Фестиваль камерної музики у Львові. Дев’ять поглядів крізь «Дзеркало» Авторка: Поліна Кордовська

Партнерський матеріал

«Святковий», «веселий», «радісний»… Дефініції, які етимологічні словники пропонують до латинського слова festivus, невимовно далекі від того, що сьогодні доводиться переживати українцям. Здавалось би, про які фестивалі може йти мова в нашому хиткому світі, де горя іноді так багато, що перестаєш його відчувати? Проте факти свідчать про протилежне. Навіть під час війни фестивальний — зокрема, музично-фестивальний рух в Україні не згасає. Фестивалі із багаторічною історією знаходять нові вектори сенсотворчості, а проєкти, започатковані вже під час повномасштабного вторгнення, вибудовують візію як відповідь на реальність, що оточує всіх нас.

Всеукраїнський фестиваль камерної музики «Дзеркало», що цьогоріч з 9 по 19 травня вдруге проходив у музичному салоні Дзеркальної зали Львівської національної опери, артикулює свою причетність до контексту дуже чітко. «Нести силу духу та віру в нашу Перемогу» (Василь Вовкун, генеральний директор Львівської опери), підтримувати українських музикантів та досягти «нового рівня презентації камерної творчості наших композиторів у світовому контексті» (Микола Гречух, засновник та артдиректор фестивалю) — ось фундаментальні цінності, якими організатори фестивалю керуються вже другий рік поспіль.

За цей дійсно дуже короткий термін (особливо у мимовільному порівнянні з львівськими «Віртуозами» та «Контрастами», що рахують свій вік десятиліттями) команді вдалося вибудувати впізнаваність фестивального бренду та зайняти власну, чітко обрану жанрову нішу, продиктовану, зокрема, обраною локацією.

Дзеркальна зала, один із найхаризматичніших сценічних просторів Львова, подарувала фестивалю не лише назву та фокус на камерно-салонному репертуарі, але й головний концепт. Дзеркало — як символ самопізнання, носій водночас істини й ілюзії та містичний портал у інші світи — є вмістищем безкінечності сенсів, здатних розкриватися поступово та змінюватися залежно від кута, під яким світло відбивається від дзеркальної поверхні.

Власне, концепція кожного із дев’яти концертів, що склали програму цьогорічної едиції фестивалю, й була натхненна ідеєю поєднання звуку зі світлом — фізичним чи метафізичним, зовнішнім чи внутрішнім, природнім чи рукотворним. Його символічним уособленням стали ілюмінації, різнокольорові оздоблення старовинних коштовних манускриптів, назва яких сьогодні асоціюється з яскравим освітленням міських вулиць на честь особливих свят. І хоча Україна зараз переживає темні часи і наше особливе свято ще попереду, дійсно дуже важливо мати змогу бодай в чомусь «віднайти світло, щоб зазирнути вглиб власного віддзеркалення».

Темні часи, але наші часи

Традиційно однією із найбільш очікуваних подій фестивалю стало Відкриття (Звуки ілюмінацій, 9 травня). Програма концерту видалася дуже символічною — і мова не лише про бріттенівські «Ілюмінації», ключовий твір цьогорічної фестивальної едиції, завдяки якому вона й отримала свою назву. Усі три композиції, що прозвучали у виконанні Камерного оркестру Львівської національної опери під орудою Івана Чередніченка, ніби віддзеркалили один в одному водночас і минуле, й сьогодення.

Меланхолійний та м’який тембр гобоя у Концерті Ральфа Воан-Вільямса (солював Юрій Хвостов) звучав наче нагадування: так, ця ніч насправді темна і сповнена жахів, але все, що нам потрібно — це протриматися до ранку, і в цей час справжнє мистецтво буде поряд. Написаний 1944 року, коли Британія все ще переживала пекельні бомбардування, Концерт для гобоя та струнних Воан-Вільямса був присвячений Леону Гуссенсу, гобоїсту, який тривожними ночами грав для лондонців, що ховалися на станціях метро від нальотів Люфтваффе.

Картина, занадто знайома нам сьогодні і надто болюча — напевно, тому й морок міста Інсмут, що майже кінематографічно ожив у творі «Після прочитання Лавкрафта» Олександра Родіна, здався цікавим, вигадливим, вражаючим, чудернацьким — будь-яким, але не страшним.

Справжній, зроблений за усіма канонами музичний горрор викликав часом навіть посмішку: на жаль, ми сьогодні знаємо, що є демони, страшніші за істот, вигаданих автором «міфів Ктулху». Втім, емоційною кульмінацією вечора таки стали «Les Illuminations» Бенджаміна Бріттена, створені 1940 року на сюрреалістичні тексти Артюра Рембо про «дикий парад» людського життя. Експресія Івана Чередніченка, неймовірна чуттєвість голосу Маріанни Цвєтінської, майстерність та злагодженість оркестрантів — музиці однозначно пасувало це виконання, що підкреслило її світлотіні — контрастні та виразні, як і кожен із концертів фестивалю.

Живемо у ньому, стоїмо на своєму

Протягом наступних днів Дзеркальна зала мало не щодня відкривала свої двері для слухачів. Солісти, дуети, тріо, квартети, квінтети та камерні склади оркестрів — здається, організаторам вдалося зібрати всю жанрову палітру камерної музики. Серед різноманітності пропонованих програм не можна було не помітити й спільну тенденцію: жодна з них не обійшлася без творів українських композиторів. Ця свідома політика фестивалю була з ентузіазмом підтримана запрошеними виконавцями, із програм яких дійсно можна було скласти антологію української камерної музики XX та XXI століть.

Серед явних фаворитів опинився Борис Лятошинський, фундатор сучасної української композиторської школи, який, попри своє існування у радянській дійсності, був справжнім європейським митцем та завдяки якому вже у 1960-ті роки у країнах Європи звучала модерна українська музика. Віддзеркаленням сьогодення прозвучали його три твори часів Другої світової війни, що магістрально вишикувалися крізь три концерти фестивальної програми.

У «дослідженні» кристалізації стилю відомих митців, запропонованому ансамблем «Vivere» (Кристалізація, 10 травня), потужне Фортепіанне тріо Лятошинського, написане у вимушеній евакуації та сповнене болю від розлуки із Батьківщиною, постало в обрамленні слов’янських (не без українського присмаку!) пошуків Четверного тріо Антоніна Дворжака та фаталістичних рефлексій «Епілогів» Євгена Станковича.

Витонченість Четвертого струнного квартету Лятошинського, особливо підкреслена перекладенням для квартету кларнетів, створила український контекст програми, презентованої ансамблем  (Для чотирьох, 11 травня). Нарешті, «Український квінтет» вінчав собою блискучий виступ «NotaBene Chamber Group» (Крізь часопростір, 12 травня).

Український контекст, що містком протягнувся від XVIII до XXI століття, відіграв важливу роль і у програмі Брас-квінтету Національного президентського оркестру (Блиск світла, 17 травня), тоді як виступи фортепіанного дуету «Kyiv Piano Duo» (Сучасна українська антологія для фортепіано в 4 руки, 16 травня) і — що сьогодні особливо символічно — Симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії (Мозаїка волі, 15 травня) продемонстрували конкурентність програм, присвячених суто творам українських композиторів.

Чим ближче до завершення фестивалю, тим концентрованішим ставав український контекст програм. Презентація сольного компакт-диску Ukrainian Transformation (18 травня), під час якої у виконанні відомої української скрипальки Іванни Ворошилюк прозвучали її авторські твори для скрипки на основі українських народних пісень, стала втіленням національної пам’яті, закарбованої у народному мелосі та відбитої у образах полотен Оксани Гречух та visual art Дмитра Кошляцького, що доповнили й без того промовисті музичні інтонації.

І наскільки ж гармонічно звідси перекинувся місток до Спалахів памʼяті (19 травня), презентованих Національним ансамблем солістів «Київська камерата». Не лише зберегти генетичну пам’ять про своє коріння, але й залишити нащадкам знання про власні болі і радощі, про злочини, які не можна пробачати, і про друзів, яких не можна забувати — саме про це для мене були ці дві години, що промайнули на одному диханні разом із творами українців Валентина Сильвестрова, Ганни Гаврилець, Віталія Губаренка, Золтана Алмаші, Юрія Шевченка, Олександра Козаренка, Володимира Зубицького та Євгена Станковича.

Будьте тривалими, голоси

Цьогорічна едиція фестивалю «Дзеркало» вразила цілісністю своєї концепції та гармонічністю її втілення. Кожна із подій, в якій організатори пропонували знайти власне музичне відображення, натомість давала можливість зазирнути глибше, крізь дзеркальну гладь, щоб побачити всіх тих, хто стоїть сьогодні за нашими спинами і допомагає триматися — попри все.

 Чи потрібні сьогодні подібні фестивалі? Гарне питання. Чи потрібно нам іноді бачити своє відображення у зіниці близьких, щоб не забути, хто ми є? Чи потрібне нам світло, щоб не забути, куди ми йдемо? Ave, «Дзеркало», та многая літа!

The Claquers

• 0 Поширень
  Репост
• Репост
• Запінити це
• Репост
• Email
• Більше