Попри війну мистецьке життя в Україні триває і набирає нових обертів. Цьогоріч до локомотиву вітчизняного культурного руху долучився новостворений Всеукраїнський фестиваль камерної музики «Дзеркало», започаткований у стінах Львівської національної опери.
Мета фестивалю — актуальна завжди: підтримка українських музикантів та популяризація української музики. Ці плани реалізувались у десятиденному музичному марафоні, який зібрав на сцені Дзеркальної зали Львівської опери музичні колективи зі Львова, Києва, Одеси та Дніпра.
Нині, коли фестиваль уже відбувся і посмак по ньому поступово осів у пам’яті, спробуємо зібрати пазли окремих концертів у цілісну картину і побачити, яке ж відображення закарбувалось у «Дзеркалі».
Віддзеркалення перше: концепція
Найважливішою складовою будь-якого фестивалю є його концепція. У нашому випадку вона, значною мірою, криється у назві. Гасло фестивалю «Дзеркало» доволі демократичне: «Знайди своє музичне відображення». Від такої заяви очікуєш широкого асортименту у представленні музичних стилів, епох, жанрів, виконавських складів на усі смаки: десятиденна тривалість фестивалю, здається, якраз цим і мала би бути обумовлена.
На сцену Дзеркальної зали були запрошені одні з найкращих камерних українських колективів та солістів: «Київська камерата», «Lviv Clarinet Quartet», камерний ансамбль «Київ-Брасс», струнний квартет «Фенікс», «Одеська камерата», Київський квартет саксофоністів, «NotaBene Chamber Group», дует Богдани Півненко та Дмитра Таванця, «Dz’ob» та Камерний оркестр Львівського національного театру опери та балету.
Програма фестивалю і справді була насичена і багатовекторна: загальносвітова і сучасна українська класика, (остання — озвучена майже у кожному концерті), вершинні твори європейського та вітчизняного модернізму (Мессіан, Лятошинський) у довершеній інтерпретації «NotaBene Chamber Group», вечір джазу та запальних танців, подарований Київським квартетом саксофоністів, електроакустичний рейв від дніпровського гурту «Dz’ob». У «Дзеркалі» мерехтіли найрізноманітніші відображення: від академізму до андеґраунду. Як відзначає арт-директор фестивалю Микола Гречух, принципово важливим для цього дійства є неординарний склад колективів, різноманітність програм та фокус на українську музику.
Віддзеркалення друге: репертуарна політика
Відображення української музичної культури у «Дзеркалі» було, здебільшого, доволі поміркованим. Фаворитами фестивалю стали твори класиків сучасності Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка. Композиції кожного з них прозвучали у програмі декількох концертів, щоразу — у чудовому виконанні. Між концертами, що відкривали і закривали фестиваль, пролягла тематична арка: музичний марафон стартував із музикою Сильвестрова та Станковича, прийшов до фінішу — під звучання Станковича і Моцарта. Опора на класику — світову та сучасну українську —фундаментальна для фестивалю.
А тепер пригадаймо, що ми у Дзеркальній залі і спробуймо розглянути відображення з різних ракурсів. З одного боку, українська мистецька спільнота шанує творчість своїх видатних майстрів сучасності, вітчизняна новітня класика часто звучить на академічних сценах і стає відома все ширшому колу слухачів — це, поза всякими сумнівами, прекрасно! З іншого ж боку, такий суттєвий акцент на творчості старшого покоління унеможливив повноцінне висвітлення музики композиторів середньої та молодшої генерації. Серед композицій авторів, чий стиль сформувався вже у ХХІ столітті, у концертну програму потрапили тільки «Місто Марії» Золтана Алмаші, Інтродукція зі Струнного квартету Олександра Родіна, «Багателі» Петра Тітяєва та Струнний квартет №2 Дениса Литвиненка. Усіх їх поєднує ліричний характер висловлювання та відносний традиціоналізм музичного мислення.
Чим пояснюється така непропорційність програми з українською музикою? Чи то виконавці здебільшого не готові брати до репертуару твори авторів, на чиїх іменах час ще не лишив печаті видатного майстра? Чи, може, модерна музика зі складною мовою, якої в Україні вже доволі багато, досі відлякує якусь частину музикантів? Та все ж, основне питання, вочевидь, слід адресувати не виконавцям, а організаторам фестивалю. Адже майже кожен окремо взятий концерт сам по собі мав чудово збалансовану програму. Наприклад, у виконанні Богдани Півненко та Дмитра Таванця постав рельєфний образ української скрипкової камералістики ХХ століття; струнний квартет «Фенікс» прекрасно презентував музику вихідців львівської композиторської школи — Скорика, Гаврилець, Козаренка, які нещодавно відійшли у засвіти… Тож, майже кожна окрема фестивальна подія — чудово продумана і змістовна сама по собі.
Але чи є такий «класикоцентризм», орієнтований майже виключно на музику старших метрів, концепцією фестивалю в цілому? Адже метафора із відображенням у «Дзеркалі» провокує думку про максимальну різновекторність програми. Та й, шукати своє відображення у світлі національної культури було би добре, маючи ширший вибір: між класикою і авангардом, чуттєвою лірикою і рафінованою музикою для інтелекту, зрештою, між опусами представників різних генерацій, рівнозначно представленими на сцені Дзеркальної зали. Та це побажання — лише маленька деталь, що, як видається, додала би нового шарму майбутнім відображенням у «Дзеркалі», яке вже й у першому сезоні презентувало українську музику доволі широко.
Віддзеркалення третє: між прагненням і реальним втіленням
Однак не можна оминути іншої, більш нагальної проблеми, унаочненої в кількох концертних програмах фестивалю — чисельні парафрази на фольклорні теми з очевидною експлуатацією народних першоджерел та композиції в стилі попурі народних пісень, які «за квотою» українською музики прозвучали на сцені Дзеркальної зали. Звісно, такі опуси теж мають право на існування, а значна частина публіки готова віддячити за них найбурхливішими оваціями. Однак, чи доречні вони на престижному фестивалі, мета якого — популяризувати українську музику для вітчизняного та європейського слухача?
В українському музичному спадку є безліч творів із цікавим, високохудожнім опрацюванням фольклору; багато з них прозвучали на фестивалі: це опуси — знову тих самих — Мирослава Скорика, Олександра Козаренка, Ганни Гаврилець. Окрім них спектр заснованих на фольклорі самобутніх композицій надзвичайно широкий – від унікального синтезу алгоритмічної композиції та мотивів народних пісень у «Concerto Misterioso» Леоніда Грабовського до завуальованих фольклорних символів у електроакустичних творах Алли Загайкевич. При цьому окремі виконавські колективи продовжують презентувати Україну через тривіальні обробки народних пісень, що добре би згодились для музикування на площі перед театром задля підняття настрою містян, але аж ніяк — для високої сцени та презентації української культури у світі.
Симптоматично, що концертні програми двох колективів, у репертуарі яких знайшлося місце подібним опусам, відкривались музикою Баха і Генделя, наче намагаючись урівноважити міру художньої довершеності виконуваної протягом вечора музики. Натомість — маємо розбалансованість і спонтанну еклектичність окремо взятих програм, що тим чіткіше підкреслює недоречність обраного репертуару.
Тут, знову ж таки, вкотре постає питання необхідності чітко артикулювати позицію і концепцію фестивалю: яку оптику він пропонує для погляду на українську і світову музичну культуру, які пріоритети обирає, яку репертуарну планку ставить для своєї сцени. Відкритим залишається і питання до виконавців щодо розуміння концептуальності концертної програми. Видається, що за на позір красивим формулюванням «жанрово-стильове розмаїття у репертуарі колективу» криється не надто відповідальне ставлення до участі у фестивалі, якщо у програму залучаються вивчені з різних нагод твори, концептуально жодним чином між собою непоєднувані.
Не оминатимемо увагою і те, як була представлена світова музика. Тут як імена геніїв — Бах, Гендель, Моцарт, Мессіан (наявність його «Квартету на кінець часу» у програмі фестивалю особливо потішила), так і твори маловідомих композиторів — Монн, Шиндельмайзер тощо. Та фаворитом фестивалю серед світових митців виявився Астор П’яццола: п’ять його творів прозвучали у програмах трьох концертів. Що ж, з одного боку, музику короля танго, справді, люблять усі; його твори — хіти сучасного мистецтва, які безпрограшно приваблюють найрізноманітнішу публіку. З іншого ж боку, такий акцент на «легку» академічну музику лишає зовсім мало місця для музики інакших стилів та напрямів. Після кількох концертів із запальними танцями мимоволі закрадалась думка, що модерністська та авангардна музика — це фантом, який у «Дзеркалі» не відображається.
На щастя, наступні події цю думку розвіяли. Особливо слід відзначити концерт із однією з найсміливіших програм та найкращих виконань — імпрезу «На всі часи», де музиканти колективу «NotaBene Chamber Group» презентували квартети Бориса Лятошинського та Олів’є Мессіана, пропонуючи слухачам знайти неочікувані точки дотику між творчістю цих велетів українського та європейського модернізму.
Несподіваною для, здавалось, вже усталеного формату фестивалю була поява на сцені Дзеркальної зали у переддень його закриття музикантів гурту «Dz’ob», які стильно міксують у своїй творчості алюзії на музику минулих епох у виконанні на акустичних інструментах, електронні семпли, барокові риторичні фігури, техно і дабстеп. Той вечір став, справді, принципово новим відображенням у «Дзеркалі».
Віддзеркалення четверте: погляд у майбутнє
Що ж маємо у підсумку? Яке відображення закарбувалось у свічадах Дзеркальної зали? І чи знайшла своє музичне відображення публіка?
Безперечно, поява в Україні такого перспективного, підтримуваного європейськими та вітчизняними меценатами фестивалю — подія надзвичайно радісна і обнадійлива. Дана українським музикантам із різних регіонів можливість гастролювати на Батьківщині та забезпечення гідних умов для їхньої праці — справа конче необхідна, особливо під час війни.
Активна комунікація з публікою, успішна рекламна кампанія фестивалю дали свої плоди: майже на кожному концерті зала була наповнена слухачами. Спроба протягом десяти днів представити у концертних програмах музику різних епох, стилів, жанрів, а особливо — якомога ширше презентувати українську музичну культуру, організаторам, попри всі труднощі, вдалась, тож старт фестивалю, поза сумнівами, вельми успішний.
Маємо надію, ті проблеми, що стали явними у концертних програмах фестивалю, стануть потужним стимулом для того, аби у майбутньому музичні відображення у «Дзеркалі» були кришталевими. Для цього необхідна детально артикульована організаторами концепція фестивалю, встановлення чітких меж допустимого репертуару, безкомпромісна в ключових питаннях комунікація з виконавцями щодо утвердження концертної програми.
Хотілось би, щоби презентована на сцені Дзеркальної зали світова та українська музика мала більш цілісне відображення: цього разу їй однозначно не вистачило авангардних опусів — з новітніми композиційними техніками, нетрадиційними способами звуковидобування, нетиповими концепціями. Ідеалом подальшого розвитку фестивалю видається підтримка не тільки вітчизняних виконавців, але й композиторів: співпраця українських митців різних поколінь та стилів із одним із найпрестижніших українських музичних фестивалів була би чи не найбільш продуктивним способом підтримати українську культуру в цей буремний час.