П’ятого травня день у Львові видався сонячним і привітним. П’ятниця — день видиху після робочого тижня, у який Львівська опера дбайливо запропонувала публіці порефлексувати над драматизмом людського життя, а згодом — забутись у вирі нестримного танцю та насолодитись красою української мелодики.
У Дзеркальній залі переді мною сидить юнак азійської зовнішності і, поки не почався концерт, роззирається навколо, наполегливо шукаючи собі співрозмовника. «Do you speak English?» — його погляд зупиняється на мені. У нашій короткій бесіді він встигає розповісти про свою туристичну подорож Україною, про те, що анічогісінько не розуміє, про що говорять на концертах фестивалю, але на слові «музика» його вузькі зіниці розширюються, а обличчя розпливається у посмішці — він, каже, «вражений». Овва, пощастило ж тобі втрапити на концерт саме сьогодні — думаю собі — адже у програмі — класика сучасної української скрипкової камералістики, добірний репертуар, що показує українську музику і у високій філософській задумі, і в безтілесному польоті мрії, і в повнокровній стихії танцю, а при цьому — у незмінному ліричному тоні, що нікого не лишає байдужим. Як виявилось після концерту, мій іноземний співрозмовник — не виняток. Така от «точкова культурна дипломатія».
Головні герої вечора — Богдана Півненко та Дмитро Таванець — і справді того вечора зі своїм завданням впорались блискуче: кожен твір у них постав у власному прочитанні, з тонким відчуттям стилю композитора. А програма, дійсно, була підібрана так, аби з якомога більшої кількості ракурсів висвітлити українську класику.
Видається, що з назвою фестивалю — «Дзеркало» — чи не найкраще резонувала музика Мирослава Скорика та Валентина Сильвестрова, що була виконана на концерті. Львівський класик постав тут багатоликим Янусом: ось звучить його експресивна промова з безкінечними вишуканими змінами інтонації у першій частині Другої сонати, ось — він вже зухвало дразнить слухача саркастичною усмішкою у «Бурлесці» з того ж твору, потім — зачаровує мелодійною лірикою «Елегії», а раптом — не зчуєшся, як ти вже захоплений запальними ритмами «Карпатського танцю». Ціла музична кімната дзеркал, де принаймні одне з відображень — точно твоє.
Скрипка панувала у музиці Скорика безроздільно. В «Арії» — другій частині сонати, навіть склалось враження дещо розбалансованого звучання ансамблю, де експресивна гра Богдани Півненко заполонила увесь простір і приглушила звучання фортепіанної теми у виконанні Дмитра Таванця. Однак вже в «Елегії» та «Карпатському танці» такий розподіл ролей був цілком виправданий, а музика — бездоганно озвучена.
І зовсім інші відображення поставали у дзеркалі музики Валентина Сильвестрова. Його «Присвята Баху», що прозвучала у концерті, — погляд композитора на себе самого у люстерко минулих епох. Барокові риторичні фігури чакони — музики афекту — віддзеркалюються тут у тихих сильвестрівських мета-звучаннях — музиці перебування. Невимушена, природно-легка гра Дмитра Таванця звучала наче голос самого композитора, що стиха наспівує власні мелодії. «Триптих» для скрипки і фортепіано продовжив цей мета-стан: наспівні, здавалось би, такі прості мелодії, безкінечні секвенції, що сплітаються у довгу-довгу музичну оповідь, так і навіюють питання: «а так ще можна?!». Музикантам на сцені вдалося своїм проникливим виконанням перенести слухачів у заддзеркалля сильвестрівського світу — відстороненого, безхмарного, невимушеного, як порух трави під вітром.
Неземне sotto voce музики Сильвестрова урівноважувалось експресією із виразним національним колоритом у «Екслібрисах» для скрипки соло Ганни Гаврилець. У цьому творі композиторка поєднує власну зворушливу лірику та атмосферу троїстих музик, типову для її стилю мелодику, що проростає з однієї поспівки, та ладову барву музики Гуцульщини. «Екслібриси» справді стають печаттю української народної культури, а разом з тим, — закарбовують знаки творчого почерку Ганни Гаврилець. В інтерпретації Богдани Півненко твір постав дуже рельєфно: фрагменти в дусі народного награвання були озвучені виконавицею зі стихійною експресією, та, разом з тим, — культурою звуку, притаманною високому мистецтву.
Картина сучасної української скрипкової класики була би неповною без музики Євгена Станковича. Його «Дотик янгола» для скрипки і фортепіано, із притаманним композиторові співставленням буремних драматичних колізій і щемливої, сяючої лірики, став, безперечно, чуттєвою кульмінацією концерту.
Твори, що прозвучали на завершення концерту, — віртуозне «Allegro» Юлія Мейтуса та запальний «Ескіз в молдавському стилі» Левка Колодуба, звісно, знизили рівень глибини сенсів, досягнутої упродовж концерту, однак значно оживили публіку, що після поетичних рефлексій та драматичних переживань, була спраглою до легкої і відвертої в своїх почуттях музики танцю — навіть мій новий азійський знайомий енергійно захитав головою в такт, усім своїм усміхненим виглядом демонструючи захват.
Концерт української скрипкової класики мав назву «Спочатку було слово». Може, це всього лише відсилання до композиції, якою відкривалась імпреза, адже назва першої частини Сонати №2 Скорика — «Слово». А, може, тут заховані глибші сенси? І, може, те «слово», з якого усе починалось, було «Україна»? Якщо так, то концерт, зрештою, дав цьому слову своє яскраве визначення — багатство культури, якість, професійність, та, зрештою, любов.
Читайте також:
• «Наш культурний продукт має цікавити світ незалежно від війни», — продюсерка Ольга Дятел
• Музика поезії Емми Андієвської
• Режисер Давид Петросян про музику, театр і про музику в театрі