неможливо».
Але оскільки всі сторони були зацікавлені, ми швидко знайшли вихід і залучили до цієї історії ще двох композиторів — Альберта Саприкіна і Максима Коломійця. Після цього почався період відеоколів, обговорень і пошуків. Тоді ж я почав занурюватися в текст. Тому можу сказати, що в моєму випадку спочатку з’явилася цікавість, а потім текст, а не навпаки.
Альберт Саприкін: Останні шість років я присвятив діяльності пліч-о-пліч з однодумцями, яка повʼязана зі створенням концертних та освітніх проєктів, пошуками нових форматів, створення інструментів культурної дипломатії у сфері академічної музики, знаходження можливостей для таких, як я. Увесь цей час я не писав творів, які звучали б на сцені, зробив лиш театральний проєкт у 2018. Зміни сталися пів року тому: я був притиснутий до стінки музикантом всередині, який більше не міг терпіти ігнорування факту власного існування. Одним з наслідків такого притискання до стінки стала моя історія з романом «Амадока».
Я дізнався про Translatorium , який шукає композиторів для створення музики за мотивами роману Софії Андрухович «Амадока», познайомився з Веронікою Ядухою — авторкою і кураторкою проєкту, і у нас одразу почався бадмінтон ідей з Борисом і Максимом про музичні рішення. Ключову ж роль зіграв вибір організаторами роману. «Ти шо, «Амадока»! Заради такого можна звільнятися і сидіти на гречці», — сказала моя подруга Альона Кухар, підштовхнувши мене таки зануритися у тіло роману.
Додам також, що мені заімпонувала, викликала повагу та мотивувала мене стати частиною історії, про яку ми вже пишемо в минулому часі, рішучість команди Translatorium дати пʼятій ітерації фестивалю життя попри всім нам тепер відомий, втім, не менш незрозумілий кейс втрати чесно виграного гранту від Українського культурного фонду.
Борис Логінов: Сам же роман, в першу чергу, зацікавив своїм об’ємом і насиченістю і дозволив зрозуміти, що «музичних» можливостей в ньому нескінченно багато. Перше завдання, яке стояло перед композитором, — це не потонути в тексті, а виокремити ті моменти, на які можна спертися для початку. В цьому плані для нас дуже добре спрацювала ідея визначення трьох окремих ліній роману, присвячених трьом головним героїням і трьом періодам української історії: Софії (30-ті), Уляні (40-ві) і Романі (наш час).
Я працював над лінією Уляни, оскільки, так вийшло, що вона моя улюблена героїня, головним чином через величезну емоційність її сюжетної арки й велику різноманітність того, якою саме вона постає перед читачем. На мою думку, з нею відбуваються найгірші речі у всьому романі, що вже саме по собі привертає увагу, а той факт, що ми можемо спостерігати її історію від дитинства, тільки посилює емоційну складову. Емоція — це момент, з якого я по-справжньому включаюся в роботу.
Максим Коломієць: Мене заворожує магія співучасті з авторкою. Захоплює думка, що можу долучитись — хоч і на свій лад — до творення сюжету. «Амадока» — роман монументальний, але водночас, пропрацьований до дрібниць. Ось ця маса найменших деталей, які у своїй сумі перетворюються на монументальний текст, що охоплює українську історію XX сторіччя в усьому її драматизмі, мене вражає.
Щодо лінії Романи та Богдана, яку я музично оформлював, вона вразила мене своєю прозорою лагідністю, чистотою з одного боку та емоційним надривом і колапсом, яким вона закінчилась, з іншого. Мене спокусила ідея спробувати передати цей тонкий, складний та суперечливий стан музичними засобами. Музика — як намагання пригадати минуле, якого немає бажання пригадувати та емоційне пекло, в яке герої провалюються після спогадів, що нахлинули, — це дуже сильний образ, як на мене.
Переклад літературного твору на музику — що це для вас? Навіщо переносити твір з площини одного мистецтва у площину іншого?
Борис Логінов: В перенесенні твору з одного виду мистецтва в інший немає нічого нового, це відбувається постійно і скрізь. Це нормальний процес, який можна назвати адаптацією. В тому чи іншому вигляді адаптувати можна будь-що. Навіщо це відбувається — питання дуже глобальне, і я не впевнений, чи можу на нього достойно відповісти, але якщо спрощувати, то я сказав би, що творчий процес в чомусь схожий на хімію, і можна досягти цікавих і неочікуваних результатів, змішуючи один матеріал з іншим, одну мову з іншою тощо. У різних видів мистецтва є різні можливості й треба цим користуватися, хоча б з цікавості, до чого це призведе. Умовний переклад літературного тексту мовою музики через фільтр суб’єктивного сприйняття композитором цього тексту, неодмінно, кожного разу буде призводити до цікавих результатів. Насамперед для самих композиторів.
І ще стосовно перекладу: з нашого боку було б великою халтурою намагатися перекласти роман «дослівно» мовою музичних звуків. Це була б важка і безглузда робота. Тому перекладом це можна назвати тільки умовно. Ми підійшли до книжки не для демонстрації сюжету, а максимально делікатно й обережно, кожен — зі свого боку. Так вийшло, що ми не обслуговуємо текст, а читаємо/розповідаємо/адаптуємо його кожен по-своєму у своїй частині.
Максим Коломієць: Цей досвід хоч і є для мене дещо новим, проте робота з текстами в цілому для мене не є відкриттям. Позаду вже дві опери, вокальний цикл, озвучування поетичних текстів. Але з перекладом текстів на музику я ще не стикався. Досвід досить цікавий, бо дає змогу вийти зі світу суто музичних ідей, розширити саме поняття музики, її горизонти. І якщо цьому можуть посприяти позамузичні, текстові «феномени» — чудово! В цілому, мене дуже приваблює ідея поєднання різних видів мистецтв, їх синкретизм. І ідеальним таким поєднанням для мене стало б, коли музику від тексту або живопису, або кіно, відокремити було б просто неможливо. Щоб вони існували в єдиному мистецькому просторі, цілісно, доповнюючи один одного. А ще краще, коли їх неможливо було б відокремити від самого життя.
Альберт Саприкін: Мені здається правильним спершу сказати, що музика — чи не найбільш абстрактний вид мистецтва. Вона має свої суто музичні закони та свою суто музичну красу. Це твердження залишається справедливим і у випадку з програмною — такою, що написана на певну тему, за певним сюжетом — музикою. В такій музиці зберігається своя, чиста, суто музична цінність, вона має власні суто музичні задачі, які постають перед композиторами. Можу провести паралель із фігуративним живописом: обʼєкт, який ми бачимо перед собою, існує за власними законами; він зʼявився на світ в результаті конкретних процесів, втім, його перенесення на полотно відбувається за правилами, які до об’єкта мають хіба віддалений стосунок. На полотно переноситься не сам обʼєкт, а те, що утворилося в голові реципієнта в результаті характерних лише для реципієнта процесів інформаційного метаболізму.
Моєю лінією у романі «Амадока» була історія, складена з листів архіву. Це історія Софії — одруженої жінки, яка закохується у товариша свого чоловіка і листується з ним роками, і Віктора — радянського спецагента, який незбагненним чином спромігся уникнути репресій. В цій частині роману Софія Андрухович пише в тому числі про нервову систему риб, яка робить їх такими, що гостро і пронизливо відчувають біль: «Це тим страшніше, що вони не здатні видавати звуків, не здатні цей біль жодним чином провістити світові».
Оцей біль — біль Софії, біль Віктора (що йому доводилося робити або не робити у своєму житті для того, щоб залишитися живим і піти своєю смертю, уникнути долі свого друга і чоловіка Софії та уникнути заслання? Як він прийняв (?) подарунок (?) долі у вигляді проведених останніх років життя з жінкою, яку полюбив?) — біль, який середовище не дозволяє озвучити, ба навіть якби й дозволило, не почуло б через висоту частот — я не те щоб хотів його проявити в музиці, яку писав, але в процесі створення твору образ болю десь там постійно маячив.
На рівні свідомості — рівні, який я можу контролювати, за який я можу відповідати — я ставив перед собою задачі, створював, як говорить Микола Ковалінас, проблеми (музичні та позамузичні) і вирішував або не вирішував їх. Приблизно так твір і зʼявився: в роздумах про біль риб-людей, у розв’язаннях задач з побудови форми та семплінгу звуку пальця Ореста Смовжа, що торкається тіла скрипки. В моєму випадку літературний твір переноситься в музичну площину саме таким чином: занурюєшся у текст, потім відкладаєш його і берешся за розв’язання задач у музичній площині, а тим часом на несвідомому рівні текст непомітно робить з твоєю музикою те, що вже до того зробив з тобою.
Як було працювати над одним музичним проєктом з іншими композиторами?
Максим Коломієць: Цікаво і неочікувано. У кожного було своє бачення, своє відчуття, своє прочитання твору. До останнього зберігалася інтрига, чи не будуть наші частини занадто різними, чи складуться вони в єдиний твір.
Борис Логінов: Робота дуже добре відбулася, в першу чергу тому, що все спрацювало на зустрічних курсах: суто технічно-виробнича складова і сама конструкція роману. У романі «Амадока» описані дуже різні й в різний спосіб речі, люди, події, епохи. Безумовно, із певними спільними мотивами, але перше враження від книжки — це скільки там всього уміщається. Ми писали твори для різних складів (кожен обрав свій сам), дещо відмінними музичними мовами, і привнесли цю різність, зі свого боку, в нашу, так би мовити, сюїту. При цьому, на мою думку, це не роз’єднало нас і наш твір, а навпаки, якимось чином додало проєкту близькості до роману і вибудувалось у своєрідну органічну послідовність.
Альберт Саприкін: Мені радісно, що нам вдалося зробити одне для одного найліпше, як можна було б зробити: ділитися болями пологів, казати «дихай» і давати для цього «дихай» повітря. Те, що нас з Борисом і Максимом обʼєднувало — це «Амадока», Translatorium і виконавці, однак «виношування» у кожного з нас були індивідуальними.
Якою була робота з музикантами? Чи було щось специфічне, що трапилось саме у цьому умовно перекладацькому проєкті?
Альберт Саприкін: Інструментальний склад творів кожного з композиторів відрізняється: такий наш задум дав спільному «метатвору» можливість під трьома різними оптиками подивитися на феномен роману «Амадока». Якщо говорити про мою частину, в ній я кинув себе у води невідомого і вирішив написати перший у своїй практиці електроакустичний твір, акустичну частину якого я довірив скрипці Ореста Смовжа.
Девʼять років тому я мав досвід створення для Ореста і мене (фортепіано) композиції «bis jetzt», партії обидвох інструментів якої були написані в техніці контрольованої алеаторики. Роки потому я вирішив спробувати створити для нас з ним — на новому витку Орестового і мого життів, з проявами першої сивини на обидвох головах і оранжевими шкарпетками на ногах — схожий досвід. Власне, саме з Орестом в голові й з Орестом в моїй квартирі значну частину твору було створено. Ми записували у ванній скрипку, що імітує дихання людини, яка бачить останній у своєму житті сон, знаходили квазі-шаріно-стайл техніки гри на скрипці та визначалися з темпом, в якому найліпше було б ламати хребет героя скрипки.
Борис Логінов: Піаністка Олена Антонік була першою музиканткою у проєкті, і я від початку розумів, що роялю бути. Потім я дізнався, що скрипаль Орест Смовж перебуватиме в Україні у цей час і не міг пропустити можливість з ним попрацювати (хоча б з кількома нотами). Ідея залучити орган від початку належала Альберту, але потім він відійшов від неї, а мені в певний момент не вистачало останнього пазла у задумі.
Це велике везіння, що у нас був до нього доступ, і велике щастя, що до нас майже в останню мить долучилась органістка Марія Хилько. Цьому дивному і різнорідному складові треба було надати більшої мобільності і я попросив вокалістку Ельзу Жеребчук заспівати кілька нот, пограти на струнах роялю і вивчити соло на окарині. Можна сказати, що склад музикантів для мого твору — це щасливий збіг обставин. Він майже не обирався, а формувався сам собою. Водночас кожен з музикантів був дійсно потрібен.
Максим Коломієць: З музикантами взагалі все було надзвичайно просто. Ми вже давно знаємо один одного, багато працювали разом. Тож більшість тонкощів, прийомів, ідей просто не потрібно було пояснювати або навіть озвучувати. В Києві створилось унікальне середовище музикантів. Є певне коло друзів, не просто колег, а саме друзів, які давно знають один одного, співпрацюють в різних жанрах та проєктах, багато спілкуються між собою і постійно грають найрізноманітнішу музику.
В цьому сенсі ми перебуваємо в чудовій ситуації, за якої можна сміливо запрошувати своїх друзів-колег в будь-яких комбінаціях і навіть кількості й бути на 100 % впевненим у результаті, бо він, без сумніву, буде неперевершеним. Так склалось і цього разу. Достатньо було просто запросити людей, яких хочеш бачити. Юрій Немировський та Назар Стець, які брали участь тільки в моїй композиції, навіть після років нашого спільного музикування змогли заново вразити професійністю, злагодженістю та включеністю у процес. Все ж таки музика — це диво. Котрий раз в цьому переконуюсь.
Як для вас все склалось разом? Які враження від концерту?
Борис Логінов: Мені складно щось казати про мої враження, але у своїй оцінці ситуації я спираюся на враження тих, хто був безпосередньо причетний до цієї події. Для мене в першу чергу цінним є позитивний фідбек самої Софії Андрухович, без роману якої нічого не було б, також добрі відгуки організаторів фестивалю Translatorium , яким від початку належала ця ідея, і звичайно, ентузіазм та щира інспірованість самих музикантів, які максимально віддалися цьому проєкту.
Глядачі теж були задоволені й багато питали про «сюжетну конкретику», на що їх, безперечно, провокує обраний нами формат. На це я зазвичай відповідаю, що все, що відбувається у творі — це спроба вирішити суто музичні завдання. Жодних прямих «пасхалок» стосовно сюжетики там немає, але водночас історія роману «Амадока» там є (це свідомо проговорена суперечність). Як на мене, найбільші удачі композитора трапляються, коли будь-які «жести» в нотах можуть мати більше, ніж одне трактування. Це те, чого я завжди прагну і за що воюю сам з собою, з різним успіхом. Тому жодний жест в моїх творах не означає нічого і водночас означає все, що ви чуєте і бачите.
Альберт Саприкін: Досвід буття одним з трьох тіл, що на короткий час потрапили під вплив гравітації роману «Амадока», мені видався красивим. Було радісно грати для аудиторії, яка вслуховувалася, вглядалася і вдумувалася. Твори — такі різні — які врешті ми троє написали — вибудувалися у структуру, яку я побачив логічно-стрункою, але й асиметрично викривленою: якраз настільки, щоб та була живою і такою, що дихає.
У Хмельницькому я зловив себе на усвідомленні того, що вперше за довгий час я виконую функцію, яку покладено на мене як на учасника фестивалю — відповідати саме за те, що звучить на сцені. Я ходив нічними стежками-вулицями міста після концерту і проживав відчуття повернення другого крила.
З дати концерту і дотепер мій капелюх знятий перед Борисом, Максимом, усіма виконавцями й виконавицями та Веронікою, кожен і кожна з яких зробили свій внесок у становлення досвіду, який ми спільно прожили другого жовтня.
Максим Коломієць: Все склалось. Завжди прагнеш кращого, але саме тому ми в цій професії: бажати кращого, жадати більшого, очікувати на чудо. Моє враження від концерту — дещо важливе відбулося. Дещо, що хотілося б повторювати та розвивати.
Запис концерту
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Читайте також:
• Ніч Контрастів: БДСM-перформанс, благання спокою, відеоконцерти та інші ігри
• Втрачені спогади: «Gruppo di famiglia in un intero» Лукіно Вісконті
• Галаганівський (сокиринський) вертеп як сучасний перформанс